До зустрічі! - Каттнер Генрі

Мамуся взяла в руки мітлу.

— Знаєш, мамусю...

— Що?

— Та нічого. — сказав я ухиляючись від мітли. Я вийшов, а сам все намагався розібратися, що ж мене непокоїть. Щось мене гризло, але я ніяк не міг зрозуміти що. Мені чомусь не хотілося майструвати пристрій, хоча для того не було підстав, нічого поганого в ньому не було.

Я, все ж, пішов за дровітню і взявся за справу. Це зайняло в мене хвилин десять, щоправда, я не дуже поспішав. Потім повернувся додому з пристроєм і сказав, що він готовий. Татусь сказав мені заткнутися.

Що ж, я сів і почав роздивлятися пристрій, а на душі в мене було неспокійно. Так чи йнак, а справа була в Єнсі. Нарешті я помітив, що він забув свій старий журнал, тож я його взяв і став читати оповідання під картинкою, намагаючись щось зрозуміти. Та де там.

В оповіданні йшлося про якихось ненормальних горян, які вміли літати. Це був не фокус, але я не міг второпати жартує автор чи ні. По-моєму, люди й так достатньо кумедні, навіть якщо їх не показувати кумеднішими.

Крім того, до серйозних речей треба ставитися серйозно. За словами перфесора, дуже багато людей вірить в науку й серйозно її сприймає. Коли він говорить про науку, в нього завжди світяться очі. Єдине чим це оповідання було добрим — в ньому не було дівчат. Дівчата змушують мене почуватися якось дивно.

Користі від моїх думок однаково не було, тому я спустився в підвал погратися з малюком. Він вже завеликий для цієї цистерни. Мені він зрадів. Замигав на мене всіма чотирма очками по черзі. Справді гарненький.

Та було щось в тому журналі вичитав, що весь цей час не давало мені спокою. По тілу в мене бігали мурашки, як колись давно в Лондоні, перед тією великою пожежею. Тоді ще багато померло від страшної хвороби.

Це нагадало мені, як дідусь розповідав, що його так само трясло перед тим як затопило Атлантиду. Щоправда, дідусь може бачити майбутнє, хоча в цьому немає нічого доброго, тому що воно щоразу змінюється. Я ще не можу цього робити. Для цього я ще недостатньо дорослий. Але я нутром відчував щось недобре, навіть якщо ще нічого не трапилося.

Я так стривожився, що майже зважився розбудити дідуся. Та раптом я почув шум нагорі. Я піднявся в кухню, а там Єнсі дудлить кукурудзяний самогон, що йому дала мамуся. Лишень я побачив старого шкарбуна, як в мене знову з'явилося це погане передчуття.

Єнсі сказав: "ага", поставив глечик і запитав чи ми вже готові. Я показав на свій пристрій і відповів, що ось він, як він йому подобається?

— Ось це й все? — здивувався Єнсі. — А сатану ви не збиралися викликати?

— Немає потреби, — відрізав дядько Лес. — Лиш не для тебе, калоша ти нікчемна.

Єнсі був страшенно задоволений.

— Так, я такий, — відгукнувся він. — Слизький, як калоша, і наскрізь проспиртований. А як воно працює?

— Та просто робить із одного тебе багато Єнсі, ось і все, — відповів я.

Дотепер татусь сидів тихо, аж ось почав говорити якісь нісенітниці, мабуть вліз в голову до якогось прохвесора. Сам він таких довгих слів взагалі не знав.

Я б теж не хотів би їх знати, від них навіть найпростіші речі заплутуються.

— Кожен людський організм, — заговорив татусь набундючившись як ідіот, — це електромагнітний пристрій, що випромінює певний сигнал як мозком та тілом. Якщо змінити полярність на протилежну, то кожна ваша копія, Єнсі, автоматично буде притягуватися до кожного з існуючих людей, тому що протилежності притягуються. Але спершу вам потрібно буде ввійти в апарат Сонка й ваше тіло розіб'ють...

