Коля пише Олі, Оля пише Колі - Алексін Анатолій
Згадав я все це й подумав: "Адже я не для Білки і не для Олі Воронець повинен боротися з Єрьомкіними, а заради Ганни Іллівни і всієї її сім'ї!"
Білка обурювалася, аж поки не подзвонили на урок. А на наступній перерві я їй сказав:
— Ти уяви собі на хвилинку, що я — це не я, а що я — це твоя краща подруга Оля Воронець. Адже вона прямо пише мені, щоб я довів до переможного кінця справу, яку вона не встигла закінчити. Значить, я ніби дію від її імені! А вона була не просто членом вашого "Загону Справедливих", а навіть його командиром.
Я хотів заспокоїти Білку, умовити її і ніяк не сподівався, що від цих моїх слів вона обуриться ще більше:
— Та як ти можеш говорити, щоб я на хвилинку уявила собі, що ти — Оля Воронець?! Я навіть на мить не можу собі цього уявити! Оля була наша гордість! Ми всі її просто обожнювали. Я навіть уві сні не зможу собі уявити, що ти — Оля Воронець..
І знову я подумав: "Навіщо ж ви поклали в дупло старого дуба аркуш із цим дурним завданням? Хіба ж я вас про це просив?" Я сказав Білці, щоб вона не приносила мені ніякої пов'язки й сама не приходила о сьомій годині до нашого під'їзду.
— Не прийду! І навіть не подумаю! — гордо відповіла Білка.
І прийшла о пів на сьому. На цілих півгодини раніше. Я побачив її з вікна. А виглядав я тому, що був упевнений: вона не просто прибіжить, а прискочить, примчить щодуху. Хіба вона допустить, щоб твоє завдання виконувалось без її участі?
Вона принесла мені дбайливо випрасувану червону пов'язку — таку чистеньку, ніби її ніхто жодного разу в житті на руку не одягав.
— Це чия? — запитав я.
— Це пов'язка Олі Воронець! — урочисто відповіла вона. І пов'язала її мені з таким виглядом, немов орден вручила.
Потім Білка пригладила своє руде волосся і запитала мене:
— Ну, який у мене вигляд? Солідний?
— Солідний, — відповів я, бо вона раптом і справді якось помирнішала, притихла: певно, від хвилювання.
Білка відійшла на кілька кроків убік, оглянула мене здалеку і сказала, що у мене вигляд теж цілком пристойний.
Усе це відбувалося на вулиці, біля під'їзду. Потім ми увійшли в парадне. І я подзвонив у твою колишню квартиру. Довго ніхто не озивався. Тоді Білка сказала:
— Адже ти один раз натиснув, а один дзвінок — це до Олі… Її мама, певно, — ще з роботи не прийшла. А Єрьомкіни на один дзвінок ніколи не виходять. Хоч три години підряд натискуй на кнопку! Вони взагалі у себе в кімнаті зачинившись сидять! Оля говорила, що в лото грають. Це їхня улюблена гра. А я їх навіть жодного разу в вічі не бачила…
Тоді я подзвонив тричі. За дверима одразу зачовгали кімнатні тапці, забряжчали ланцюжки й засувки…
Я пишу тобі дуже докладно, бо хочу, щоб ти знала, як іде наша операція.
Коли Єрьомкіна запитала: "Хто там?" — я бадьоро, як на перекличці, гаркнув: "Піонерський "Загін Справедливих"!" З переляку вона одразу відчинила.
Я навіть здивувався. Білка твоя, на перервах така смілива, а тут розгубилася і почала мене в коридор поперед себе пропускати. Хоча я її, як дівчинку, хотів пропустити першою. І я пішов просто у темний коридор (на мене в цю мить, навпаки, якась незвичайна рішучість напала).
Білка попленталася за мною.
— Колю! Колю, вийди, будь ласка, — покликала Єрьомкіна.
Я здригнувся… Але просто виявилося, що її чоловік — мій, як то кажуть, тезка, а ти мене про це навіть не попередила. Обоє вони виявилися дуже ввічливими людьми. До кімнати, правда, не запросили, але винесли нам у коридор дві табуретки, на які ми й не сідали.
