Всесвітня історія підлоти - Борхес Хорхе Луїс

(Прим. авт.)

опіки, таке собі висвячення в герої. Таку поведінку схвалює географія і навіть Святе Письмо (Псалом 107): "Ті, хто по морю пливе кораблями й робить справи свої на великій воді, вони бачили діяння Господні й чудеса Його в глибині". Отож Ортон утік зі свого бридкого, цегляно-червоного й закіптю-женого передмістя, відплив на кораблі в море, з традиційним розчаруванням споглядав Південний Хрест і покинув своє судно в порту Вальпараїсо. Він був тихим і лагідним ідіотом. За логікою речей він міг (і мусив) померти з голоду, але його спантеличена веселість, незмінна посмішка й дивовижна лагідність здобули йому прихильність такої собі родини Кастро, чиє прізвище він собі взяв. Від того південноамериканського епізоду в його житті не залишилося ніяких слідів, але його вдячність не вичерпалася, бо 1861 року наш герой з'являється в Австралії під цим самим ім'ям — Том Кастро. У Сіднеї він знайомиться з таким собі Боґлем, служником-негром. Боґль, не будучи красенем, мав, проте, той статечний і монументальний вигляд надійно спорудженої будівлі, який властивий чоловікові з чорною шкірою, що досяг зрілого віку, солідної комплекції і набув авторитетних манер. Але він був наділений іще однією якістю, що в ній певні підручники з етнографії відмовляють людям його раси: здатністю до геніальних осяянь. Незабаром ми в цьому переконаємося. То був чоловік добре вихований і пристойний, чиї стародавні африканські апетити були приборкані як похвальною, так і гідною осуду схильністю до кальвінізму. Якщо не брати до уваги його зустрічей із Богом (про це ми поговоримо далі), він був цілком нормальною людиною без інших відхилень, крім сором'язливого й глибокого страху, з яким він стовбичив на перехрестях вулиць, чекаючи, коли зі сходу, заходу, півдня або півночі несподівано з'явиться екіпаж, наїде на нього і вкоротить йому віку.

Ортон уперше зустрівся з ним одного вечора: Боґль стояв на одному з глухих перехресть Сіднея, охоплений страхом не-уникної смерті. Зупинившись, Ортон довго дивився на нього зачудованим поглядом, потім підійшов, подав йому руку, й вони з певним подивом перейшли через вулицю, яка, звичайно ж, була цілком безпечною. Від тієї хвилини давно згаслого вечора між ними встановилися стосунки певної опіки: опіки зовні нерішучого, але величного у своїй монументальній величі негра над гладким шалапутом із Вопінґа.

У вересні 1865 року обидва прочитали в місцевій газеті сповнене розпачу звернення.

ОБОЖНЮВАНИЙ НЕБІЖЧИК

В останні дні квітня 1854 року (тоді як Ортон був об'єктом палкої чилійської гостинності, не менш широкої, аніж їхні патіо) у водах Атлантичного океану затонув пароплав "Мер-мейд"1, який ішов курсом від Ріо-де-Жанейро до Ліверпуля. Одним із загиблих був Роджер Чарлз Тічборн, англійський офіцер, який виріс у Франції, старший син в одній із найарис-тократичніших католицьких родин Англії. Це може здатися неймовірним, але смерть того офранцуженого молодика, який розмовляв англійською з найвитонченішим паризьким акцентом і розбуджував у людях те ні з чим не зрівнянне роздратування, яке можуть розбудити лише французька інтелігентність, французька грація і французька педантичність, стала визначальною подією в долі Ортона, який ніколи з ним не зустрічався. Леді Тічборн, приголомшена горем мати Роджера, відмовилася повірити в його смерть і стала публікувати розпачливі заклики в газетах, які читалися в усьому світі. Один з таких закликів потрапив у м'які жалобні руки негра Боґля, в голові якого визрів геніальний задум.

ПЕРЕВАГИ НЕСХОЖОСТІ

Тічборн був стрункий аристократ із томливим поглядом, тонкими рисами обличчя, смаглявою шкірою, гладеньким чорним волоссям, жвавими очима й чіткою, навіть до надмірності, мовою; Ортон був неотесаний селюк з гладким черевом, рисами обличчя, які були позначені тупою млявістю, рябою шкірою, закучерявленим каштановим чубом, сонними очима й каліченою мовою, схожою на якесь невиразне мурмотіння. Боґль задумав план, згідно з яким Ортон мав сісти на перший же пароплав, що відходив до Європи, й задовольнити сподівання леді Тічборн, назвавшись її сином. Цей план відзначався якоюсь майже безумною геніальністю. Спробуймо знайти очевидний приклад для порівняння. Коли б якийсь самозванець 1914 року надумав удавати з себе імператора Німеччини, він би передусім виставив напоказ закручені вгору вуса, паралізовану руку, владно зсунуті брови, сірий плащ, груди в орденах і високий шолом. Проте Боґль повівся б значно хитріше: він би зобразив німецького кайзера безвусим, без будь-яких орденів

1 Mermaid — русалка (англ.).

та почесних орлів і з бездоганно здоровою лівою рукою. Ми не розвиватимемо далі цю метафору; нам досить буде сказати, що Боґль вигадав Тічборна брезклого, з лагідною усмішкою ідіота, каштановим чубом і невиправним незнанням французької мови. Боґль знав, що досконалу копію омріяного Роджера Чарл-за Тічборна роздобути було неможливо. Він також знав, що будь-яка, навіть найдосконаліша схожість лише більш яскраво підкреслює неминучі відмінності. Тому він узагалі відмовився від будь-якої схожості. Він інтуїтивно відчував, що страхітлива невідповідність претензій стане переконливим доказом, що тут не йдеться про обман, при якому ніхто не наважився б не зробити нічого, щоб усунути таку очевидну невідповідність. Не слід було також забувати про невідворотний вплив часу: чотирнадцять років життя в умовах Південної півкулі та непередбачених випадковостей могли змінити будь-яку людину.