— Но-но! — завив Єнсі.

Гордий як павлін татусь продовжував,

— ...на базові електронні матриці, які потім можна нескінченно копіювати, точно так само як можна зробити мільйони ідентичних дзеркальних копій того самого відбитка — негативи замість позитивів. Оскільки для електромагнітних хвиль земні відстані незначні, кожну копію миттєво притягне кожен з жителів світу, — продовжував татусь як заведений. — Та оскільки два тіла не можуть бути в одному й тому ж місці простору-часу, то станеться автоматичний просторовий зсув і кожну Єнсі-копію відкине десь на півметра від кожної людини.

— Ви забули намалювати пентаграму, — сказав Єнсі тривожно озираючись навколо. — Це найжахливіше заклинання, яке я чув в своєму житті. Я думав, ви сказала, що не збираєтесь викликати сатану.

Чи тому, що Єнсі й справді був схожим на сатану, чи ще чомусь, але я не зміг більше терпіти це дивне й неприємне передчуття. Я розбудив дідуся. Подумки, звичайно, ну, і малюк поміг — ніхто нічого не помітив. Відразу ж на горищі щось заколихалося: це дідусь трохи підняв себе й прокинувся. Й відразу на нас хлинув потік його лайки.

Лайку ж чули всі, крім Єнсі. Татусь перестав блазнювати й стулив пельку.

— Недоумки! — кричав розлютований дідусь. — Ледарі! Чого ж ви хочете, не дивно, що мені снилися погані сни. В гарненьку ж ти влип історію, Сонку. Чуття в тебе немає, чи що? Невже не зрозумів, що надумав цей підступний пройдисвіт? Берись-но за розум, Сонку, та швидше, а то ти й після повноліття залишишся дитям. — Потім він додав щось на санскриті. Дідусь прожив таке довге життя, що іноді плутає мови.

— Годі, дідусю, — подумки сказала мамуся, — що такого накоїв Сонк?

— Ви всі це накоїли! — заволав дідусь. — Невже не можна співставити причину й наслідок? Сонку, що за зображення ти бачив в тому бульварному журнальчику Єнсі? Чого б це він змінив свій намір, коли честі в нього не більше, ніж у старої звідниці? Ти хочеш, щоб світ дочасно збезлюдів? Запитай-но Єнсі, що в нього в кишені штанів, чорт би тебе побрав!

— Містер Єнсі, що у вас у кишені штанів? — запитав я

— Га? — він запустив лапу в кишеню й витяг відтіля здоровенний іржавий гайковий ключ. — Ти про це? Я його підібрав за сараєм. — А сам хитро так дивиться.

— Навіщо він вам? — швидко запитала мамуся.

Єнсі недобре так на нас подивився.

— Не приховуватиму, я маю намір дати по голові всім, кожнісінькій душі у всьому світі, і ви обіцяли мені допомогти.

— Господи помилуй, — тільки й сказала мамуся.

— Ось так! — засміявся Єнсі. — Коли ви мене зачаклуєте, я опинюся скрізь, де є хоч хтось ще, і буду стояти в людини за спиною. Я їх всіх добряче стукну. В такому разі я зможу бути спокійним. Одним з них неодмінно буде той хлопець, який мені потрібен, і він отримає від мене боржок тридцятирічної давнини.

— Який хлопець? — запитав я. — Той, про якого ви мені розповідали, якого зустріли в Нью-Йорку? Я думав, що ви заборгували йому гроші.

— Я ніколи не говорив нічого подібного, — огризнувся Єнсі. — Борг є борг, чи то гроші чи ляпас. Ніхто не може безкарно наступити на мій мозоль, і не важливо тридцять років тому чи не тридцять.

— Він наступив вам на мозоль? — запитав татусь. — Оце й все?

— Та так. Я тоді був напідпитку, але пригадую, що спустився якимись сходам під землю, а там їздили потяги.

