Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де
Воно що далі, то все більше наростає, виявляючись у таких чарівних Liedchen, як, наприклад, пісня любовного чекання в сніжному квітні, і, нарешті, після довгих, мужньо перенесених випробувань, настає сувора і ясна шлюбна ніч, оповідь про яку нагадує мені цнотливу розповідь юного Рафаеля: "Як Павло, з неба спустившися, не міг розкрити Божі таємниці, так серце моє вкрило всі мої думки покровом закоханості. Ось чому про все, що я бачив, про все, що робив, я мовчу, бо ховаю радість у серці своєму…"
Хто б міг сподіватися від цього фламандського огиря такої чистоти й делікатності в почуттях?
Душа Неле в цій книзі — це священний ліс, пронизаний вітрами, як і рівнини її країни. Дикі пристрасті зупиняються на узліссі. Але самий ліс повен співу й задуми. Все, що є найкращого в мистецтві й серці Шарля де Костера, — все тут.
Тут — і в природі, що його оточує, і в чарівних пейзажах, під якими могли б підписатися найкращі фламандські майстри XVI і XVII століть. Вони — як відчинене вікно, що становить фон інтер'єра, вони — як світлий ореол навколо персонажів і квітучих віт, що тремтять на вітрі. Вони — шати, в які їх одягає кожна пора року. Ці пейзажі живуть самі по собі, вони подих одного дня, подих одної незабутньої години, вони душа землі. Прикладів безліч прекрасних. Такий "полудень — король літа" в Дамме. Ось цей чудовий уривок:
"Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець".
Саме тут відчуваєш справжню поезію книги, а не в віршах, здебільшого застарілих і старомодних, в дусі комічних опер часів Луї-Філіппа. Просто аж дивно, коли в прекрасній сцені в куртрейському борделі, серед мускулястої розповіді, Жіліна раптом бере лютню і співає свій банальний романс, який міг би покласти на музику Обер або Адольф Адам. Досить де Костеру перейти на вірші, як він перестав бути поетом. Але його проза, така природна, цвіте, як лука весною, квітами поезії. Його розповідь збудована часто з невеликих ритмічних строф з повторами якоїсь фрази в рефрені. Іноді ці повтори підкреслюють могутніми акордами ритм і підносять його до високих ораторських періодів. Я вже казав, який сильний ефект роблять деякі теми, що переходять з розділу в розділ як лейтмотиви.
У нескінченній течії цієї дуже довгої поеми, де часом втрачаєш провідну нитку розповіді, де композиція часто слабка і всюди неструнка (особливо наприкінці), вони, ці музикальні мотиви, ці пристрасні ритми, створюють цілість.
Така ця народна епопея, єдина в наші часи. Вона лежить переді мною, як рівнина, де блиснули купальські вогні. Навколо несамовито вихряться ярмаркові натовпи. Дзвонять у всі дзвони. Гуркочуть барабани. Уленшпігель і Неле стрибають через палаючі вогнища. Два найвищі вогнища — Кохання й Помста. Але вітер, що віє на вогонь, вітер, що зносить угору полум'я і душі, наче золоті спалахи в дощі іскор, цей вітер — Свобода. Він — найвища пристрасть, вів по той бік добра і по той бік зла, як закон Фландрії.
Уленшпігеля-дитину Клаас навчав вдруге (після науки про Сонце — наука про Пташку), сказавши:
"Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі!.."
Все життя Уленшпігеля — це героїчний девіз його одинадцятої заповіді, що і для нього, — як і для нас, — є перша:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня…
І ось тому, що морський вітер, який надимав вітрила гезів, обмиває "Легенду про Уленшпігеля", тому, що сіль його залишилась на губах Шарля де Костера, — тому національний співець Фландрії є і наш співець. Наш також, бо він — епічний голос Свободи.