— Ви, певно, прийшли по паперову макулатуру? — лагідно запитала Єрьомкіна.
— "Загін Справедливих" макулатурою не цікавиться! — відповів я. І вказав на наші пов'язки.
Єрьомкін поправив пенсне, підійшов ближче, розгледів наші пов'язки і сказав:
— Дуже цікаво! Читав я про цей ваш загін у газеті, читав. Дуж-же навіть передова ініціатива! І чим же ми зобов'язані?..
— Сусідка вдома? — запитав я таким голосом, яким звичайно, як я чув, запитують кербуди, коли приходять розмовляти із злісними боржниками.
— На жаль, вона ще не повернулася з роботи, — дуже ввічливо відповів Єрьомкін.
І дружина його теж ввічливо розвела руками: мовляв, шкода!
— Ключів не залишила? — запитав я.
— На жаль, ні… Але вона скоро прийде, — сказав Єрьомкін.
Дружина його знову мовчки це підтвердила. Потім я пересвідчився, що Єрьомкіна сама взагалі майже не розмовляє, а тільки мовчки підтверджує те, що говорить її Микола.
Що твоєї мами не виявилося вдома, було для мене повною несподіванкою. Адже вранці я її попередив, що ми з Білкою з'явимося рівно о сьомій. Певно, вона доліковувала своїх хворих і просто не встигла. Я забув ще повідомити тобі, що вранці, поки ми йшли вулицею, я виклав твоїй мамі весь свій план. І вона, хоч у неї і немає сил боротися з Єрьомкіними, обіцяла нам допомогти.
— Ви що ж, значить, у "Загоні Справедливих"? — запитав Єрьомкін. — За правду боретеся?
— Боремося! У загоні!.. — відповів я. І подивився на Білку: я гадав, вона поморщиться.
Але вона, на зразок Єрьомкіної, ствердно закивала головою: зовсім розгубилася. І я подумав: "Так, ходити на бойові завдання — це не те, що гримати в коридорі на своїх однокласників і без толку розмахувати руками!" І ще мені здалося, що Єрьомкіни не такі-то вже й погані люди і що ти, можливо, даремно на них накинулася. Може, вони просто чогось недозрозуміли?
Єрьомкін, наприклад, сказав, що ми повинні боротися з усіма носіями пережитків і що він, якби не виразка шлунка, сам, не замислюючись, уступив би до нашого загону! І піжама у нього була така зручна, привітна, вся у квіточках. А у дружини був дуже затишний халат — теж у квіточках, з того ж самого матеріалу. Я дуже пильно їх розглядав, бо десь, пригадую, читав, що своїх ворогів треба уважно вивчати і знати навіть краще, ніж друзів.
Єрьомкіни так ласкаво дивилися на пас, ніби ми були їхніми дорогими гостями. Вони нам чаю запропонували. І Білка зі страху мало була не погодилася, але саме у дверях клацнув ключ, і Єрьомкін радісно повідомив:
— Ну от, і наша сусідка прийшла!
На порозі з'явилася твоя мама. Вона була в осінньому пальті, а з-під нього виглядав білий халат. Я одразу ж підморгнув твоїй мамі, щоб вона через свою втому не забула нашої ранкової домовленості. Але вона не забула й навіть правдоподібно здивувалася просто ще в дверях:
— Ви до мене?!
— Громадянка Воронець? — запитав я.
Уже потім я згадав, що так звертаються лише до підсудних. Але твоя мама нічого не заперечувала й відповіла:
— Так, я.
— Ми до вас у справі. Від імені піонерського "Загону Справедливих"!..
— Що сталося? — скрикнула твоя мама.
І я навіть подумав, що вона, можливо, від утоми й справді забула про нашу ранкову розмову: дуже вона перелякалася.
— Ви виїжджаєте? — продовжував я свій допит.
— Так, через три дні…
— Дуже добре.
— Так, це ду-уже добре… — пробелькотіла за мною Білка, яка геть розгубилася. І навіть волосся її, як мені здалося, стало вже не таким яскравим, а трохи потьмяніло.
