Коля пише Олі, Оля пише Колі - Алексін Анатолій
І вишила його золотими нитками на червоній тканині. А далі все буде так, як ми домовилися…
Про мене ти все знаєш від Колі. Привіт нашим!
Оля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Зараз ти дуже здивуєшся. І навіть, може, не повіриш мені. Тоді запитай у своєї Білки, а вона тобі все підтвердить.
Вчора увечері я почув якусь метушню і брязкіт на сходах. Я вибіг на площадку й побачив таке, що й сам ледве повірив: Єрьомкін тягнув звідкись згори (потім уже я зрозумів, що з п'ятого поверху) вузол і таз, а ззаду йшла Ганна Іллівна, теж з вузлами, дуже зніяковіла, і примовляла:
— Таж не виїхали ще звідти… Незручно якось виходить: Олина мама ще там, а ми їй на голову зі своїми вузлами!
— Нічого, нічого, — заспокоював спітнілий Єрьомкін. — Тут ловити гав не можна. Треба займати завчасу! Я зі своєю сусідкою (це, значить, з твоєю мамою) уже домовився…
Побачивши мене, Єрьомкін зрадів і доповів, немов я був для нього високе начальство:
— Можете повідомити своєму "Загону Справедливих": громадськість будинку допомагає переселятися!
Мені навіть стало трохи шкода Єрьомкіна: надто вже він був мокрий і відхекатися не міг.
— Зачекайте тут! — скомандував я.
І він, хоча не знав ще, в чому справа, одразу підкорився:
— Гаразд, зачекаємо!
Я побіг у двір збирати хлопців на допомогу. Вони грали у волейбол, і я попросив суддю припинити гру. Спершу всі почали кричати: "Що там таке? Не міг хіба зачекати? Вирішальний момент!" Але я знав, що у наших волейболістів усі моменти вирішальні, і тому й не думав чекати. Коли ж я пояснив, що гардеробниця Ганна Іллівна переселяється, обидві команди просто у трусах і майках рвонули у під'їзд.
На той час на площадці нашого поверху вже стояли і чоловік Ганни Іллівни з величезною скринею, і дочка-десятикласниця з двома кошиками.
Наша Неля злякано визирала з-за дверей. Я для сміху покликав і її, але вона, нічого не кажучи, показала на свої пальці: піаністи повинні дуже берегти свої пальці, і тому не повинні робити ними нічого такого, що роблять усі нормальні люди.
Дві волейбольні команди умить перетворилися в команди носіїв. Проте не всім, на жаль, вистачило речей, спалахнула суперечка, кому нести, а кому ні, і деякі навіть образилися. Єрьомкін, мов диригент, розмахував руками й керував усім цим переселенням: он як перелякався нашої дитячої кімнати! Але, певна річ, він про неї жодного разу вголос і не згадав, а весь час удавав, що дбає тільки про Ганну Іллівну.
Коли ми перетягли усі речі на перший поверх, він сказав твоїй мамі:
— Ось бачите: у вас було порожньо, всі речі в Заполяр'я поїхали, а тепер, останні дні до від'їзду, ви як людина поживете — з меблями.
Мама не заперечувала. І одразу так вийшло, що це особисто він, Єрьомкін, і Ганні Іллівні допоміг, і мамі твоїй зробив приємність.
Ніхто з хлопців і дівчат, крім мене з Білкою, не знав, звичайно, чому Єрьомкін так змінився, і про всю історію з дитячою кімнатою ніхто нічого не знав, і тому всі говорили між собою: "А ми думали, що Єрьомкін зовсім не такий, а він, виявляється, о-он який!.." Єрьомкін посміхався на весь рот: йому подобалося здаватися дуже хорошою людиною. І я навіть про себе подумав, що він подивиться-подивиться, як це приємно, і, може, стане таким насправді. А раптом?.. Все може трапитися!