РОМЕН РОЛЛАН
ЛЕГЕНДА ПРО УЛЕНШПІГЕЛЯ
Передмова совича
Панове художники, шановні панове видавці, пане поет! Мушу зробити вам кілька зауважень щодо вашого першого видання. Хіба ж це можливо! У такій величезній книзі, в такому слоні, якого вісімнадцятеро вас намагались виштовхнути[6] на стежку слави, не знайшли ви й найменшої місцини для Мінервиного птаха[7], для мудрого совича, розважливого совича! По Німеччині і по оцій Фландрії[8], яку ви так уже любите, я завжди мандрую на плечі в Уленшпігеля, котрий, до речі, і прозваний так тому, що ім'я його означає сович і дзеркало, мудрість і комедія, Uyl en spiegel. Жителі Дамме[9], де він, кажуть, народився, мають звичку вимовляти "u" замість "uy". Але це їхня справа.
А ви вигадали іншу версію. Ulen (замість Ulieden) Spiegel — ваше дзеркало, панство і кріпаки, владарі і підвладні, дзеркало вашої глупоти, безглуздь і злочинів цілої епохи. Це дотепно, але необачно. Ніколи не слід поривати з традицією.
Ви, можливо, дивною вважаєте саму думку символізувати мудрість у вигляді птаха, похмурого й бридкого, на ваш погляд, педанта в окулярах, ярмаркового комедіанта, любителя темряви, що нишком, як сама смерть, налітає і вбиває раніше, ніж його почують. І однак ви на мене схожі, облудні добродійники, хоч і смієтеся з мене. І в вас була ніч, коли кров текла річками під ударами вбивць, що підкрадались до жертви на повстяних підошвах, щоб не чутно було їхньої ходи. Чи не було у вашій історії ранків, коли тьмяний досвіток блідим промінням осявав вулиці, завалені трупами чоловіків, жінок, дітей? Чим живиться ваша політика з того часу, як ви пануєте над світом? Різаниною і вбивством.
Хай я, сович, гидкий птах, але ж я вбиваю для того, щоб їсти, щоб годувати своїх дітей, а не вбиваю для того, щоб убивати. Коли ви дорікаєте мені за те, що я іноді знищую ціле гніздечко з пташенятами, то чи не можу я дорікнути і вам, що ви нищите всяке живе створіння на світі? Ви понаписували безліч книг, де зворушливо описуєте, як легко літають птахи, як любляться, які вони гарні, як майстерно в'ють свої гніздечка, як дбають вони за своїх діток, а далі говорите, під яким соусом вони найсмачніші, в якому місяці з них можна приготувати найжирнішу печеню. Я не пишу книг, борони мене боже від цього, бо інакше написав би про те, що, коли вам не вдається з'їсти пташенят, ви згризаєте гніздо, аби лиш зубам була робота.
Що ж до тебе, галасливий поете, то в твоїх же інтересах визнати мою участь у цьому творі, бо в ньому принаймні двадцять розділів належать мені[10], а решту я залишаю тобі, в повну твою власність. Відповідати за всі дурниці, що виходять у світ, їй-право, не вельми приємно. Галасливий поете, ти необачно ганьбиш наосліп тих, кого узиваєш катами своєї вітчизни, ти прибиваєш до ганебного стовпа історії Карла V[11] і Філіппа II[12], ти не сович і нерозумно чиниш. Бо чи певний же ти, що в цьому світі нема вже Карлів П'ятих і Філіппів Других? Чи не боїшся ти, що пильна цензура знайде раптом у череві твого слона натяки на уславлених сучасників? І чому ти не даєш спокою в могилах цьому королю та імператорові? Чого брешеш на коронованих осіб? Хто шукав ударів, той від ударів і загине. Є люди, які не подарують тобі цього, а я й поготів не пробачу — ти псуєш моє міщанське травлення.
