Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де
Розваж, чи розумно нападати, як ти це робиш, на Силу і Підступність, цих коронованих сов?.."
Отже, він таки нападав на них. Ось де прихований сюжет! Це бич помсти, розум, гостріший за шаблю, це Свобода верхи на коні, немилосердна битва, де кров ллється як dobbelkuyt[5] і де ненависть — також вино. Це пісня незалежності й помсти пригніченого народу. Так твердить несамовите закляття Уленшпігеля, з яким він звернувся до Духів весни:
"Я хочу визволити!.. Я хочу помститись!.."
Помститись за що?
На цьому варто зупинитись! Про що йде мова в цій довгій епопеї, написаній наприкінці XIX століття? Про війни XVI століття між Нідерландами й Іспанією, війни жорстокі, без пощади, без великодушності, як з боку гнобителів, так і з боку пригнічених. Війни, нічим не спокутуванні, бо й через триста років поет нічого не пробачив!..
Протягом трьох століть така ненависть! І це та ненависть, якою поет цементує нову вітчизну!..
Вже з першої сторінки жагуча ненависть стверджується паралеллю між селянином Клаасом і королем Карлом П'ятим, між народженням Уленшпігеля і народженням Філіппа Другого. Ця паралель невблаганно проходить через усю книгу. І жодного разу іспанець не покидав своєї мерзенної й огидної ролі. Жодна з фігур противника не трактується хоч би в малій мірі по-рицарському. Він ворог, отже, він без честі, без совісті.
Яка несамовита ненависть!..
Вирвіть у герцога тельбухи!
По пиці його кишками шмагайте!
Slaet op den trommele, гриміть, барабани!
"В чому ж тоді наша втіха?" — "Я зараз тобі розтлумачу, Ламме. Око за око, зуб за зуб… Хапай сокиру і не давай пощади: ось у чому наша втіха. Бий іспанців і католиків — ворогів наших — всюди, де запопадеш…"
"І чи прийде, нарешті, той благословенний час?.." — "Ця щаслива пора тоді настане, коли в садах Фландрії на яблунях, сливах і вишнях замість яблук, сливок і вишень на кожній гілляці висітиме іспанець".
Ось що значить битва! Тепер зрозумілі фанфари героїчної жорстокості. Але битві настав кінець, а ненависть не зникла.
Імператор мертвий, та цього не досить! Його треба зганьбити, вбити на небі. Христос без жалю очолює помсту…
"Змилуйся, сину мій", — благає Марія.
"Йому нема помилування", — говорить Христос.
Жалощі хай лишаються Сатані. Але ці сміховинні жалощі роблять жертву лише смішною. Він глузує з підданого мукам.
Коли такий Христос Фландрії, Добрий Пастир, то можна уявити собі, які його вівці. Помста на землі — це така страва, яку готують ціле життя, їдять її й гарячу, їдять її й холодну, але жодний ковток не повинен пропасти. Поряд з Уленшпігелем, який роздмухує вкрите попелом вугілля і з усіх боків підсмажує на жару свою помсту, Ламме — негодящий кухар. Послухайте-но, як Уленшпігель роздмухує вогонь:
"…Попіл Клаасів б'ється в мої груди… Попіл б'ється в моє серце… Попіл б'ється… Попіл…"
Священна помста переходить у манію. Упертість її близька до галюцинації. Де Костер добуває з цього неймовірні ефекти. І коли після нескінченного чекання (бо він не квапиться, щоб зазнати більшої втіхи), фландрський вовк хапає свою здобич, він цідить крапля по краплі свою помсту. Читач спочатку дивується, що рибник, який продав Клааса катам, відбувся лише купанням у каналі. Але терпіння! Ви його ще побачите. Де Костер береже його для іншої смерті. І та, інша смерть, — по заслузі, як вона довго триває! Для тих, кого зненавидів Уленшпігель, і найповільніша смерть не досить повільна. Треба, щоб вони вмирали на малому вогні. Треба, щоб вони помучились. А найголовніше — щоб не каялися! Щоб на їхньому вогнищі жодної сльозинки каяття! Вони не повинні навіть зойкнути ні до людей, ні до Бога, щоб зглянулись над ними. Спочатку тортури, потім прокляття!..
Можна задихнутися в цій атмосфері тортур, у цій жорстокості, болісній і сумній. Навіть сам месник втішається цим без радості.
"З сумом у серці дивився він на хмари, що мчали шалено по небу, на морські хвилі, що виблискували вогненними гривами піни, на світло ліхтарів і смолоскипів та на бліде обличчя рибника, що втупив у нього лютий погляд. І попіл бився в його груди. Так ішли вони чотири години…" Чотири години на тортури! Жорстока здобич і жорстокий суддя.
Але яка велич у стражданні! Як уміють страждати і як уміють мучити! Сцена катування Клааса і наступна ніч, привид, син і вдова біля згаслого вогнища, які виймають у попелі з трупа серце, "торбинка помсти", договір "ненависті й сили" між матір'ю і сином замученого. "Ненависть і сила" — ось лейтмотив, який б'ється у двох скривавлених тілах і який підносить їх душі над усіма найлютішими муками, — вся ця есхілівська сюїта — це вершина епопеї.
Ненависть і сила, помста і невблаганність… Ось вони — "сповідники й мученики фламандського народу!.."
І я згадую, що в тому ж самому шістнадцятому столітті ця зненавиджена Іспанія створила доброго рицаря, Дон-Кіхота з Ламанчі… Хто б сподівався, що така добродушність є в нації гнобителів? І така жорстокість у нації пригноблених?
Розглянемо ще й іншу думку. Верхарн говорить про "віру мовчання", яка висловлена в Уленшпігелі.
