Дорога в нікуди - Грін Олександр

А щодо цвяхів написано для тих, хто — як би сказати? — Цікавий ...

— Таки як ми, — перебила Еллі. — Дійсно, ми цікаві, але нам анітрохи не

соромно!

— Еллі! — застогнала Уранія.

— Вельмишановна Уранія Тальберг, — відповіла непокірна дівчинка, — тато сказав, що сьогодні ми можемо робити геть усе, що хочемо. Нерозумно було б, якби ми не скористалися ... Господар!

— Я тут, панночка.

— Чи перетравлюються цвяхи в шлунку? І який вони товщини?

— Господар жартує, — вирішив вставити Давенант, почував себе так добре і ніяково, що не знав, як приступити до своїх обов'язків.

— Але ми теж жартуємо, — відповіла Еллі, уважно дивлячись на нього. — Нам весело. Значить, нічого такого не буде? Дуже шкода. В такому випадку принесіть мені молока.

— Чашку молока! — повторили Давенант і Кішлот.

— Чашку кави і печиво, — заявила Роена.

— Печиво! Кава! Молоко! — закричав Давенант і, кинувшись на кухню, мало не збивши господаря, надавши йому допитуватися, чи не побажає чого-небудь гувернантка. Він скочив на кухню і став трястися від нетерпіння над головою кухара, який, поспішаючи, пролив каву і розлив молоко. Поки Давенант здобував цю їжу для фей, Кішлот приніс цукор, печиво, серветки і, удостоївшись від Уранії Тальберг наказу подати склянку холодної води, з'явився з нею через стійки гордо і строго, дунувши на стакан невідомо навіщо і кожному руху надавши характер події. Все це дуже тішило дівчат, викликаючи світло сміху в їхніх обличчях і терзаючи гувернантку, яка прагнула скоріше залишити "вертеп".

Давенант вбіг, тягнучи піднос з кавою і молоком. Дбайливо розставив він чашки, побоюючись зачепити незвичайні істоти, біля яких метався так близько. Він відійшов до буфету і став жадібно дивитися.

— Рой, — необережно сказала Еллі сестрі, підморгуючи в сторону Галерана, що сидів неподалік від дівчат, — ось там один з отруєних їжею дому сього.

— Отруївся і помер, і поховали його, — голосно підхопив і засміявся Галеран.

— Ах! — здригнулася гувернантка.

— Еллі! — засичала Роена.

Дівчинка, почувши голос осміяного незнайомця, повела голову в плечі, очі її стали круглі і нерухомі. Вчепившись руками в чашку, щоб не завищати від реготу, вона стиснула коліна, скорчивши пальці ніг, і, спітнівши, пересилила себе.

— Уф-ф! Уф-ф! — ледь чутно віддихалась Еллі крізь зуби.

Уранія зблідла.

— Досить! — заявила вона, тремтячи від обурення. — Який сором!

— Вибачте, — гордо звернулася Роена до Галерана. — Моя сестра дуже нестримана.

— Ех ти! — гірко прошепотіла Еллі.

— Я радий бачити дітей Футроза, — добродушно відповів Галеран. — Я дуже радий, що вам весело. Мені самому стало весело.

— Як, ви нас знаєте ?! — вигукнула Еллі.

— Так, я знаю, хто ви. Моє ім'я вам нічого не скаже: Орт Галеран.

Він встав, вклонившись так невимушено, хоча стримано, що навіть манірна Уранія змушена була відповісти на його вітання рухом голови. Дівчата сиділи мовчки.

Еллі ущипнула себе за руку, а Роена зацікавлено глянула на людину, чиє

просте обходження підкреслило, а потім звернуло на жарт незручність дівчинки.

Давенант з заздрістю слухав раптову розмову, сумно думаючи, що він ніколи не зміг би наслідувати Галерана. Яке було його здивування, сум'яття і захват, коли Галеран, бачачи, що відвідувачки збираються йти, звернувся до дівчат так несподівано, що Уранія оніміла.

