До зустрічі! - Каттнер Генрі

Генрі Каттнер, Кетрін Л.Мур. (Henry Kuttner, Catherine L. Moore)

До зустрічі! (See You Later, 1949)

Переклад: Володимир Влад

------------

Старий Єнсі, мабуть, найпідліша людина в усьому світі. Я ніколи не бачив настільки нахабного, закоренілого, тупого, закінченого, мерзенного негідника. Те, що з ним трапилося, нагадало мені те, що якось сказав мені інший хлопець, — багато відтоді води сплило. Я вже забув як його звали, — здається Луї, а може, й Тамерлан; та якось він сказав, що, було б добре якби у всього світу була б тільки одна голова, тоді він міг би її відрубати.

Біда Єнсі в тому, що він дійшов до такого стану, що вважав, що увесь світ ополчився проти нього, і хай мене поб'є грім, якщо він не правий. Це були важкуваті часи навіть для нас, Хогбенів.

Єнсі — типовий мерзотник. Взагалі вся сімейка Тарбеллів не мед, але Єнсі викликав огиду навіть у них. Він жив в однокімнатній халупці на задвірках у Тарбеллів й нікого до себе не підпускав, хіба тільки дозволяв всунути продукти в напівкруглу дірку, випиляну в дверях.

Років десять тому робили нове розмежування, чи щось схоже, і вийшло так, що через якісь юридичні перипетії Єнсі повинен був заново засвідчити свої права на землю. Для цього йому потрібно було прожити на своїй ділянці десь рік. Приблизно в ті ж дні він посварився з дружиною, виїхав за межі ділянки і сказав, що, нехай земля дістається державі, пропади все пропадом, зате він провчить всю родину. Він знав, що дружина пропускає іноді чарочку-другу на гроші, виручені від продажу ріпи, і трясеться, щоб держава не забрала земельку.

Та виявилося, ця земля взагалі нікому не потрібна. Вона горбкувата і в ній каміння, але дружина Єнсі й далі хвилювалася й просила чоловіка повернутися, але йому не дозволяв характер.

У халупці Єнсі Тарбелл звик обходитися без елементарних зручностей, через свою жадність він цього навіть не помічав. Незабаром місіс Тарбелл померла: вона кидалася каменями в халупку за горбоком, але один камінь влучив у горбок і рикошетом потрапив їй у голову. Залишилося вісім Тарбеллів-синів та сам Єнсі. Але й після цього Єнсі залишився там де був.

Можливо, там би він і жив, поки не перетворився б у мощі й не знісся на небо, та тільки його сини затіяли сварку з нами. Ми терпіли скільки могли, адже вони не могли нам нашкодити. Та якось дядько Лес, який гостював у нас, занервувався й заявив, що втомився літати мов той перепел на дві-три милі вгору щоразу, коли в кущах вистрелить рушниця. Шкіра в нього після ран швидко загоюється, але він запевняв, що в нього паморочиться в голові, бо на висоті розріджене повітря.

Так чи йнак, а цькування тривало, і ніхто з нас від нього не страждав, що особливо бісило вісьмох братів Тарбеллів. І однієї ночі, вони зі своїм стріляючим залізяччям всім натовпом вломилися в наш будинок. А нам колотнеча зовсім ні до чого.

Дядько Лем — він близнюк дядька Леса, тільки народився набагато пізніше — давно впав у зимову сплячку десь у дуплі, так що його все це не стосувалося. А от малюка, дай йому Бог здоров'я, стало важкувато тягати взад-вперед, як не як йому вже виповнилося чотириста років і він досить велика, для свого віку, дитина — я думаю, коло трьохсот фунтів буде.

Ми всі могли заховатися, або піти на деякий час у долину, у Пайпервілль, але ж в нас на горищі дідусь, та й до Перфесора, якого ми тримаємо в пляшці, я дуже звик. Не хотілося його залишати — адже в метушні пляшка може й розбитися, якщо восьмеро братів Тарбеллів налижуться як слід.