— Чому ж це так дуже добре, що я виїжджаю? — здивувалася мама.
— Тому, що у ваших двох кімнатах ми збираємося влаштувати дитячу кімнату. —
— Як це, пробачте? У двох кімнатах влаштувати… одну? — втрутився у розмову мій тезка в піжамі.
— Так, дитячу кімнату нашого "Загону Справедливих", — пояснив я. — Тому що ми якраз маємо шефствувати над різними малими дітлахами, які вдень без догляду залишаються. Повинні допомагати їм! Виховувати!
Єрьомкіни, як по команді, сіли на табуретки, які принесли для нас з Білкою. Але розмовляти продовжували дуже спокійно і ввічливо.
— Я розумію, що у нашому місті ще мало дитячих садків та інших позашкільних закладів, — сказав Єрьомкін. — За дітьми потрібен невсипущий догляд. Дитячі кімнати — це чудовий осередок освіти. Але в загальній комунальній квартирі…
— Це ненадовго, — заспокоїв я. — Поки побудують спеціальне приміщення. Усього на рік — на півтора…
Єрьомкіни підвелися з табуреток.
— Не хвилюйтеся, — вів далі я, — адже в ці дві кімнати є вихід з балкона просто на вулицю. А двері в коридор ми закриємо, щоб діти вам не заважали.
Єрьомкіни знову сіли.
— Вони нам не заважатимуть, — сказав Єрьомкін. — Але ми їм можемо заважати. Ну, якщо їм, наприклад, необхідно буде помити руки чи зробити ще щось… серйозніше. Вони ж повинні будуть звертатися до наших місць загального користування, а ці місця можуть виявитися зайняті: то дружина пере, то я голюся. Діти ж народ нетерплячий… Ви це знаєте краще від мене: адже ви самі ще діти!
— Та-ак… — погодився я. — Труднощі будуть. Проте іншого виходу, на жаль, немає.
— До того ж дітям у цих кімнатах буде дуже тісно, — сказав Єрьомкін.
— Ну, коли дітей збереться багато, я думаю, ви дозволите ненадовго випустити їх у коридор… Не всіх одразу, звісно, а так по п'ять-шість чоловік.
— По скільки?
— Ну, так… по три-чотири, — зменшив я на ходу. — Ви ж не буде заперечувати, щоб діти трохи побігали? Чи покаталися на велосипеді?
— Я, певна річ, не буду…
— А я буду! — зірвалася раптом Єрьомкіна. Вона вже більше не хотіла піддакувати своєму чоловікові. — Де це видано, щоб у комунальній квартирі…
— Ніде не видано, — урвав я її. — Але у нас нове місто — і поки не набудують спеціальних приміщень…
Єрьомкін посадив свою дружину назад на табуретку і спокійно промовив:
— Ми всі повинні зважати на юнацький, я б навіть сказав, на дитячий вік нашого міста. Але саме дбаючи про дітей, цих ровесників нашого міста, я не зможу допустити… А втім, не ви ж вирішуєте все це остаточно? Є, певно, й дорослі люди?
— Є, — відповів я. — Є дорослі люди. Ми можемо провести вас до начальника штабу дружини.
— Ходімо! — рішуче сказав Єрьомкін. І просто у піжамі ступив до дверей.
Але я зупинив його, бо ще не встиг попередити про все нашого Фелікса.
— Ні, краще підемо з вами іншим разом. А зараз ми оглянемо житлоплощу, що звільняється…
— Будь ласка, товариші! — гостинно вигукнула твоя мама так, ніби бачила нас із Білкою вперше у житті. І розчинила перед нами двері…
Коли ми вийшли на вулицю, я зняв з рукава твою червону пов'язку і сказав Білці:
— Візьми. Більше вона не знадобиться.
— Ні, Колю, ти можеш її поки що залишити у себе, — тихим, ніби чужим голосом відповіла Білка. — Будь ласка… Залиш її.
Але я віддав їй пов'язку: адже я не член вашого "Загону Справедливих"!
І про те, що було далі, я тобі також докладно напишу.
Зараз уже пізно.