А сьогодні вранці всі ми, входячи у шкільну роздягальню, одне за одним повторювали: "Вітаємо вас, Ганно Іллівно, з новосіллям!.." І Левко Звонцов навіть до кінця уроків випустив "бойовий листок" з величезним заголовком: "Ганна Іллівна переїхала!" І там намалювали дружній шарж, як хлопці і дівчата у трусиках і майках тягнуть сходами книжкові шафи, буфети, телевізор і навіть умивальник. Телевізора і умивальника у Ганни Іллівни, до речі, не було. Коли Левкові сказали про це, він пояснив: "Це не фотографія, а малюнок! Художник має право на фантазію!"
Ніхто, звичайно, не заперечував…
Оце і все. Завдання твоє я виконав.
Коля
Коля пише Олі
Сьогодні, Олю, я підійшов до Левкового "бойового листка" з заголовком "Ганна Іллівна переїхала!" і чую, як наш шкільний завгосп говорить: "Вчасно ми про ордер поклопоталися. Виграли битву! Оперативність виявили!"
Фелікс стояв тут же, поряд. Я одразу до нього:
— Як це, — кажу, — вони "виграли битву"? А ми що ж, виходить, дарма старалися?
— І вони теж клопоталися, — відповів Фелікс. — Та головне ж у тому, щоб Єрьомкін не псував Ганні Іллівні нерви, щоб він зустрів її, як найдорожчого гостя, просто-таки з розкритими обіймами. І ви цього добилися!
Значить, тепер, Олю, я, певно, вже можу відкрити твою посилку. Вона лежить та й лежить на одному місці без усякого діла. А так би користь якась від неї була… Напиши: можна чи не можна?
Левко Звонцов оголосив конкурс: хто придумає нову радіо гру. І я йому ось що запропонував: оголосити по радіо, щоб усі хлопці або дівчата, які носять одне й те ж ім'я (ну, наприклад, Вані, чи Петі, чи Ніни) швидко прибігли у якесь визначене місце; Одразу буде видно, яких імен у нас більше, а яких менше. І ще буде ясно, який Іван чи яка Ніна вправніша і швидша від усіх своїх тезок, тобто хто прибіжить найпершим.
Левкові ця гра сподобалася. І він запропонував на мою честь зібрати першими на майданчику, біля пожежного крана, всіх наших шкільних Микол. Але я сказав, що всі наші Миколи на майданчику просто не помістяться, і запропонував, щоб він для початку зібрав краще усіх Тимофіїв.
Левко здивувався: "Чому, — каже, — тобі подобаються саме Тимофії? Дивно! Це ім'я не таке вже й типове для нашого часу. Та оскільки ти придумав цю гру, я піду тобі на поступку!" І оголосив по радіо. На майданчик до пожежного крана примчав тільки семикласник Тимофій, який по два роки в одному класі сидить. Та ще прийшов опалювач дядько Тимофій, який страшенно перелякався, бо не зрозумів, навіщо його так терміново викликають до пожежного крана: думав, загорілося щось.
Це все я просто так зробив, задля цікавості. А взагалі яке моє діло, кого ти там дуже любиш. Це твоя справа, а не моя.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю! Спасибі тобі за Ганну Іллівну. Велике спасибі!
Пам'ятаєш, Колю, біля старого заповітного дуба, коли Фелікс давав нам завдання листуватися, хтось із хлопців вигукнув про тебе: "Та він же мовчазний, як сич!" А Фелікс відповів: "От, може, в листах і розговориться!" Я згадала ці його слова, бо вони збулися. Якби не листи, я б тебе так ніколи і не взнала, завжди думала б, що ти похмурий, злий, тільки з птахами умієш бути ласкавим. А ти, Колю, виявляється, веселий і дотепний… І вигадник ти, виявляється. Винахідник! Ніхто б з нашого класу, я впевнена, не зміг так вправно виграти битву з Єрьомкіними. Отак, якби не це випробування і не листи, я б тебе ніколи як слід не розгледіла.
А тепер я знаю, який ти! І, згадуючи зараз про людей, до яких я погано ставилась, я думаю: "А може, вони були не такими вже й поганими? Може, я просто не розгледіла їх як слід, не розібралася?"