— Подаруйте трохи уваги цій молодій людині, яка стоїть там, біля вази з

яблуками. Його звуть Тіррей Давенант. Він дуже здібний, хороший хлопчик, сирота, син адвоката. Ваш батько має великі зв'язки. Лише поверхневе зусилля з його боку могло б дати Давенанту заняття, що більш відповідає його якостям, ніж робота в кафе.

— Що ви сказали? — крикнув Давенант. — Хіба я вас просив?

Кішлот злякано замахав руками, кривлячись і хитаючи головою, навіть вказав пальцем на лоб.

Але було вже пізно. Давенант потрапив у світ загальної уваги, і Еллі, страшно задоволена скандалізованістю гувернантки, сміливо посміхнулася хлопчикові і негайно шепнула сестрі:

— Будемо, як Аль-Рашид. Чому б не так?

— Тіррей правий, — погодився, нітрохи не збентежачись, Галеран, — він мене ні про що не просив. Ця думка прийшла мені в голову самостійно. Я думаю, що після такого мого виступу ваші враження придбають цілісність. Справді: дивне кафе, дивні відвідувачі, — дивина на дивину дає іноді щось природне. А що може бути природніше випадковості? І я подумав: поганого нічого

немає в моїх словах, випадок ж у наявності. Завжди приємно зробити що-небудь хороше, чи не так? От і все. Візьміть на себе роль випадку. Справді, це непогано ...

— Однак ... — знайшла нарешті силу і дихання заговорити гувернантка, — я неприємно здивована. О Боже! Який жахливий день. Роена! Еллі! Нам абсолютно пора йти.

Незв'язно поклекотав пошепки про непристойність сидіти довше за жахливим столом хоча б ще одну жахливу хвилину жахливого дня, Уранія Тальберг, вставши, суворо подивилася на Давенанта, що несвідомо підійшов. Вона знову сіла, знайшовши абсолютно недоречно, що цей дикий юнак з довгими руками досить милий. Відверте лице Давенанта постало нервової дамі у всій беззахисності надій, що охопили його. щирі сірі очі при напівдитячої лінії рота і правильних рисах були його заступниками. В його

привабливості була відсутня примітивність підлітка: складний характер і сильні почуття помічались спостережливим поглядом, але дівчата бачили, не розбираючись у цьому, хлопчика із стурбованим обличчям і гарними очима, темноволосого і сумного, що просто сподобався їм.

— Чого ж ви хочете? — сказала Уранія Галерану. — Я, далебі, не знаю ... Це так

несподівано. Роена! Еллі!

Засоромлений Давенант з важким серцем чекав розв'язки сцени, що виникла по ініціативі Галерана, якого він тепер проклинав. Всіх виручив природний такт Еллі, яка вирішила, що жартівливий тон буде доречніше будь-якої урочистості.

— Обожнюю несподіванки! — сказала вона. — Рой теж любить несподіванки. Адже правда, дорога сестричка? Отже, ми вирішили в серці своєму: ми — "випадковості". А ви – ви чому мовчите? Адже все це про вас!

Давенант, запинаючись, сказав:

— Заговорив не я. Сказав Галеран, чого я йому ніколи не пробачу.

— Але він вгадав? — поцікавилась Роена тоном дорослої жінки.

Давенант відповів не відразу. Він сильно почервонів, висловивши побіжним рухом обличчя нестерпне бажання удачі.

— Так. Якби…

То було прохання про долю і помилування, що вирвалося. Хвилювання завадило йому сказати ще що-небудь. Однак співчутлива цікавість дівчат вже була на його боці.

Переморгнувшись, вони підійшли до Давенанта, кажучи одна за одною:

— Ви, звичайно, розумієте ...

— Що ваш друг ...

— Що в кафе "Відраза" ...

— З стравою "Несподіванка" ...

— Стався рух серця ...

— Ми клянемося вашою галереєю: зимовим літом і осінньою весною ...

— Стривай, Рой!

— Та не перебивай, Еллі!

— Я не перебиваю. Ми сьогодні робимо, що хочемо. Тампіко зробить все.