Перфесор славний, хоча в голові у нього й не вистачає клепки. Постійно повторює, що ми мутанти, ким би вони не були, і плеще язиком про якихось своїх знайомих, яких називає хромосомами. Здається, вони переплуталися під дією, як каже Перфесор, жорсткого випромінювання й народили нащадків, чи то домінантну мутацію, чи то Хогбенів, але я вічно це плутаю зі змовою круглоголових — було таке в нас у старому світі. Ясна річ, не в справжньому старому світі, — той потонув.

І ось, раз вже дідусь звелів нам принишкнути, ми чекали, поки восьмеро братів Тарбеллів виламають двері, а потім всі зробилися невидимими, у тому числі й малюк. Далі чекали, поки все пройде стороною, та не так сталось як гадалось.

Повештавшись будинком й вдосталь його погромивши, восьмеро братів Тарбеллів спустились в підвал. Це вже було гірше, бо заскочило нас зненацька. Малюк, як я й казав, став невидимим і цистерна, в якій ми його тримаємо — теж, але ж цистерна не може змагатися з нами в моторності.

Один з восьми Тарбеллів гримнувся об на цистерну й добряче понівечив гомілку. Ну й лаявся ж він! Недобре, коли дитина чує такі слова, але в лайці наш дідусь кого хоч переплюне, так що я нічому новому не навчився.

Отже, він лаявся на чому світ стоїть, стрибав на одній нозі, аж раптом вистрелила його рушниця. Там, певно, курок тримався на волоску. Постріл розбудив малюка, той перелякався й заволав. Такого крику я від нього ще не чув, але ж я бачив, як бліднуть і починають трястися чоловіки, коли малюк репетує. Наш Перфесор якось сказав, що малюк видає інфразвуки. Уявляєте!

Загалом, семеро з восьми братів Тарбеллів відразу віддали богу душу, навіть пискнути не встигли. Восьмий, який щойно почав спускатися східцями в підвал, дрібненько затрясся, розвернувся й накивав п'ятами. Він, певне, був так приголомшений, що не знав куди біжить. Ще не зрозумівши що до чого, він опинився на горищі й наткнувся прямісінько на дідуся.

І як на гріх: дідусь так захопився, повчаючи нас, що сам зовсім забув стати невидимим. По-моєму, лише один погляд на дідуся, добив восьмого Тарбелла. Неборак впав на підлогу, мертвий, як колода. Не уявляю, чого б це, хоча повинен визнати, що в ті дні дідусь виглядав не найкраще. Він був хворий.

— Ти не постраждав, дідусю? — запитав я, трохи струснувши його. Він мене висварив.

— Але я ж не винен, — заперечив я.

— Кров Господня! — розлючено крикнув він — І це зборище, ці лицемірні дурні — мої нащадки! Поклади мене назад, юний негіднику.

Я знову поклав його на на джутову ряднину, він кілька разів перевернувся з боку на бік і заплющив очі. Потім сказав, що хоче подрімати і нехай його не будять, хіба що настане судний день. При цьому він анітрошки не жартував.

Довелося нам самим пометикувати над тим, що ж тепер робити. Мамуся сказала, що ми не винні, в наших силах тільки завантажити вісьмох братів Тарбеллів у тачку й відвести їх додому, що я й зробив. Тільки дорогою я засоромився, тому що не міг придумати, як би це якнайчемніше розповісти про те, що трапилося. Та й мамуся наказувала обережно повідомити цю новину. "Навіть тхір має почуття", — казала вона.

Тож я залишив тачку з братами Тарбеллами в кущах, а сам піднявся на пагорб і побачив Єнсі, який грівся на сонечку і читав книгу. Я ще не придумав що йому сказати. Я просто повільно походжував перед ним насвистуючи "Янки-Дудль". Єнсі не звертав на мене уваги.