— Ви були п'яні.

— Звичайно був, — погодився Єнсі. — Не може ж бути, щоб під землею справді їздили потяги! Але я абсолютно впевнений, що той хлопець, який наступив мені на мозоль, мені не приснився. Я ще й досі відчуваю біль. Ох, і розлютився ж я тоді. Був такий натовп, що я й рухнутися не міг, і я навіть толком не роздивився того хлопця, що наступив мені на ногу.

Поки я замахнувся ціпком, він був уже далеко. Так я й не знаю, як він виглядає. Може, він взагалі жінка, але це неважливо. Нізащо не помру, поки не розрахуюсь зі всіма боргами й з усіма, хто зі мною по-свинськи повівся. Я в житті не пробачав кривдникам, а кривдили мене майже всі, кого я зустрічав.

Вже зовсім роздратувався Єнсі Тарбел. Він продовжував далі:

— Ось я й подумав, що однаково не знаю, хто мені наступив на мозоль, то вже краще для певності, вдарити всіх, і чоловіків, і жінок, і дітей.

— Легше на поворотах, — сказав я. — Тридцять років тому нинішні діти ще не народилися, і це ви самі знаєте.

— Не має значення, — буркнув Єнсі. — Я тут думав-гадав, і прийшла мені у голову жахлива думка: а раптом той хлопець взяв та й помер? Тридцять років – чималий термін. Але потім я прикинув, що навіть якщо й помер, міг же ж він спочатку одружитися й завести дітей. Якщо не судилося поквитатися з ним самим, то я хоч із дітьми його поквитаюсь. Гріхи батьків... Це із священного писання. Якщо вдарю всіх людей в світі, то вже точно не помилюся.

— Хогбенів ви не вдарите, — сказала мамуся. — Ніхто з нас не їздив до Нью-Йорку з тих пір, як вас ще на світі не було. Тобто я хочу сказати, що ми там взагалі не були. Так що нас ви сюди не вплутуйте. А може, краще візьмете мільйон доларів? Або може хочете стати молодим, чи ще щось таке? Ми можемо вам влаштувати, тільки відмовтеся від своєї злої забаганки.

— Я не збираюся, — відповів упертий Єнсі. — Ви поклялися, що допоможете мені.

— Ми не зобов'язані виконувати таку обіцянку, — почала мамуся, та тут втрутився дідусь з горища.

— Слово Хогбена — закон, — сказав він. — Це наше зобов'язання. Ми повинні виконати те, що пообіцяли цьому бовдуру. Але виконавши обіцянку надалі не матимемо перед ним жодних зобов'язань.

— Ага! — сказав я, ніби піймавши його думку. — У такому випадку... Містере Єнсі, а що саме ми вам обіцяли, дослівно?

Він покрутив гайковим ключем у мене перед носом.

— Ви розділите мене рівно на таку кількість людей, скільки жителів є на землі, і я стану поруч з кожним з них. Ви дали слово честі, що допоможете мені це зробити. Не намагайтеся хитрувати.

— Я не хитрую, — сказав я. — Треба тільки внести ясність, щоб ви були задоволені й потім не скаржилися. Але є одна умова. Ріст у вас буде такий же, як у людини, з якою ви будете стояти поруч.

— Що?

— Це я запросто влаштую. Коли ви ввійдете в пристрій, у світі з'явиться два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять Єнсі. Тепер уявіть, що один з цих Єнсі опиниться поруч з двометровим здорованем. Це буде не дуже й приємно, чи не так?

— Тоді нехай я буду триметровий, — каже Єнсі.

— Ні, сер. Єнсі буде саме такого зросту як і той, кого він відвідає. Якщо ви відвідаєте дитину зростом півметра, ваш зріст теж буде тільки півметра. Справедливість є справедливість. Погоджуйтеся, або все відміняється. І ще одне — сили у вас буде стільки ж, як і у вашого супротивника.

Видно він зрозумів, що я не жартую.