Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Волков Олександр
А раптом їх почув Гудвін, Великий і Жахливий? Урфін утягнув голову в плечі й чекав, що ось-ось його приголомшить удар невидимої руки. Та все було спокійно, і Джюсові відлягло на душі. "Все ж таки треба бути обережнішим, — подумав він. — Для початку вистачить із мене і Блакитної країни. А там… там…"
Але він навіть подумки не наважився снувати свої дальші плани.
… Урфін Джюс чув про красу і багатство Смарагдового міста. Ще молодим він побував там, і приємні спогади не полишали його й досі.
Урфін бачив там дивовижні будинки, горішні поверхи яких нависали над нижніми, а дахи майже сходилися над вулицями. На бруківці завжди було похмуро й прохолодно, туди не проникали гарячі промені сонця. І в тій похмурості вулиць, де неквапливо прогулювалися мешканці міста, всі в зелених окулярах, таємниче зблискували смарагди, вкраплені не лише в стіни будинків, але й у бруківку… Скільки скарбів! Для їхньої охорони чарівник не тримав великої армії — все військо Гудвіна складалося з одного-єдиного Солдата, якого звали Дін Гіор. Проте йому і не потрібне було військо, бо самим своїм поглядом він міг спопелити полчища ворогів.
У Діна Гіора була одна турбота — доглядати свою бороду.
Що то була за борода! Вона спускалася нижче пояса, і Солдат розчісував її з ранку до вечора кришталевим гребінцем, а часом заплітав її, немов косу.
З нагоди свята Дін Гіор показував на площі солдатські вправи на втіху роззяв. Він так хвацько орудував мечем, списом і щитом, що глядачі були від цього неймовірному захваті.
Коли парад закінчився, Урфін підійшов до Солдата і спитав:
— Вельмишановний Діне Гіоре, не можу не висловити вам свого захоплення. Але скажіть, де ви навчалися всіх оцих премудрощів?
Полещений Солдат відповів:
— У давнину у нашій країні частенько бували війни, про це я вичитав у літописах. Я розшукав старовинні воєнні рукописи, де розповідається, як начальники навчали солдат, якими були військові вправи, як віддавались накази. Я старанно все те вивчив, використав на практиці… І ось результати!..
Щоб засвоїти військові вправи Солдата, Урфін вирішив зайнятися з дерев'яним клоуном.
— Гей, клоуне! — вигукнув він. — Де ти?
— Я тут, хазяїне, — обізвався писклявий голос із-за скрині. — Ти знову битимешся?
— Вилазь, не бійся, я на тебе не гніваюсь.
Клоун виліз зі свого сховища.
— Зараз я подивлюся, на що ти здатний, — сказав Урфін. — Марширувати вмієш?
— А це що таке, хазяїне?
— Називай мене не хазяїном, а повелителем! Це я і тобі кажу, шкуро!
— Слухаю, повелителю! — в один голос відповіли клоун і ведмежа шкура.
— Марширувати — це означає ходити, карбуючи крок, повертатись за наказом направо, наліво чи кругом.
— Клоун виявився досить тямущим і переймав солдатську науку швидко, але він не міг утримати дерев'яну шаблю, яку вистругав Урфін: у нього не було пальців на руках.
— Доведеться моїм майбутнім солдатам робити гнучкі пальці, — вирішив Урфін Джюс.
Навчання тривало до вечора. Урфін стомився командувати, а Клоун весь час був свіжий і бадьорий, не виявляв ніяких ознак утоми. Звичайно, так і мало бути, бо хіба може стомлюватись дерево?
Під час навчання ведмежа шкура з захопленням дивилась на свого повелителя і пошепки повторювала всі його накази. А Гуамоко презирливо мружив жовті очиська.
Урфін був у захваті. Але тепер його мучила тривожна думка: що, як у нього викрадуть живильний порошок? Він замкнув двері на три засуви, забив комірчину, де стояли відра з порошком, і все-таки спав неспокійно, прокидаючись від найменшого шарудіння чи грюкоту.
