Дорога в нікуди - Грін Олександр

— Репутація мого кафе зміцниться тепер в світських колах. Не так, так сяк. Не тартинки з цвяхами, так рекомендаційна контора.

— Ви не праві саме тому, що праві буквально, — заперечив Галеран, набиваючи

трубку. — Але ви не зрозумієте мене.

— Що говорити: я, зрозуміло, нетямущий, — відгукнувся Кішлот, — а ви людина вчена. Дійсно ви знаєте їх батька?

— Так. Колишній садівник Футроза був мій приятель. Тіррей, ти не розсердився?

— Спочатку я розсердився, — відповів Давенант, спалахнувши. — Я злякався.

— Чого?

— Не знаю.

— Добре. А потім?

— Радий був, звичайно, що там говорити! — крикнув Кішлот. — Прожити життя слугою теж несолодко, це вже так. Вітрогонки-то забудуть сказати батькові.

— Швидше я не був радий, — пояснив Давенант, звертаючись до Галерана. — Але раптом стало приємно дихати. І боляче. Вони не вітрогонки, — задумливо продовжував він, несвідомо утримуючи блюдечко Еллі, яке Кішлот так само машинально тягнув у нього з рук. — О! Я дуже хотів би всього такого! — скрикнув Давенант. Віддавши блюдечко, він стрепенувся і змахнув крихти. — Як ви думаєте, що тепер може бути?

— Про це рано говорити, — сказав Галеран. — Завтра побачимось, ти мені розкажеш, як ти ходив туди і що там сталося. Я повинен йти.

— Чому ви такі добрі до мене?

— На такі питання я не відповідаю. Сам не можу влаштувати твою долю, а випадок був спокусливий.

Галеран пішов, і Давенант незабаром після того знову почав обслуговувати відвідувачів або відваджувати цікавих, що заходять підпустити шпильку, щоб потім вийти, потискуючи плечима. Коли Кішлот замкнув кафе, було вже дев'ять годин вечора. Підмітаючи залу, хлопчик побачив забуту Галераном книгу і взяв її до себе, до своєї комірчини за кухнею.

Зважаючи на важливість події, що очікує Давенанта — йти завтра до Урбана Футроза — Кішлот дозволив юнакові бути відсутнім три години – від десятої ранку до першої години дня — і надавав йому стільки порад, як триматися, говорити, увійти, піти і так далі, що Давенант просто йому не повірив. Кішлот намалював подвійний зразок — приниження і зухвалого виклику, сам не помічаючи, що переплутав принципи кафе "Відраза" з прийомами слізних жебраків. Давенант був радий, коли позбувся його. Не скоро він заснув, то починаючи читати в книзі про диявольського гравця Мофі, який бачив в зіницях противника відображення його карт, то продовжуючи носити склянки з молоком на заповітний стіл, де сиділи діти Футроза. З них двох стало чотири, а потім більше, і він був в полоні цих прекрасних осіб, які милостиве дозволяють йому слухати свою балаканину. Сон пожалів його нарешті. Давенант спав та бачив уві сні замки і хмари, і, вставши вранці, почав хвилюватися, ледь протерши очі.

У нього був старенький синій костюм, куплений за копійки на гроші першої платні, і солом'яний капелюх з поруділою стрічкою. Він підрівняв ножицями бахрому комірця, начистив, як мідь, черевики і, скоріше сьорбнувши кави, похмуро вислухав останні настанови Кішлота, який бажав, щоб Давенант, як би випадково, сказав Футрозу, що "Відраза" є, по суті, "Приємне розчарування" — цікаве для допитливих джентльменів, що вивчають звичаї міста.

Давенант страшно шкодував, що немає Галерана, який являвся не раніше полудня, — бачити цю людину тепер було б для нього рівне дружньому напуттю.

Ще нічого не сталося, але кафе "Відраза" з його настінними годинниками, що посвистували, і підлогою, бувшою нижче вулиці на три ступені, вже млоїло Давенанта, як нудний спогад. Кухар почав допитуватися, куди це йде слуга, одягнувшись, як в свято, замість полотняної куртки і тикового фартуха. Давенант приховав від нього істину, так як кухар мав глузливий розум. Він пояснив, що Кішлот нібито дав йому доручення. Засумніватися, кухар роздратовано пересунув каструлю і сказав:

— Теж ... з секретами.

Як не підштовхував Давенант поглядом стрілки годинника, йому вистачило часу зробити свою звичайну ранкову роботу: протерти вікна, розвісити папірці для мух, написати меню, і лише після того, з небажанням, яка поступилась явній необхідності, годинник пробив десять.

Між тим його жага подій втрачала свою ревниву чистоту від різних зауважень Кішлота: "Хоча ти і начепив краватку, проте повертайся спритніше", або: "Де твої очі? Чи не впали вони в молоко для дівчаток?" — Випадково його не було за стійкою, коли Давенант складав ножі і виделки на звичайне місце буфета. Схопивши капелюх, юнак вирушив швидким кроком і почав бродити по місту, повільно і неухильно наближаючись до Якірної вулиці. Не було ще одинадцяти годин, але він вже розшукав будинок Футроза — старовинну будівлю з сірого каменю, з великими вікнами і входом посередині фасаду.

Набравшись рішучості, Давенант наблизився до величезної двері. На його боязкий дзвінок з'явилася сувора літня покоївка, з чимось таким в лиці, що робило її частиною цієї хвилюючої Давенанта сім'ї. Ніяково пройшов він за покоївкою в вітальню. Намагаючись пояснити причину свого відвідування, Давенант сказав:

— Вчора мені призначили .. Якась справа ...

Але покоївка перебила його:

— Я вже знаю це, вас чекають. Сідайте і почекайте. Я передам.

