Коля пише Олі, Оля пише Колі - Алексін Анатолій

На допомогу Феліксові шкільна рада дружини створила лише невеликий загін з найнадійніших піонерів, командиром якого обрали Олю Воронець.

А вже вона, ясна річ, назвала його не абияк, а "Загоном справедливих".

Потрапити туди мріяв кожен, і тільки Коля Свистун вдавав, що взагалі не чув про такий загін.

Давно, ще в дитинстві, Фелікс жив на півдні, у Криму, по сусідству із знаменитим піонерським табором Артек. Він часто розповідав дітям про море, хоча чиста уральська річка була, на його думку, аж ніяк не гірша; про Кримські гори, хоча Уральський хребет був, як йому здавалося, навіть красивіший; і ще про заповітний артеківський дуб, що ріс на Ведмідь-горі… Прощаючись а табором, піонери-артеківці опускають у дупло цього старого дуба листи, адресовані тим, хто приїде у табір слідом за ними.

— Адже й у нас є старий дуб, на краю галявини, звідси недалеко, — сказав якось на раді загону Фелікс. — Дупло в ньому не гірше від артеківського. І пустує, мокне без діла під дощем така чудова поштова скринька!

Це повідомлення схвилювало всю раду.

— І як же ми не здогадалися? Давайте теж писати листи! Заповнимо ними все дупло!.. А зверху дощечкою, немов дверцятами, прикриємо його до наступного літа, щоб сніг і дощі не попсували наших листів!

— І кому ж ми писатимемо? — з усмішкою поцікавився Фелікс.

— Як і артеківці… Тим, хто після нас приїде!

— Значить, самим собі, чи як? Самі з собою листуватимемося? Адже в Артеку кожну зміну нові діти приїжджають, а сюди майже всі ви ще років два чи три підряд будете навідуватися. Поки не вийдете з піонерського віку.

Левко Звонцов сказав, що добре було б перетворити дупло в скриньку для заміток радіокореспондентів.

— А вгорі, поміж гілок, репродуктор повісимо, — запропонував Левко. — І буде дуже поетично: вниз, у дупло, замітку опустять, а вона через деякий час угорі моїм голосом заговорить. Тобто я, як диктор, її читатиму… Справжня лісова казка!

З Левком не погодилися. Але інших пропозицій не надійшло, і тоді Фелікс сказав:

— Я, здається, придумав, чим ми з вами будемо в останні літні дні завантажувати свою поштову скриньку.

— Чим?

— Дорученнями на рік, до наступного літа…

— Якими дорученнями?

— Ось, наприклад, Левкові Звонцову можна доручити провести за зиму по шкільному радіо три дискусії — і жодної з них на тему: "Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?". Бо це питання ми з вами, здасться, уже з'ясували остаточно. Ну, а наступного літа, тільки-но приїдемо до табору, знову зберемося коло старого дуба, відчинимо свою лісову поштову скриньку, згадаємо, що кому доручали, і перевіримо, хто і як виконав наші завдання. Це буде цікаво, ось побачите!

… В останній табірний день піонери зібралися біля старого дуба. Потріскувало вогнище, мовби хтось тихенько надламував сухі гілки й суччя. Іскри сяючими вогняними метеликами злітали і щезали, так і не діставшись до широкого візерунчатого шатра, утвореного могутнім гіллям, дуба, — шатра, на якому, здавалося, були вигаптувані зірки, що сяяли крізь листя.

Наперед вийшла голова ради табору Люба Янкевич — довгоноса й незграбна на вигляд дівчинка, і через це завжди вдавалося, що вона виросла з своїх плать, соромилась, цього й ховала ніяковість за нарочитою серйозністю. Вона оголосила:

— Ми тут, на раді, подумали й вирішили нічого зам не підказувати… Нехай кожен сам дасть конкретні завдання своєму товаришеві на цілий рік, до наступного літа. Ми вже заготували чисті аркуші — будемо записувати… І опускати в дупло. Хто просить слова?

