До зустрічі! - Каттнер Генрі

Ви тримаєте коней?

— Ні, сер, — відповів я. — Але ми говорили про вашу плоть і кров.

— Заткни пельку, — перебив мене старий Єнсі. — Ох же ж я й повеселився! — він лизнув свою бороду. — Чув колись про місто Нью-Йорк? Здається, це десь закордоном. Там так говорять, що важко щось зрозуміти. Саме там я й зустрів цього малого. Мені часто хочеться зустрітись з ним ще раз. Чесній людині, як я, огидно вмирати, не віддавши боргів.

— У ваших вісьмох синів були борги? — запитав я.

Він покосився на мене, ляснув себе по худій нозі й кивнув.

— Тепер розумію, — сказав він. — Чи не Хогбенів ти син?

— Так. Сонк Хогбен.

— Що ж, чув про Хогбенів. Ви всі чаклуни, так?

— Ні, сер.

— Чув, те що чув. Вся околиця про це теревенить. Відьмаки, ось ви хто. Забирайся но звідсіля, хутчіш!

— Та я вже йду. Я лише прийшов сказати, що, на жаль, ви б не могли зжерти свою плоть і кров, навіть якби стали таким чудовиськом, як на картинці.

— Ніхто не міг би мені завадити!

— Можливо, — сказав я, — але всі вони вже на небесах.

Почувши це старий Єнсі розреготався. Нарешті, відсапавшись, він сказав:

— Лише не вони! Ці негідники потрапили прямісінько до пекла, саме там їм і місце. Як це сталося?

— Нещасний випадок, — мовив я. — Сімох, якщо так можна виразитися, уклав малюк, а восьмого — дідусь. Ми не бажали зла.

— Та й не заподіяли, — сказав Єнсі регочучи.

— Мамуся просить вибачення й запитує, що робити з тілами? Я повинен відвести тачку додому.

— Забирай їх. Мені вони не потрібні. Туди їм і дорога, — відмахнувся Єнсі. Я сказав "добре" і зібрався повертатися. Але він загорлав, що передумав. Наказав звалити їх з тачки. Як я зрозумів з його слів (розібрав я небагато, тому що Єнсі заглушав себе реготом), він хотів погамселити їх ногами.

То ж я зробив так, як він сказав, а потім повернувся додому й усе розповів мамусі за вечерею, де були боби, тріска й домашня настойка. Ще мамуся напекла кукурудзяних галушок. Ото вже смакота! Я відкинувся на спинку стільця, вирішивши, що заслужив відпочинок, і задумався, відчуваючи як тепло й приємність розливаються в середині. Я намагався уявити, що відчуває біб у моєму шлунку. Але біб, здається, не мав жодних почуттів.

Не пройшло й півгодини, як у дворі заверещала свиня, неначе їй гнали копняками, і хтось постукав у двері. Це був Єнсі. Не встиг він увійти, як виловив зі штанів кольорову носову хусточку й почав чмихати носом. Я круглими від здивування очами подивився на мамусю. Я не мав що їй сказати. Татусь з дядьком Лесом пили маїсову горілку й сипали жартами в кутку. Відразу було видно, що їм добре: стіл між ними так і трясся. Ні татусь, ні дядько до стола не торкалися, але він все одно ходив ходором — намагався наступити то татусю, то дядькові на ногу. Вони робили це подумки намагаючись підловити один одного.

Розбиратися довелося мамусі, і вона запросила старого Єнсі трохи посидіти, поласувати бобами. Він тільки схлипнув.

— Щось не так, сусіде? — чемно запитала мамуся.

— Ще б пак, — відповів Єнсі, чмихаючи носом. — Я геть старий.

— Це справді так, — відповіла мамуся. — Можливо й не такий старий як Сонк, але виглядите ви надзвичайно старим.

— Га? — витріщився на неї Єнсі. — Сонк? Так, Сонку від сили сімнадцять, хоча він і добряче виріс.

Мамуся зніяковіла.

— Я сказала Сонк? — й швидко виправила, — Я мала на увазі дідуся Сонка. Його теж звати Сонк.

