Завіса - Чандлер Реймонд

Молочник звів очі до похмурого сірого неба й не промовив жодного слова.

Трохи згодом я повернувся до себе в квартиру й як слід одягся. Потім підійшов до вікна й узяв зі столу капелюха. Поруч із пляшкою віскі я побачив невеличку троянду, що лежала на аркуші поспіхом списаного паперу.

У записці говорилося: "Ти славний хлопець, але я вирішив поїхати сам. Троянду, як випаде нагода, віддаси Моні. Ларрі".

Аркуш та троянду я сховав до гамана і, щоб підбадьорити себе, ковтнув віскі.

3

Годині о третій того ж таки дня я стояв у головному передпокої заміського будинку Вінслоу і чекав, коли повернеться слуга. Від самого ранку я намагався не з'являтися поблизу своєї контори чи помешкання, щоб не зустріти когось із убивць. Я ще не отямився від цієї події і спершу хотів побачитися з генералом Дейдом Вінслоу. А потрапити до нього було нелегко.

Довкола на стінах висіли намальовані олійними фарбами картини, переважно портрети. На постаментах із чорного дерева стояли дві статуї і лежали потемнілі від часу бойові обладунки. Високо вгорі над величезним мармуровим каміном я побачив під склом пробиті кулями чи поїдені міллю кавалерійські прапори, а під ними — портрет бравого худорлявого чоловіка з чорними вусами та бородою. Він був у парадному мундирі часів, мабуть, мексіканської війни. Напевне, батько генерала Дейда Вінслоу. Сам генерал, хоч був уже геть старий, у ті роки служити в армії не міг. [136]

Нарешті повернувся слуга й сказав:

— Генерал Вінслоу чекає на вас в оранжереї з орхідеями. Будь ласка, ідіть за мною.

Ми вийшли крізь засклені двері надвір і попростували моріжком до великого скляного павільйону, що стояв на чималій відстані від гаражів. Слуга відчинив двері до такого собі наче вестибюля і, коли я ввійшов, замкнув їх. Навіть тут було вже тепло. Тоді він відчинив внутрішні двері, і стало по-справжньому жарко.

Повітря було насичене вологою. На стінах і стелі оранжереї позбиралися краплі води. Майже все напівтемне приміщення заповнювали квіти й гілля величезних тропічних рослин, а їх запаморочливі духмянощі могли б забити навіть запах спирту, доведеного до кипіння.

Старий слуга, сивий, худорлявий і дуже прямий, відводив набік гілки, щоб пропустити мене, і ми пройшли в глибину оранжереї, де було вільне місце. На підлозі, викладеній шестикутними кам'яними плитками, лежав великий рудуватий турецький килим. Посеред килима у кріслі-візку сидів дуже старий чоловік, закутаний у плед, і дивився на нас.

На його обличчі живі були тільки очі — глибоко посаджені чорні, блискучі й непроникні. Решта лиця нагадувала свинцеву маску смерті: запалі скроні, гострий ніс, відвислі мочки вух, а замість рота — вузька біла щілина. На чоловікові був рудуватий, вельми поношений халат. Руки із синюватими нігтями нерухомо лежали поверх пледа. На голові стирчали пасма сивого волосся.

— Генерале, це містер Кармеді, — відрекомендував мене слуга.

Старий пильно поглянув на мене. Трохи згодом різкий голос невдоволено промовив:

— Подай містерові Кармеді стільця!

Слуга підтяг плетеного стільця, і я сів, поклавши капелюха на підлогу,— Слуга підняв його.

— Бренді, — наказав генерал. — 3 чим ви любите бренді, сер?

— Мені байдуже, — відповів я.

Старий голосно засміявся. Слуга пішов. Тоді генерал, не кліпаючи, подивився на мене і знову засміявся.

— А я завжди беру з собою шампанське, — промовив нарешті він. — Третину склянки бредні, а зверху шампанське, і щоб шампанське було таке холодне, наче воно з вічної мерзлоти. Навіть холодніше, якщо вам пощастить зробити його холоднішим! — Із його [137] горла вихопився звук, схожий на хихотіння. — Ви можете закурити, сер.

Я подякував і сказав що недавно курив. Потім дістав носовичка й витер обличчя.

— Скиньте піджака, сер. Дад завжди скидав. Орхідеям потрібне тепло, містере Кармеді, — як і хворим старим людям. і

Я скинув піджак, а плаща тримав у руках. Вологе повітря навіювало думку про дощ. Уранці Ларрі Бет-цель казав, що збирається на дощ.

— Дад — це мій зять. Дадлі О'Мара. Гадаю, ви можете дещо розповісти про нього.

— Тільки чутки, — сказав я. — Мені б не хотілося втручатись у цю справу без вашої згоди, генерале.

Гіпнотичні очі втупилися в мене.

— Ви приватний детектив. І, думаю, хочете, щоб вам заплатили.

— Така в мене робота, — відповів я. — Одначе це зовсім не означає, що мені треба платити за кожне слово. Дещо я чув. Можливо, ви самі схочете передати ці відомості у відділ розшуку осіб, що пропали безвісти.

— Розумію, — спокійно мовив генерал. — Адже це — своєрідний скандал.