Ніхто слова не попросив, бо ніхто ще не придумав конкретного завдання для свого товариша. Вітерець, що раптом налетів, мовби бажаючи поквапити усіх, підхопив кілька чистих аркушів і покружляв їх над вогнищем. Він роздратував невисокі вогняні язики, що заметалися зі сторони в сторону, ніби ганяючись за аркушами.

Першим вихопився Левко Звонцов.

— Я пропоную дати наше почесне завдання Феліксові! Оскільки він… — почав просторікувати Левко.

— Зачекай, — зупинив його старший вожатий. — Чому "почесне"? І навіщо починати з мене? Адже я залишаюся з вами… А ось одна дівчина виїжджає. І хоч вона навряд чи прийде у наступному році до цього дуба, ми не хочемо розлучатися з нею і дамо їй своє найперше завдання!

Всі почали шукати очима Олю Воронець, але в темряві це було не так-то й легко, і, щоб присутні не крутили головами, Оля підвелася і вийшла до вогнища.

— От і добре, — вів далі Фелікс. — Давайте так і домовимося: кому дають доручення, той виходить наперед. Так ось, Олю… Ми не збираємося з тобою назовсім прощатися і хочемо все знати про тебе. Я пропоную доручити Олі Воронець листуватися з кимось… А той потім переповідатиме Олині листи і телеграми усій нашій дружині.

— Чому "той"? А може, це буде "та"? — ревниво підхопилася краща Олина подруга Ганя Черемисіна, прозвана за своє руде волосся і за свою непосидючість Білкою.

— Ні, я хочу, щоб це був саме "той", а не "та", — з несподіваною наполегливістю повторив Фелікс: звичайно старший вожатий не нав'язував своїх пропозицій. — Саме "той"! Коля Незлобін…

Сухі гілки і суччя у вогнищі почали раптом надламуватися значно голосніше: увесь табір здивовано затих.

— Таж він мовчазний, як сич! — вигукнув хтось.

— А ось, може, у листах і телеграмах розговориться, — заперечив Фелікс. — Телеграми будуть, звісно, тільки в екстрених випадках.

— Він лише з птахами вміє розмовляти…

Коля сидів далеко від вогнища. Сидів і мовчав, бо не вірив своїм вухам. І, ніби для того, щоб він їм повірив, в одне його вухо раптом поповз огидний шепіт, що аж захлинався слиною:

— Ех ти, тюхтій!.. З тебе знущаються, а ти мовчиш. Вона ж тебе перед усіма геть зганьбила, а ти їй тепер цидули посилатимеш: "Люблю! Цілую! Жду одвіта, як соловей літа!.. Твій…"

Ні, не лише Коля в таборі був сердитий на Олю Воронець — її, виявляється, не любив і цей ось нахабний хлопець Рудик Горлов, хоча вголос про це говорити боявся. Зате зараз він просто вліз до Колиного вуха і, як завжди, жахливо при цьому плювався, так що Миколці зробилося моторошно й він відсунувся од нього.

Хвилину тому Коля вже був зібрався з силами, щоб підхопитись і вигукнути: "Ніколи їй не напишу! Жодного рядка!", але він не міг слухатися шепелявих підказок Рудика, він ні в чому, рішуче ні в чому не хотів бути з ним заодно — і не підхопився з свого місця, а несподівано для самого себе промовчав…

А Оля, не приховуючи свого здивування, сказала:

— Будь ласка… Якщо мені дадуть таке дивне завдання, я виконаю.

— От і дамо! — знову підтвердив Фелікс. — Візьмемо зараз чистий аркуш і запишемо на ньому, що ви маєте посилати одне одному листи не менше ніж тричі на місяць. А в наступному році зберемося всі разом тут, коло старого дуба, і перевіримо!..