Дідуся звати зовсім не Сонк, він і сам не пам'ятає свого імені, це було так давно. Свого часу він користувався різними іменами: як то Ілля та іншими. Я навіть не певен, що в Атлантиді, звідки дідусь родом, взагалі вживали імена. Здається, там людей називали цифрами, чи ще якось. Та це неважливо.

Старий Єнсі все чмихав носом, стогнав і охав, робив вигляд, наче ми вбили вісьмох його синів і тепер він самий як палець на цьому світі. Правда, півгодини тому це його не турбувало, про що я йому й сказав. Але він заявив, що тоді не зрозумів, про що йшла мова, і наказав мені заткнутися.

— Моя родина могла б бути більшою, — сказав він. — Було ще двоє хлопців, Зеб і Роббі, та я їх якось пристрелив. Мені не подобалося, що вони косо на мене дивилися. Але все одно, ви, Хогбени, не мали права вбивати моїх хлопців.

— Ми ж не навмисно, — відповіла мамуся. — Просто стався нещасний випадок. Нам буде дуже приємно хоч якось відшкодувати вам збиток.

— Саме на це я й розраховував, — відповів старий Єнсі. — Це найменше, що ви можете зробити після всього, що накоїли. Навіть якщо моїх хлопців убив малюк, як запевняє Сонк, але ж він брехун. Справа в тому, що я вважаю, що всі ви, Хогбени, відповідальні за скоєне. Та, думаю, ми будемо квити, якщо ви зробите мені одну послугу. Негоже сусідам тримати камінь за пазухою.

— Все, що завгодно, — сказала мамуся, — лише б це було в наших силах.

— Зовсім небагато, — відповів старий Єнсі. — Хочу, щоб ви мене тимчасово перетворили на натовп.

— Ти що це, Медеї наслухався? — втрутився татусь, напідпитку не зметикувавши, що до чого. — Ти їй не вір. Це вона зіграла з Пелеєм злий жарт. Коли його зарубали, він так і залишився мертвим: і зовсім не помолодів, як вона йому обіцяла.

— Що? — сказав Єнсі. Він вийняв з кишені старий журнал і відразу розкрив його на тій гарній картинці. — Ось це. Сонк каже, що ви так можете. Та й всі навкруги знають, що ви, Хогбени, чаклуни. Сонк сказав, що ви якось зробили таке одному обірванцю.

— Він, мабуть, про Кадма, — сказав я.

Єнсі помахав журналом. Я помітив, що в його очах з'явився нездоровий блиск.

— Тут все видно, — збуджено сказав він. — Людина заходить в цю штуковину, а потім виходить звідтіля дюжинами, знову й знову. Чаклунство. Я ж про вас, Хогбенів, знаю. Може, ви й дурили міських простачків, але мене вам не обдурити. Всі ви чаклуни.

— Та де там, — вставив татусь зі свого кутка. — Ми вже не чаклуємо.

— Чаклуєте, — наполягав Єнсі. — Я чув всілякі історії. Навіть бачив, як він, — і тикнув пальцем в дядька Леса, — я бачив як він літає в повітрі. І якщо це не чаклунство, то я вже й не знаю, що це.

— Ви серйозно? — запитав я. — Та це просто. Треба взяти...

Але мамуся сказала мені закрити рота.

— Сонк говорив, що ви можете, — продовжував Єнсі. — А я сидів, передивлявся та читав цей журнал. Мені в голову прийшла гарна ідея. Без сумніву, це знає кожен, що чаклун може знаходитися одночасно у двох місцях. А чи може він знаходитися відразу в трьох місцях?

— В трьох як і в двох, — сказала мамуся. — Та тільки ніяких чаклунів немає. Точнісінько як і цієї самої науки про яку всі торочать довкола. Це все людські вигадки. Це неприродньо.

— Отже, — узагальнив Єнсі, відкладаючи журнал. — Два чи три, чи цілий натовп. До речі, скільки всього людей на Землі?

— Два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'ятнадцять, — сказав я.