Не встиг я відповісти, як повернувся слуга. Він викотив з густих заростей чайний столик на коліщатах, поставив його переді мною, налив мені бренді з содовою і пішов.

Я зробив маленький ковток.

— Очевидно, тут замішана дівчина, — сказав я. — Він знав її ще до того, як познайомився з вашою дочкою. Тепер вона одружена з одним пройдисвітом. Здається...

— Все це я вже чув, — перебив мене генерал. — Мені на це начхати. Я тільки хочу знати, де він і чи все з ним гаразд. І чи він щасливий.

Я здивовано звів на нього очі й по хвилі мляво проказав:

— Може, я б розшукав дівчину... Або хлопці з міста завдяки моїм відомостям.

Старий обсмикнув край пледа й ледь помітно ворухнув головою — я подумав, що то він нею кивнув. Потім генерал повільно промовив:

— Мабуть, я говорю надто багато як для мого стану, проте хочу дещо з'ясувати. Я каліка. У мене хворі ноги й вирізана частина шлунка. Я мало їм і [138] мало сплю. Я гидкий навіть самому собі й смертельно всім набрид. А тепер ще й утратив Дада. Він бував зі мною багато часу. Бог знає чому.

— Що ж... — почав був я.

— Помовчте! Проти мене ви ще хлопчисько, тож я можу сказати вам і грубе слово. Дад зник, не попрощавшись зі мною. Це на мого зятя не схоже. Одного вечора він кудись поїхав своєю машиною, і відтоді про нього ніхто нічого не чув. Якщо він утомився від моєї дурноверхої дочки та її вилупка, якщо йому сподобалась інша жінка, то все це нормально. На Дада щось найшло, і він поїхав, не попрощавшись зі мною, а тепер шкодує. Тому про нього нічого й не чути. Розшукайте бідолаху, скажіть, що я його розумію. От і все. Якщо тільки в Дада не скінчилися гроші. Якщо скінчились, він може одержати скільки йому потрібно.

Його свинцеві щоки нарешті трохи порожевіли, а чорні очі заблищали ще дужче, якщо це взагалі можливо. Генерал стомлено відкинувся на спинку крісла й заплющив їх.

Одним духом я вихилив майже все бренді й сказав:

— Припустімо, він ускочив у халепу. Скажімо, через чоловіка його подруги. Того ж таки Джо Мізервея.

Старий розплющив очі й підморгнув.

— Хтось інший ускочив би в халепу, — промовив він. — Тільки не О'Мара.

— Гаразд. То мені повідомити у відділ, де шукати ту жінку?

— Ні в якому разі. Вони ж нічого не зробили. Хай собі працюють далі. Розшукайте його самі. Я заплачу тисячу доларів — навіть якщо для цього вам доведеться лише перейти вулицю. Скажіть йому, що тут усе гаразд. Старий, мовляв, почуває себе добре, й вітає його. Ось і все.

Я б не зміг відкрити йому всю правду. Отак, зненацька не зважився б розповісти генералові про те, Що повідомив мені Ларрі Бетцель, а також про те, Що сталося з самим Ларрі. Допивши бренді, я підвівся, надяг піджака й промовив:

— Це надто великі гроші за таку роботу, генерале. Поговоримо про це потім. Ви дозволите мені представляти ваші інтереси на власний розсуд?

Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.

— Тільки не забудьте йому сказати! — попросив старий. — Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. [139] Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.

Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.

Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:

— Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.

4

У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки — і такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.

Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.

— Чим, власне, я можу тобі допомогти? — спитала вона. — Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?

— Мабуть, що так, — відповів я. — Я всього лиш скромний приватний детектив.

Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.

— Я познайомилася з ним у підпільному барі, — промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. — Дуже гарний був торговець самогоном — густий кучерявий чуб, ірландська усмішка.. Тож я й вийшла за нього заміж. Із нудьги. А щодо Дада, то навіть тоді торгувати самогоном було справою ненадійною — якщо ти не мав інших прибутків.

Вона чекала, що я заперечу, та моя думка, схоже, мало її цікавила. Тож я тільки спитав:

— Ви не бачили, як він поїхав того дня?

— Ні. Я взагалі рідко бачила, як Дад від'їздив чи повертався. Того разу все було як завжди. — І вона знову відпила з келиха.

— Гм! — гмукнув я. — Але ви, певна річ, не сварилися?

Як виявилось, вони не сварилися ніколи.

— Сваритися можна по-різному, містере Кармеді, — додала місіс О'Мара. [140]

— Звичайно. Мені подобаються ваші слова. Ви, звісно, знали про ту дівчину?

— Я рада, що можу бути цілком відверта з досвідченим сімейним детективом. Так, я знала про ту дівчину. — Вона посмикала за кучерик чорного, як воронове крило, волосся за вухом.

— Ви знали про неї ще до того, як він зник? — чемно поцікавився я.

— Авжеж.

— Звідки?

— Ти вельми прямий, чи не так?.. Зв'язки, як то кажуть. Я здавна люблю вчащати до таких барів. Чи тобі про це невідомо?

— Ви знали завсідників "Дарданелли"?

— Я бувала в тому клубі. — Вона, схоже, не злякалась і навіть не здивувалася. — Власне, я там цілий тиждень жила. Там-таки й з Дадлі О'Марою познайомилась.

— Он як.