Фелікс справді взяв чистий аркуш і написав на ньому все, про що говорив. І опустив цей лист у дупло старого дуба.

КЛІТКА БЕЗ ПТАХА

Через три роки після смерті матері Колин батько оженився.

У дім прийшла Олена Станіславівна, яка працювала з батьком у проектній конторі. Вона прийшла не одна: з нею разом з'явилася і її донька Неля.

Неля була на рік молодша від Колі, та в квартирі вона одразу стала старшою, нібито головнішою, бо вчилася у музичній школі. У великій кімнаті, на найвиднішому місці, поставили чорне блискуче піаніно, і воно ураз мовби заповнило собою всю квартиру…

Перед тим як переїхати до них у дім, Олена Станіславівна запитала у Колі, чи не заперечує він проти цього. Коля не заперечував… Потім якось вона довго бесідувала з ним і назвала цю бесіду "дуже важливою" для всього їхнього подальшого "спільного життя". Олена Станіславівна сказала, що Миколка з часом, звісно, повинен буде називати її матір'ю, Нелю — сестрою; а Неля, теж з часом, називатиме Колиного батька татом, а всі четверо вони неодмінно повинні стати друзями.

Вона додала також, що Коля і Неля мають бути у всьому рівні.

Неля, не "з часом", а просто-таки з першого дня почала казати Колиному батькові "тато", і він кілька днів здригався від несподіванки, коли вона його так називала.

— Ось бачиш, — сказала Олена Станіславівна Колі, — Неля, хоч і молодша, проте показала тобі приклад.

А Миколка не міг… Олена Станіславівна була, певно, дуже доброю чи, як говорив батько, "глибоко порядною" жінкою, та й Неля нічого поганого Колі поки що не зробила, однак друзями вони ніяк не ставали, хоч це, за проектом Олени Станіславівни, неодмінно "мало бути".

Олена Станіславівна пильнувала за тим, щоб Коля і Неля в один і той же час їли за сніданком, за обідом і за вечерею (Колі навіть діставалося більше, бо. він, як підкреслювала Олена Станіславівна, "повинен стати мужчиною"), але ніякого рівноправ'я все одно не виходило: Нелине піаніно, її покликання, її музичне майбутнє не лишали в квартирі навіть крихітної місцинки для Колиних захоплень і покликань, яких, утім, поки що й не було (коли, звичайно, не брати до уваги птахів), але які, можливо, могли ще з'явитися…

Вдома від Колі нічого надзвичайного не сподівалися, були цілком задоволені, коли він одержував трійки, хоча від Нелі суворо вимагали самих лише п'ятірок.

З приходом Олени Станіславівни батькові якось одразу стало точно стільки років, скільки було за паспортом, — сорок п'ять. Він уже не судив волейбольні матчі у дворі (Олена Станіславівна називала це хлоп'яцтвом), не ходив у спортивних сорочках з розстебнутим коміром і, хоч Олена Станіславівна мало не щотижня водила його до лікарів, почував себе дуже кепсько. "Ти забуваєш про свою хворобу!" — докірливо вигукувала Олена Станіславівна.

А мама якраз навпаки — старалась, щоб батько про свою хворобу ніколи й не згадував…

Так, у нової батькової дружини характер був зовсім інший, ніж у матері. Й інший характер став у всієї їхньої квартири. Дім їхній став тепер акуратний і підтягнутий., мовби застебнутий на всі ґудзики, як строгий темно-синій жакет Олени Станіславівни.

Материн портрет, якого Коля навіть не бачив раніше, Олена Станіславівна повісила на найвиднішому місці, над чорним блискучим піаніно, і, коли приходили гості, голосно всім повідомляла: "Це перша дружина мого чоловіка. Вона була чудова жінка. І безглуздо загинула від апендициту. Її звали Олена Сергіївна…" Колі хотілося заперечити, хотілося сказати, що маму звали просто Лілею.