Давенант сів на стілець. Перш за все він почав вслухатися, чи не звучить десь

жіночий сміх. Нічого такого не чуючи, наданий самому собі, він з цікавістю

озирнувся і навіть зітхнув від задоволення: вітальня була приваблива, як малюнок до казці. Її стіни, обтягнуті жовто-червоним шовком турецького візерунка, мозаїки та невеликі картини розважали саму напружену увагу. Килим кольору настурцій, з фігурами стрибаючих золотих кішок, люстра зеленого кришталю, підвішена до центру ліпної розетки кольору старого золота, оксамитові портьєри, меблі червоного дерева, оббиті рожевим тисненим атласом, так сильно сподобалися Давенанту, що його боязкість

зникла. Обстановка зігріла і оживила його. Чудові рослини з блискучим

важкими листям стояли в фаянсових вазах проти трьох великих вікон. Малюнок ваз зображував кажанів над сутінковими пагорбами. Скляні двері, що вели на терасу, були розкриті; за нею блищали небо і сад. Маятник камінних годинників мірно торкався невидимої однотонної струни низького тембру.

Давенант задивився на втішну строкатість вітальні, не чуючи, як увійшов Футроз. Він схопився, лише коли побачив власника будинку перед собою. Але не колосальний грошовий туз, заморожуючи роговими окулярами, стояв перед ним, а чоловік вельми заспокійливої зовнішності — невисокий, худий; його чорне волосся спускалися бакенами до середини щік, надаючи одутлому голеному обличчю з великим ротом і жовтим відтінком шкіри характерну гостроту. Посмішка Футроза відкривала зуби перламутрової чистоти; при

цьому на його щоках з'явилися заразливо веселі ямочки, родинні ямочкам Еллі. В його чорних очах мелькала іскра іронії. Коли Футроз говорив, ця іскра розгоралася і висвітлювала все обличчя, від чого погляд змінювався, стаючи добродушно-серйозним.

Уривчастий голос закінчував цей вигляд, за виключенням не згаданого нами сірого костюма і манери смикати іноді лівою рукою ґудзик жилета.

Посадивши Давенанта проти себе, Футроз сказав:

— Подивимося, чи не можна зробити для вас що-небудь корисне. Дівчата мені все розповіли, і я готовий підтримати їх бажання влаштувати вашу долю. Ви не соромтеся мене. Ваш господар, як я чув, — цікавий оригінал. Розкажіть мені про своє життя!

Його проста манера виявляла безсумнівну прихильність, і Давенант позбувся

занепокоєння, навіяного порадами Кішлота. Але тільки він почав говорити, як в вітальню увійшла істота з двома головами: Роена обіймала сестру ззаду, встановивши підборіддя в волосся Еллі. Помітивши Давенанта, дівчата зупинилися і, задумливо киваючи йому, вийшли, задкуючи, в тому ж нероздільному положенні тісних обійм. Двері прикрилася. За ними пролунали метушня і відвертий регіт.

Зустрівши і провівши дочок докірливим поглядом, Футроз сказав Давенанту, який відверто просяяв:

— Ви почали говорити. Викладайте свою біографію, після чого займемося обговоренням наших можливостей.

— Бачте, — сказав Давенант, мимоволі поглядаючи на двері, — найцікавіше

для мене те, що мій батько зник безвісти одинадцять років тому. Так і залишилося невідомим, куди він подівся, — живий він чи помер. Мені було тоді п'ять років, і я пам'ятаю, як моя мати плакала. Він вийшов увечері, сказавши, що прямує до одного клієнта — отримати борг. Більше його ніхто не бачив, і ніхто ніколи не міг дізнатися про його долю, незважаючи на всякі довідки.

— Отже, — зауважив Футроз, після пристойного мовчання, — ваш батько не

заходив до клієнта, інакше був би певний матеріал для вирішення таємничого

питання.

— Так! І ще більше, той чоловік був відсутній, — він їздив в Сан-Ріоль. Ніяк не міг він бути у нього.

— Дійсно!

— Коли я виріс, — продовжував Давенант, зітхнувши, — багато чого мені спадало на думку. Я намагався зрозуміти і читав книги про різні зникнення. Але тільки один раз щось схоже на мої думки представилося мені, дуже дивне.

— Мені цікаво знати, розповідайте.

— Це було так: я чистив черевики, хтось пройшов за вікном, і я згадав батька. Мені представився нічний дощ, вітер, а батько, нібито розмірковуючи, як дістати грошей, задумався і опинився в гавані — далеко, близько нафтових цистерн. Він стояв, дивився на вогні, на воду, і раптом всі вогні погасли. Чому погасли? Невідомо: так я подумав.

Стало тихо. Повіє вітер, плесне вода. —І він почув, знаєте ... стук барабана: солдати вийшли з провулка і пройшли повз нього: "Раз-два ... Раз-два ...", — а попереду йшов барабанщик з темним обличчям. Барабан гримів в нічній темряві, але ніде не було вогнів. Усі спали або причаїлися ... Звичайно, дико! Я знаю! — скрикнув Давенант, поспішаючи доказати. — Але барабан бив. Раптом мій батько прокинувся. Він пішов геть і бачить— це не та вулиця. Йде далі — це не те місто, а якесь інше. Він злякався, а потім захворів і помер ... У лікарні, мабуть, — додав Давенант, з полегшенням побачивши, що Футроз слухає його без глузування. — Але він живий ... Я іноді відчуваю це.

Здебільшого я знаю, що він помер.

Звивши так вдало уяву з здоровим глуздом, Давенант замовк.

Футроз запитав:

— Як це у вас вийшло?

— Не знаю. Але стало представлятися одне за іншим.