Для чого здалося оце вперте протиставлення ненависного короля, жорстокого з дитинства, — на те він і людина, — фламандському народові, який ти хочеш показати нам таким героїчним, життєрадісним, чесним, працьовитим? Хто тобі сказав, що народ був добрий, а король поганий? Я міг би розумно довести тобі протилежне. Твої головні персонажі без винятку або дурні, або й зовсім божевільні: твій бешкетник Уленшпігель бере зброю, щоб боротися за свободу сумління. Його батько вмирає на вогнищі за свої релігійні переконання. Мати Сооткін вмирає після жахливих тортур, щоб зберегти гроші для свого сина. Твій Ламме Гудзак скрізь іде навпростець у житті, ніби в цьому світі більше нічого й не треба, тільки бути добрим і чесним. Твоя маленька Неле, хоч воно й непогано, любить лише одного чоловіка в житті… Де таке ще видано? Мені б жаль тебе було, якби ти не був смішний.
А втім, мушу признатись, що поряд з цими навіженими я бачу там кілька персон, які мені до душі: це твоє іспанське вояцтво, твої ченці, що на вогнищах палять народ, твоя Жіліна, шпигунка інквізиції, твій рибник — жаднюга, донощик і вовкулака, твій дворянчик, що вночі прикидається чортом, щоб спокусити якусь дурепу, особливо ж цей розумник Філіпп II, який, маючи потребу в грошах, влаштовує в церквах погроми, щоб потім покарати бунтарів, яких він сам хитро й підбурював. Це ще не найгірше, що може вчинити той, хто має успадкувати майно людей, яких він убиває.
Але, здається мені, я тільки марную слова. Ти, можливо, й не знаєш, що воно таке — сович. Тоді я зараз тобі розтлумачу.
Сович — це той, хто нишком зводить наклепи на людей, котрі йому не подобаються, а коли доводиться відповідати за свої слова, то він хитромудре каже: "Це не я, так люди кажуть!" Сам же він добре знає, що тих "людей" не впіймати.
Сович — це той, хто влазить у шановну родину, поводиться як жених, компрометує невинну дівчину, позичає гроші на вічне віддання, а потім зникає, коли більш нема чого взяти.
Сович — це політик, що натягає на себе маску свободи, чесності, любові до людства, а як прийде слушний час, нищечком задушить людину, а то й цілий народ.
Сович — це гендляр, який підробляє вина, підсовує покупцям харчові припаси, що замість ситості викликають розлад шлунка, замість веселощів — несамовитість.
Сович — це спритний злодій, якого не схопиш за комір, який захищає брехню проти правди, пускає з торбами вдовиць та сиріт і купається в розкошах, як інші купаються в крові.
А совиха, чи пані сова, як вам до вподоби, без гри словами, — це та, що гендлює своїми принадами, що розбещує чисті серця юнаків, називаючи це розвитком, видурює в них усі гроші і покидає у тому болоті, куди сама їх затягла.
Якщо іноді котра з них і засумує, коли згадає, що й вона жінка, що й вона могла б бути матір'ю, то я такої не визнаю. Коли вона, знеможена таким животінням, кидається в воду, то це божевільна, не гідна жити на світі.
Поглянь навколо себе, провінціальний поете, і полічи, якщо можеш, сов світу цього. Розваж, чи розумно нападати, як ти це робиш, на Силу і Підступність, цих коронованих сов. Подивись на самого себе, скажи mea culpa[13] і виблагай навколішках пробачення.
А проте мені подобається твоя нерозважна довірливість. Отже, незважаючи на мої всім відомі звички, я попереджую тебе, що негайно викрию грубість і зухвальство твого стилю перед моїми літературними родичами, а це люди розумні, розсудливі, мають сильні пера, дзьоби, окуляри, вони вміють надати найкращої, найпристойнішої форми своїм творам і з різними прикрасами розповісти юнацтву всілякі любовні історії, що походять не лише з острова Кіфери[14], вони вміють за годину розворушити хоч кого, навіть найцнотливішу Агнесу[15].