Єнсі — маленький, мерзенний, брудний чоловічок з бородою. Ростом не вищий ніж півтора метра. На бороді налипла тютюнова жуйка, але, може, я несправедливий до Єнсі, вважаючи його просто нечепурою. Я чув, що він плює собі в бороду, щоб на неї сідали мухи: він їх ловить і обриває їм крильця.

Єнсі не дивлячись підняв камінь і жбурнув його, й ледь не поцілив мені в голову.

— Заткни пельку й забирайся, — сказав він.

— Як скажете, містер Єнсі, — відповів я з полегшенням і вже зібрався йти. Але відразу згадав, що мамуся, може відшмагає мене батогом, якщо я не виконаю те, що вона наказувала, томуя тихенько зробив коло, зайшов Єнсі за спину й заглянув йому через плече — подивитися, що ж він там читає. Це було схоже на книгу. Потім я ще трохи обійшов його й став прямо перед ним.

Він загигикав собі в бороду.

— Гарний у вас малюнок, містере Єнсі, — зауважив я.

Він так щиро сміявся і, видно, з радощів подобрів.

— Це точно! — сказав він і ляснув себе кулаком по кістлявій дупі. — Оце так! Від одного погляду на нього відчуваєш прилив сил!

Це була не книга. Це був журнал, такі продаються в Пайпервіллі, розкритий на малюнку. Той, хто його зробив, справді добре малює. Правда, не так добре, як той художник, якого я колись знав в Англії. Того звали Крукшенк, чи Крукбек, чи якось схоже, якщо не помиляюся.

Так чи інакше, в Єнсі теж був хороший малюнок. На ньому були намальовані люди, багато людей, всі однакові й виходять з великої машини, яка — мені відразу стало ясно — нізащо не буде працювати. Але всі люди були однаковісінькі, як горошини в стручку. Ще там червоне лупате чудовисько хапало дівчину – вже й не знаю навіщо. Гарний малюночок.

— Було б добре якби таке справді могло статися, — сказав Єнсі.

— Це не так вже й важко, — сказав я. — Але ось ця штука неправильно зроблена. Потрібен тільки вмивальник та ще деякий металобрухт.

— Га?

— Ось ця штукенція, — повторив я. — Апарат, що перетворює одну людину в цілий натовп. Він невірно зроблений.

— Ти, треба розуміти, можеш краще? — визвірився він.

— Ми якось робили, — відповів я. — Не пам'ятаю, що там татусь затіяв, але він заборгував чоловіку на ймення Кадм. Кадму негайно потрібно було багато воїнів, татусь влаштував так, що Кадм міг розділитися на цілий полк солдатів. Дурничка! Я й сам так можу.

— Про що ти там бурмочеш? — запитав Єнсі. — Ти не туди дивишся. Я ж говорю про це червоне чудовисько. Бачиш, що воно збирається зробити? Відкусити цій красуні голову, от що. Бачиш, які в нього ікла? Ех, ех, ех. Хотілося б бути таким чудовиськом. Я б вже кучу народу зжер.

— Б'юсь об заклад, що ви б не стали жерти свою плоть і кров, — сказав я, побачивши спосіб обережно повідомити звістку.

— Битись об заклад грішно, — промовив він. — Завжди сплачуй борги, нікого не бійся й не бийся об заклад. Азартні ігри — гріх. Я ніколи не бився об заклад й завжди сплачував борги. — Він змовк, почухав бороду й зітхнув. — Всі, крім одного, — додав він похмуро.

— Що ж це за борг?

— Та заборгував я одному малому. Тільки з того часу ніяк не можу його знайти. Пройшло вже років з тридцять. Здається, я тоді напився до чортиків й сів у потяг. Напевно, ще й когось пограбував, бо в мене опинилася пачка грошей — вистачило б і коневі морду заткнути. Якщо помізкувати, то саме цього я й не пробував.