Існував іще один важливий аргумент, про який слід було пам'ятати: повторні й безумні звернення леді Тічборн до всіх, хто міг бачити її сина, незаперечно свідчили про її цілковиту впевненість у тому, що Роджер Чарлз не помер, про її нестямне бажання впізнати його.

ЗУСТРІЧ

Том Кастро, завжди готовий догодити кожному, написав леді Тічборн. Щоб довести свою ідентичність, він навів неспростовні докази: дві родинки біля лівого соска й один епізод зі свого дитинства, настільки прикрий, що він ніяк не міг забутися, коли на нього напав бджолиний рій. Лист був лаконічний і, як це було цілком природно для Тома Кастро та Боґля, вельми далекий від орфографічної досконалості. У пишному усамітненні одного паризького готелю вельможна дама читала й перечитувала його, заливаючись щасливими сльозами, й через кілька днів пригадала ті прикмети й ту далеку подію, про які їй нагадував її син.

16 січня 1867 року Роджер Чарлз Тічборн з'явився в цьому готелі. Перед ним ішов його шанобливий слуга Ебенезер Боґль. Стояв сліпучий сонячний зимовий день, а очі леді Тічборн були затуманені слізьми. Негр навстіж розчинив усі вікна. Яскраве світло зіграло роль маски; мати відразу впізнала блудного сина й розкрила йому свої обійми. Тепер, коли він сам з'явився перед нею, вона вже не потребувала записів зі щоденника та листів, які він надсилав їй з Бразилії, дорогих, але

другорядних реліквій, які допомагали їй пережити самотність цих гірких чотирнадцяти років. Вона з гордістю їх йому повернула — всі до одного.

Боґль стримано й радісно усміхнувся: тепер вони мають чим засвідчити особистість туманного привида, який претендує на роль Роджера Чарлза.

AD MAIOREM DEI GLORIAM1

Ця щаслива зустріч, коли мати впізнала свого блудного сина, зустріч, що відповідала всім традиціям класичної трагедії, мала б стати апофеозом цієї історії, забезпечивши або принаймні зробивши можливим щастя трьох людей: щастя справжньої матері, щастя самозваного, проте слухняного сина і щастя автора цього задуму, чиї винахідливість і фантазія увінчалися цілковитим тріумфом. Але Доля (так ми назвемо нескінченну взаємодію тисяч переплетених між собою причин) розсудила інакше. Леді Тічборн померла 1870 року, а її родичі подали позов проти Артура Ортона, звинувативши його в незаконному привласненні чужого імені та громадянського стану. Ці родичі ніколи не знали ні сліз, ні самотності, але вони знали, що таке жадібність і ніколи не вірили в товстого і майже неписьменного блудного сина, який так несподівано виплив у Австралії. Ортона підтримали численні кредитори, які постановили вважати його Тічборном, щоб він міг повернути їм борги.

Також він міг розраховувати на дружбу родинного адвоката Едварда Гопкінса та антиквара Френсіса Бейджента. Але цієї підтримки було не досить. Боґль дійшов висновку, що виграти процес у суді можна було, тільки спершись на потужну підтримку громадської опінії. Він надів на голову капелюх-циліндр, узяв пристойну парасольку й пішов шукати натхнення на респектабельних вулицях Лондона. Вечоріло; Боґль блукав доти, доки місяць медового кольору не відбився в прямокутних басейнах громадських водограїв. Бог його навідав. Боґль свистом підкликав кеб і наказав відвезти його до антиквара Бейджента. Той надіслав великого листа в "Тайме", де стверджував, що чоловік, який називає себе Тічборном, зухвалий самозванець. Лист був підписаний отцем Гудроном із Товариства Ісуса. Його ефект був негайним: добрі люди відразу здогадалися, що сер Роджер Чарлз став жертвою огидної змови єзуїтів.

1 До більшої слави Бога (лат.).

зо

ЕКІПАЖ

Процес тривав сто дев'яносто днів. Близько сотні людей посвідчили в суді, що звинувачуваний був справді Тічборном — серед них були й четверо його товаришів по зброї з шостого драгунського полку. Його прихильники не переставали повторювати, що якби він був самозванцем, то неодмінно підробив би схожість із юнацькими рисами свого прототипа. Крім того, леді Тічборн його впізнала, а мати помилитися не може, це ж усім очевидно. Усе йшло добре чи більш або менш добре, аж поки перед судом не постала, щоб дати свої свідчення, давня коханка Ортона. Боґля не збентежив цей підступний маневр "родичів"; він знову надів циліндр на голову, взяв парасольку й пішов шукати на респектабельних вулицях Лондона третє осяяння. Ми ніколи не довідаємося, чи він його знайшов. Він іще не встиг дійти до Примроуз-Гіл, як на нього наїхав той самий грізний екіпаж, який переслідував його протягом багатьох років. Боґль побачив, як він накочується на нього, закричав, але крик не допоміг йому врятуватися. Його відкинуло на бруківку, й копита запряженої в екіпаж шкапи проломили йому череп.

ПРИВИД

Том Кастро був привидом Тічборна, але цей привид став цілком безпорадний, коли ним перестав рухати геніальний розум Боґля.