Тепер уже можна було повернути господиням узяті в них дека — воші вже були не потрібні столяру. Джюс вирішив з'явитися в Когиді урочисто. Тачку він переобладнав на візок, щоб запрягати у нього ведмежу шкуру. І тут він згадав підслухану розмову між шкурою і пугачем.
— Слухай-но, шкуро! — мовив Джюс. — Я помітив, що ти дуже легка і нестійка під час ходи, тому вирішив напхати тебе тирсою.
— О, повелителю, який-бо ти мудрий! — захоплено вигукнула простодушна шкура.
У сараї лежали цілі купи тирси, і задуману операцію Урфін здійснив хутко. Потім він замислився.
— Ось що, шкуро, — сказав він. — Я дам тобі ім'я.
— О, повелителю! — радісно вигукнула ведмежа шкура. — І це ім'я буде таке ж довге, як і в пугача?
— Ні, — сухо відповів Джюс. — Навпаки, воно буде коротке. Ти називатимешся Топотуном — ведмедем Топотуном.
Добродушному ведмедеві нове ім'я дуже сподобалося.
— Ой, як це здорово! — вигукнув він. — У буде найкраще ім'я у Блакитній країні. То-по-тун! Нехай-но тепер пугач спробує задерти носа!
Топотун важко затупав із сарая, радісно бурмочучи:
— Нарешті я почуваю себе справжнім ведмедем!
Урфін запряг Топотуна у візок, узяв з собою Гуамоко і Клоуна і поважно в'їхав до Когиди. Залізні дека гримотіли, коли візок підстрибував на нерівній дорозі, і вражені Жувани вибігали з осель подивитися, що це так гуркоче.
— Урфін Джюс — великий чарівник, — шепотіли вони. — Він оживив ручного ведмедя, який здох торік…
Джюс чув уривки розмов, і серце його сповнювалось гордощами. Він наказав господиням розібрати дека, і ті, боязко озираючись на пугача та ведмедя, швидко спорожнили візок.
— Затямили тепер, хто повелитель у Когиді? — суворо запитав Урфін.
— Так, — покірно відповіли Жувани й заплакали.
Повернувшись додому, Урфін Джюс вирішив надалі витрачати чудодійний порошок економніше. Він наказав бляхарям виготовити кілька фляг із кришками, які щільно загвинчуються, пересипав у них весь порошок і зарив фляги під деревом у саду. У замки комори він уже не вірив.
НАРОДЖЕННЯ ДЕРЕВ'ЯНОЇ АРМІЇ
рфін Джюс розумів, що коли він майструватиме самотужки дерев'яну армію, хоч і малочисельну, ця робота затягнеться надовго.
У Когиді з'явився ведмідь і заревів трубним голосом. Збіглись перелякані Жувани.
— Наш повелитель Урфін Джюс, — оголосив Топотун, — наказав, щоб до нього щоденно з'являлося по шість чоловік заготовляти у лісі колоди. Вони повинні мати з собою пили і сокири.
Жувани подумали, побідкались… І погодилися.
У лісі Урфін Джюс позначив дерева, які треба було зрубати, і пояснив, як їх треба розпилювати.
Заготовлені колоди із лісу на подвір'я Урфіна перевозив Топотун. Столяр розставляв їх сушитися, але не на сонці, а в затінку, щоб вони не потріскалися.
За кілька тижнів, коли дерево висохло, Урфін заходився до роботи. Він витісував тулуби, робив заготовки для ніг і рук. Спочатку хотів обмежитися п'ятьма взводами солдатів, по десять у кожному: він вважав, що цього буде досить, аби захопити вкладу над Блакитною країною.
Кожен десяток очолюватиме капрал, а командуватиме всіма генерал — головнокомандуючий дерев'яної армії.
Солдатські тулуби Урфін вирішив витесати із сосни, бо її легше обробляти, але голови до них приладнати дубові на той випадок, якщо їм доведеться битися лобами.
Та й взагалі, солдатам не треба думати, тому дубові голови пасуватимуть найліпше.