Про яку віру мова? Вже ж, певне, не про католицьку, її тут всюди зневажають і ненавидять. Відраза й зневага до церкви тут вільно виливається в справжнісінький антиклерикалізм. Папа римський у цій книзі — це блазень, зловісний чи гротескний, і саме на його карб витворює Уленшпігель свої найдотепніші штуки, такі, як історія з ченцем, якого Ламме посадив у саж і відгодовував, наче свиню.
Але якщо Рим втратив тут усе, то й Женева нічого не виграла. І коли з двох вір католицька показана в смішному вигляді, то друга, протестантська, не показана ніяк. Можливо, нам скажуть, що до неї приєдналися повстанці. Але де ви там бачите хоч найменший слід християнства? На їхніх капелюхах можна тільки помітити срібного півмісяця з таким девізом: "Liever den Turc als den Paus" (Краще турок, ніж папа).
Єдиний віруючий у книзі, що не викликає в нас антипатії, це дурненька "любонька", дружина Ламме, яку морочать і обмацують католицькі ченці. Це небагато! І ми маємо право сказати, що цій "фламандській біблії" (як її називає Лемоньє) бракує половини душі Фландрії: Фландрії Руїсброка, Фландрії Мемлінга, Фландрії містиків, облудників, пишних церков і святих образів. А де ж святі? Де Божа Матір? Де Христос? Де сам Бог?.. Бог не цікавиться нещастями Уленшпігеля і свободами Фландрії.
"…Я хочу врятувати землю фландрську. Я питав Творця землі і небес, але він мені не відповів".
А Катліна каже:
"Творець не буде тебе слухати. Тобі треба спочатку звернутися до духів світу стихійного…"
Світ стихій — от де справжні боги. Лише з ними спілкуються герої Шарля де Костера. І єдина віра в творі — це віра в природу, але вона бурхлива, як потік. Вона струмує крізь усю поему, її величні шлюзи відкриті, як водоспади, в надзвичайному видінні, що ним закінчується перша книга. Уленшпігель і Неле, сонні, голі, притискуються одне до одного, кинуті в простір на "шабаш духів весни, цей Великдень соків земних". Вони потрапляють в саму гущу потворного бенкету всезагального взаємопожирання. Вони напиваються соків весни. У вихровому танці-метелиці, де мільйони комах змішуються з мільйонами світил, духи з деревами, а вітри з хмарами, їх, задиханих, сп'янілих, напівмертвих, кидають до ніг царя Весни та його білявої самиці. Звернувшись до володарів Життя, Сили, Народження, вони зрікаються Бога:
"Я просив Бога послати смерть на тиранів, але він не почув мого благання. Знемігшись від скарг… я і моя тремтяча подруга припадаємо до ніг ваших і благаємо ваші божественні величності врятувати цю нещасну країну".
І володарі сил природних відповідають на ці благання загадковим пророцтвом, ключ до якого буде даний в кінці поеми.
Ця широка сцена палкого й важкого Натуралізму нагадує алегоричні картини майстрів живопису антверпенської школи найчистішого фламандського стилю: рожеві тіла і біляве волосся, хаос міцних сплетених тіл і натиск життєвих соків весни. Так, як із соска Юнони, вкушеного малим Геркулесом, бризнув Молочний Шлях, — потік насіння заливає небо і землю.
Природа — це всемогутність на землі, вона бог Уленшпігеля. На самому початку першого розділу батько бере щойно народжене малятко і, піднісши до вікна, каже йому: "Сину мій, в сорочці народжений, ось пресвітле сонечко… коли згодом тебе обсядуть сумніви і ти не знатимеш, як чинити, запитай у нього поради! Воно ясне й гаряче: будь щирий, як його світло, і добрий, як його тепло".
Це його перший урок. І він не буде забутий. І коли доброту Уленшпігеля, як і доброту Природи, можна взяти під сумнів, то сам він бере натхнення тільки від Природи. Це ж вона виливається, разом з теплим насінням і благородною кров'ю, в сценах на ярмарках, у борделях, пиятиках, бійках, якими книга щедро насичена. І так буйно, що вона здається цнотливою. Найоригінальнішою з цих картин, як на мій погляд, є сцена в куртрейському борделі, де Ламме, Уленшпігель і сім різників, брязкаючи в такт келихами, сівши верхи на ослони, повитягавши ножі, кружляють по залі і співають без упину загрозливий рефрен: "'Т is van te beven de klinkaert" ("Час уже забряжчати келихами").
І цей рефрен, важкий, войовничий, монотонний, невпинно здіймається й міцніє, поволі збуджує лють у серцях і доводить до фінального вибуху. Тут почувається мистецтво наростаючого драматизму, що опановує свідомість і слух, як монументальна симфонія.
Але країна оргій є також і країною любовної ідилії.
Тілесна любов, що в інших країнах Півночі майже завжди має характер брутальний або розпусний, у країні ярмарків уміє зберегти свою глибоку чистоту. В цьому прекрасному саду, у Фландрії, тіло є квіт або плід. Його смакуєш або вдихаєш. Полотна Рубенса — ось пишна поетична комора Фландрії. Литки і стегна "Левкіппових дочок" споріднені з піонами й пухнастими персиками. Здорова чуттєвість сміється, мліючи від щастя, як троянда, що розкриває свої пелюстки.
Нема нічого чистішого, як кохання Уленшпігеля і Неле. Ніколи ще поет не показав себе таким цнотливо обачним. Вся ідилія — це намисто з перлів. Кохання зароджується вже в їхніх дитячих почуттях, боязких і палких, ходить з ними по весняних шляхах, коли двійко цих маленьких закоханих гуляють мовчазні і аж мліють від щастя, боячись вогню, що їх сушить.