— Зробить все, що ми побажаємо! — вигукнула Еллі, сердито дивлячись на Уранію, що стояла вже біля дверей, саркастично підібгавши губи. — Прийдіть завтра до нас. Добре? А ми самі скажемо батькові. Ви вже з ним самим і поговоріть. Якірна вулиця, будинок 9 – це наш будинок. Не раніше одинадцяти. Прощайте! — Еллі несподівано підбігла до Галерана,

почервоніла, але зважилася і закінчила: — Яка ви чудова людина! Ви сказали просто, так просто ... І так завжди треба говорити. Втім, я вам напишу, зараз я думаю багато і безглуздо. Куди писати? Сюди? У "Відразу"? Кому? Несподіванці?

— Еллі! — звернулася Уранія, стогнучі і з хрипом.

Дівчинка кивнула їй. Стихнув, вона приєдналася до сестри.

Кішлот тяжко зітхнув, чухаючи брову. Галеран загадково посміхався.

Давенант рушив до дверей, потім озирнувся на господаря і позадкував.

Стало тихо в кафе. Живі голоси замовкли. Дівчата вибігли на блиск вулиці, розкрили парасольки і, безмірно горді своєю пригодою, сіли на сидіння коляски.

Віжки піднялися, натягнулися, і яскраво-червоні квіти з білими листям помчали в зливі світла, серед сірих грив і променів-втікачів. Ще раз в склі двері блиснув червоний відтінок, а потім по порожній вулиці проїхав в зворотну сторону величезний фургон, навантажений ящиками, з яких стирчала солома.

Глава II

Урбан Футроз так любив своїх дочок, що не відмовляв їм ні в чому: в нагороду за це йому ніколи не доводилося каятися в безмірній поступливості будь-яким проханням розпещених дівчат. Футроз народився неробою, хоча його стан, розум і зв'язки легко могли дати цьому здоровому, далеко не млявому чоловіку становище видатне.

Однак Футроз не мав природної схильності ні до якої-небудь професії, і будь-яка діяльність, від науки до фабрикації мила, так само представлялася йому не вартою уваги в порівнянні з тим, єдино важливим, що — дивно сказати — було для нього покликанням: Футроз шалено любив читання. Книга заміняла йому друзів, подорож, роботу, спорт, флірт і азарт. Іноді він відвідував клуб або ювілейні обіди своїх однолітків, що висунулися на якому-небудь поприщі, але, зачинившись у бібліотеці, з книгою на колінах, сигарами і вином на столику біля покійного крісла, Футроз жив так, як єдино міг і хотів жити: в долях, окреслених думками і пером авторів.

Його дружина, Флавія Футроз, бувша різкою протилежністю споглядального чоловіка, після багаторічних спроб викликати в Футрозі бродіння самолюбства, тріск марнославства або хоча б сором нормального чоловіка, що добровільно залишається нікчемою, розлучилася з ним на четвертому році після народження другої дочки, ставши дружиною військового інженера

Галля. Вона іноді переписувалася з Футрозом і дочками, зумівши надати новим відносинам пристойний тон, але не втримавши серця дітей. Дівчата ще більше полюбили батька, а коли йому вдалося цілком зрозуміло для юних голів довести їм неминучість такої розв'язки, не засуджуючи дружину, навіть виправдовуючи її, — всіх трьох поєднав знак рівності. Дівчата відкрили, що батько чимось схожий на них, і прийняли його в серці своєму. Там зайняв він затишне, вічне місце — наполовину одноліток, наполовину батько.

До такої-то людині, представляючи його зробленим із заліза і золота, повинен був з'явитися Тіррей Давенант. Коли дівчата їхали, він ще деякий час дивився на двері навіть після того, як стало порожньо на бруківці, і схаменувся лише, коли побачив фургон з ящиками.

Зітхнувши, Кішлот скептично підібгав нижню губу, зайнявшись прибиранням посуду, яку Давенант охоче залишив би немитою, щоб красувалася вона в кришталевому ящику на віки вічні.

— Однак ви сміливий оригінал, — сказав Кішлот Галерану.