— Тоді...

— Зачекайте. Тепер вже два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів дев'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять. Славне дитятко, жвавеньке.

— Хлопчик чи дівчинка? — поцікавилась мамуся.

— Хлопчик, — відповів я.

— Тоді чому б вам не зробити так, щоб я опинився відразу у двох мільярдах і скількись там ще місцях відразу? Хоча б на півхвилинки. Я ж не жадний. Цього й так вистачить.

— Вистачить для чого? — запитала мамуся.

Єнсі хитренько подивився на мене.

— Є в мене клопіт, — відповів він. — Хочу розшукати того малого. Тільки от лихо: не знаю, чи зможу його тепер знайти. Часу вже пройшло багацько. Але мені це конче необхідно. Мені земля не буде пухом, якщо я не розрахуюся з усіма боргами, а я вже тридцять років винен тому малому. І це лежить важким каменем на моїй душі.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, сусіде, — похвалила мамуся.

Єнсі шмигнув носом і висякався в рукав.

— Важка буде робота, — сказав він. — Я надто довго відкладав її на потім. Я ж збирався, при нагоді, відправити вісьмох моїх хлопців на пошуки того хлопця, так що, самі бачите, я вкрай засмутився, коли ці нетями раптом взяли й загинули нікого не попередивши. Як же ж мені тепер шукати того хлопця?

Мамуся зі стурбованим виглядом підсунула Єнсі горшочок.

— Ого! — сказав він, добряче сьорбнувши. — На смак — справжній пекельний вогонь. — Ого! — сьорбнув ще раз, відсапався й похмуро глянув на мамусю.

— Якщо людина бажає спиляти дерево, а сусід зламав його пилку, то сусід, я на мене, повинен позичити йому свою. Хіба не так?

— Звичайно, так, — погодилася мамуся. — Тільки в нас немає восьми синів, щоб позичити їх вам.

— У вас є дещо краще, — сказав Єнсі. — Чорна, зла магія, ось що у вас є. Я не кажу ні так, ні ні. Справа ваша. Але, схоже на те, що ви вбили моїх ледарів-синів і я не можу зробити як планував. Тому ви мали б допомогти мені якимось іншим робом. Коли я знайду того хлопця й розрахуюся з ним — буду цілком задоволеним. Отож, хіба не свята правда, що ви можете перетворити мене в цілу купу моїх двійників?

— Та, напевно, що можемо, — сказала мамуся.

— А хіба не правда, що ви можете влаштувати, щоб кожен з цих двійників дуже швидко рухався, щоб побачив всіх людей в усьому світі?

— Це просто, — сказав я.

— Якби я міг це зробити, — сказав Єнсі, — я запросто знайшов би того хлопця й віддав би все, що йому належить. — Він шморгнув. — Я завжди був чесним. Мені страшно помирати, поки не розрахуюся зі всіма боргами. Чорта лисого я хочу горіти в пеклі, як ви, грішні Хогбени.

— Досить, — гримнула мамуся. — Мабуть, сусіде, ми вам допоможемо, — якщо ви приймаєте це так близько до серця. Так, сер, ми зробимо так, як ви бажаєте.

Єнсі помітно підбадьорився.

— Обіцяєте? — запитав він. Слово честі?

Мамуся якось дивно на нього подивилася, але Єнсі знову витяг хустинку, так що вона не витримала й дала урочисту обіцянку. Єнсі відразу ж повеселішав.

— Скільки часу піде на підготовку до чар? — запитав він.

— Немає ніяких чар, — відповів я. — Я ж пояснював, потрібен тільки металобрухт та вмивальник. Це недовго.

— Я швиденько повернуся. — Єнсі хихикнув і вибіг, регочучи що було сил. У дворі він захотів копнути курча, промазав і зареготав ще дужче. Думаю, він почувався дуже добре.

— Краще йди і змайструй йому той пристрій, нехай стоїть напоготові, — сказала мамуся. — Давай хутчіш.

— Добре, мамуся, — відповів я, а сам сидів секунду чи дві й думав.