Для капралів Урфін заготовив червоне дерево, а для генерала з тяжкими труднощами розшукав у лісі рідкісний палісандр. Соснові солдати з дубовими головами шануватимуть капралів із червоного дерева, а ті, у свою чергу, шануватимуть красивого палісандрового генерала.
Витісування дерев'яних фігур у людський зріст для Урфіна було новою справою, і для початку він змайстрував пробного солдата. Звичайно ж, у цього солдата було люте обличчя, очима йому слугували скляні ґудзики.
Оживлюючи солдата, Урфін посипав його голову і груди чудодійним порошком, але дещо забарився, і раптом дерев'яна рука, розігнувшись, так штурхонула майстра, що він відлетів на п'ять кроків. Розлютившись, Урфін ухопив сокиру і вже хотів був порубати фігуру, що лежала долі, але тут же опам'ятався.
"Тільки роботи собі додам, — подумав він. — Одначе, силища в нього… З такими солдатами я буду непереможний!"
Зробивши другого солдата, Урфін замислився: на створення армії піде чимало місяців. А йому ж нетерпеливилося чимскоріше вирушити у похід. І він вирішив зробити своїми підмайстрами перших двох солдатів.
Навчити дерев'яних людей столярному ремеслу виявилось нелегкою справою. Навіть наполегливий Джюс утрачав терпець і вибухав лайкою на своїх дерев'яних учнів:
— Ну й безголові! Що за дуболоми!..
Одного разу на сердите запитання вчителя:
"Ну, хто ти після цього?" — учень, лунко вдаривши себе по дерев'яних грудях дерев'яним кулаком, відповів: "Я — дуболом!" Урфін голосно зареготав:
— Гаразд! Так і називайтеся дуболомами, це ім'я вам пасує найліпше!
Коли дуболоми трохи опанували столярну справу, вони стали допомагати майстрові у роботі: витісували тулуби, руки й ноги, вистругували пальці для майбутніх солдатів.
Не обійшлося й без кумедних випадків. Якось Урфіну треба було відлучитися. Він дав своїм підмайстрам пили й наказав розпиляти з десяток колод на бруски. Повернувшись і побачивши, що накоїли його помічники, Урфін страшенно розлютився. Дуболоми, розпилявши колоди, стали пиляти все, що траплялося їм під руки: верстати, ворота, паркан… На подвір'ї валялися гори уламків, придатних лише на дрова. Однак і цього було замало дерев'яним пильщикам: вони з безглуздою заповзятістю почали пиляти один одному ноги!
Іншого разу дуболом розколював клинцями товсту колоду. Вибиваючи клини сокирою, яку він тримав у правій руці, недосвідчений підмайстер засунув у щілину пальці лівої руки. Клини від ударів вилетіли, і пальці защемило. Дуболом даремно смикав їх, а потім, щоб визволитися, одрубав собі пальці.
Відтоді Урфін не залишав своїх помічників без нагляду.
Налагодивши виготовлення солдатів, Урфін розпочав майструвати капралів з червоного дерева.
Капрали вийшли просто-таки чудові: зростом вони перевищували солдатів, мали міцні руки і ноги, червоні люті обличчя, здатні налякати будь-кого.
Солдати не повинні були знати, що їхніх командирів, як і їх самих, також витісували з дерева, тому Урфін майстрував капралів в іншому приміщенні.
Вихованню капралів Урфін Джюс присвятив чимало часу. Капрали мали затямити собі, що, супроти свого повелителя, вони — нікчеми, і будь-який його наказ для них — закон. Але для солдатів вони, капрали, — вимогливі і суворі начальники, підлеглі мусять їх шанувати й коритися. Як відзнаку влади, Урфін вручив капралам кийки із залізного дерева й додав, що не матиме нічого проти, якщо ті поламають ці кийки об спини своїх підлеглих!
Щоб піднести капралів над рядовими, Урфін дав їм власні імена — Арум, Бефар, Ватіс, Гітон і Дарук.