Я так і про Володю Артамонова подумала, якого тут усі просто на прізвище називають — Артамонов. Він хвалиться, що його хлопці дуже бояться. І справді бояться, бо він вищий від усіх у класі й дужчий від усіх. Його і поважають також: за те, що хороший спортсмен і всю футбольну команду нашої школи № 3 на матчах вивозить. Кращий воротар! Але не любить його ніхто… От я й вирішила з Артамоновим поговорити щиро.
— Невже, — почала я переконувати його, — це дуже приємно, коли тебе всі бояться? Хіба не приємніше було б, якби тебе всі любили?
А він мені у відповідь:
— Якщо захочу, то й полюблять!
— Це як же? За наказом, чи як?
— Накажу — й полюблять!
— Як же, — запитую, — ти накажеш? "Любіть мене всі до одного, бо гірше буде!" — так, чи як?
— А ти думала? Так і накажу!
Через півмісяця якийсь відповідальний футбольний матч буде на кубок "Ради старих капітанів" (ця рада шефствує над нашою школою), і ось Артамонов сказав мені вчора:
— Хочеш, я тебе з своєї парти умить виселю?
— Це ж як? — запитую.
— А дуже просто! Скажу всім хлопцям, що у мене від сидіння поряд з тобою нерви псуються, що ти мені заважаєш до матчу готуватися. Що я через тебе буду "не в формі". От і все! Тобі ще бойкот усією школою оголосять, якщо залишишся… Йди краще сама. Бо гірше буде!
Отож, не на всіх, Колю, бесіди й листи діють… Я, напевно, зуміла б підняти найсміливіших хлопців на бунт проти Артамонова, та поки що нікого з них по-справжньому не знаю: в душі ніяк не можу розлучитися зі старими друзями, від яких поїхала за тисячі кілометрів.
Між іншим, мені на мить здалося, що ти з Уралу, випередивши мій приїзд, зумів зідзвонитися з Артамоновим або навіть послав йому телеграму: він з першого ж дня почав, як і ти, називати мене Вороною… Хоча моє прізвище саме могло накаркати йому це прізвисько.
А посилку, Колю, поки що відкривати не можна. Ти, звісно, чудово виконав моє завдання. Навіть надто добре. І тому я хочу знову звернутися до тебе. Ні, вже не з завданням, а з проханням. Дуже великим… Я раніше навіть і уявити собі не могла, що колись проситиму тебе про це. Та тепер думаю, що краще від тебе, певно, ніхто його виконати не зуміє. Тільки я ще трохи маю подумати…
А посилку поки що не відкривай. Адже у ній, власне, немає нічого особливого, вона тільки повинна вказати тобі дорогу до великого сюрпризу. Якщо ж ти поквапишся і відкриєш її передчасно, вона тобі не вкаже шлях. Не розумієш, так? Усе зрозумієш, коли виконаєш ще й моє прохання…
Тоді вже ти напевно заслужиш те, що на тебе чекає! І заклад ми з тобою виграємо теж напевне. Зачекай ще трохи.
Оля
Коля пише Олі
Нічого я не зрозумів. Як це посилка може "вказати шлях"? І хіба ми з тобою можемо разом виграти, якщо я ні з ким не бився об заклад?
Швидше напиши про це своє прохання. Бо я просто терпіння втрачаю!
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
У цьому листі я докладно напишу тобі про своє прохання…
Та спочатку скажу про інше. Знаєш, я раптом подумала, що твої останні листи зовсім на листи не схожі. Якщо скласти всі три листи, в яких ти розповів мені про переселення Ганни Іллівни, то вийде ціла повість.
Я принаймні чекала кожного твого листа з таким нетерпінням, з яким чекають чергового номера журналу, коли друкується захоплююча повість з продовженням, а може, я чекала з ще більшим нетерпінням, бо ти мені розповідав не про вигадані події, а про справжні, які тільки-но вчора насправді відбувалися, і про людей, яких я особисто знаю.
Зараз, Колю, мене кличуть на перший поверх, у рукавичну майстерню, яку я сама організувала.
Це якось несподівано сталося… Прийшов до нас у клас старший вожатий, енергійний такий хлопчина, і запитує:
— А ти, новенька, що вмієш?
Відповісти треба було, бо у мене всі втупилися, і Артамонов уже почав потихеньку хихикати.
