Всесвітня історія підлоти - Борхес Хорхе Луїс

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ПІДЛОТИ

ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ

Експерименти з наративної прози, які складають цю книжку, були здійснені мною з 1933 по 1934 рік. Гадаю, вони стали наслідком мого перечитування Стівенсона та Честертона, а також вражень од перших фільмів Стернберґа і, може, також від біографії такого собі Еварісто Каррієґо. Тут має місце зловживання певними технічними прийомами: всілякими цифровими маніпуляціями, несподіваними розривами безперервності, зведенням усього життя людини до двох або трьох сцен. (Візуальні ефекти визначають характер новели "Чоловік із рожевого перехрестя".) Ці оповідання не є й не намагаються бути психологічними. Що ж до прикладів магії, про які розповідається наприкінці цього тому, то я не маю іншого права на них, крім права перекладача й читача. Іноді мені здається, що добрі читачі є ще загадковішими й незвичайнішими фантазерами, аніж добрі автори. Ніхто не переконає мене в тому, що твори, які Валері приписував своєму давньому попередникові Едмонові Тесту, значно поступаються фантазіям його дружини та його друзів.

Читання — це вид діяльності, що відбувається пізніше від написання; і це діяльність стриманіша, цивілізованіша й інте-лектуальніша.

X. Л. Б

Буенос-Айрес, 27 травня 1935 р.

ПЕРЕДМОВА ДО ВИДАННЯ 1954 р.

Я сказав би, що бароко — це стиль, який свідомо вичерпує (або хоче вичерпати) свої можливості і який сусідить із карикатурою на себе. Даремно намагався Ендрю Ленґ десь у вісімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя пародіювати "Одіссею" Попа; цей твір уже був власною пародією, і пародист був неспроможний підсилити його напругу. Бароко є назвою одного з різновидів силогізму; вісімнадцяте сторіччя використало це слово для називання певних спотворень в архітектурі та живописі, притаманних сторіччю сімнадцятому; я сказав би, що бароковим є завершальний етап будь-якого мистецтва, коли воно виставляє напоказ і розтринькує свої засоби. Прихильність до бароко властива інтелектуалам, і Бернард Шоу проголосив, що всяка інтелектуальна праця має гумористичний характер. Цей гумор є мимовільним у творах Балтасара Ґрасіана; умисним або схваленим — у Джона Донна.

Уже надміру промовистий заголовок цих сторінок проголошує їхню барокову природу. Пом'якшити їх означало б їх зруйнувати; тому я цього разу волію віддати перевагу сентенції "що я написав, написав" (від Іоанна, 19, 22) і знову надрукувати ці оповідки через двадцять років такими, якими вони є. Це безвідповідальна гра боягуза, якому не стало духу написати власні оповідання і який почав розважати себе, фальсифікую-чи та спотворюючи чужі історії. Від цих сумнівних експериментів автор потім перейшов до копіткого створення оповідки власного виробництва — "Чоловік із рожевого перехрестя", — яку він підписав ім'ям діда своїх дідів Франсиско Бустоса і яка мала несподіваний і дещо загадковий успіх.

У тексті цього оповідання, сюжет якого — життя передмістя, автор (як читач, безперечно, помітив) не гребував застосуванням слів, притаманних інтелектуальному середовищу: нутрощі, навернення тощо. Я зробив це тому, що мій ближній прагне витонченості або (цей аргумент виключає інший та, можливо, він єдиний слушний) тому, що мої ближні — індивіди, й вони не завжди говорять так, як говорить Мій Ближній, який є платонічною формою.

Дослідники Космосу навчають нас, що істотна характеристика всесвіту — порожнеча. Щонайменше вони мають цілковиту рацію в тому, що стосується тієї невеличкої частини всесвіту, якою є ця книжка. Ешафоти та пірати її населяють, а слово "підлота" грізно волає з назви на палітурці, проте під цими грізними атрибутами немає нічого. Вона — не більше як видимість, як поверхня образів; саме тому вона має шанси комусь сподобатися. Чоловік, який її написав, почував себе досить кепсько, проте йому було втішно й приємно її писати. Можливо, якийсь відблиск цієї втіхи досягне й читачів.

У розділі під назвою "І таке інше" я опублікував три нові оповідки.

X. Л. Б.

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ПІДЛОТИ

ЖОРСТОКИЙ ВИЗВОЛИТЕЛЬ ЛАЗАРУС МОРЕЛЬ

ДАЛЕКА ПРИЧИНА

1517 року отцеві Бартоломе де лас Касас стало дуже шкода індіанців, які виснажували себе тяжкою працею в пеклі антиль-ських золотих копалень, і він запропонував імператорові Карлу П'ятому завезти до Америки негрів, щоб виснажували себе тяжкою працею в пеклі антильських золотих копалень негри. Цьому викривленому в такий дивний спосіб почуттю філантропа ми завдячуємо безліччю наслідків: блюзи Генді, успіх у Парижі уругвайського художника Педро Фіґарі, чудова проза, в якій описано пригоди рабів-утікачів ще одного уругвайця Вісенте Россі, міфологічна велич Авраама Лінкольна, п'ятсот тисяч загиблих у Громадянській війні між Північчю та Півднем Сполучених Штатів, три мільярди триста мільйонів доларів, витрачених на пенсії ветеранам війни, статуя уявного Фалучо, включення дієслова "лінчувати" у тринадцяте видання Академічного словника, наповнений бурхливими подіями кінофільм "Алілуя", шалена багнетна атака Солера, яку він здійснив на чолі своїх "брунатних" і "чорних" в Серріто, жаркі принади темношкірих сеньйорит, негр, який убив Мартіна Ф'єрро, примітивна румба "Ель Манісеро", придушений і вкинутий до в'язниці наполеоністський порив Тусен-Лувертюра, хрест і змія на Гаїті, кров кіз, чиї голови були відтяті мачете на ритуальних святкуваннях на Гаїті, хабанера як мати танго, танець кандомбе.

А крім того, злочинне й екзотичне життя жорстокого визволителя Лазаруса Мореля.

МІСЦЕВІСТЬ

Міссісіпі, Мати Вод, найдовша річка світу, була достойною сценою, на якій розгорнув свою діяльність цей незрівнянний мерзотник. (Альварес де Пінеда першим із європейців побачив цю річку, а її першим дослідником був капітан Ернандо де Со-то, конкістадор давніх часів, який брав участь у завоюванні Перу й протягом багатьох місяців скрашував життя вкинутого до в'язниці інки Атауальпи, навчаючи його грати в шахи. Коли ж капітан де Сото помер, його поховали у водах цієї річки.)

Міссісіпі — широкогруда, нескінченно довга й смаглява сестра річок Парани, Уругваю, Амазонки та Оріноко. її води мають колір шкіри мулата; понад чотириста мільйонів тонн намулу, який вони приносять, щороку забруднюють Мексиканську затоку. Така велика кількість стародавньої й почесної багнюки сприяла утворенню дельти, де велетенські болотні кипариси ростуть на рештках континенту, який безперервно розмивається, і де грузькі лабіринти, всіяні дохлою рибою та зарослі очеретом і рогозом, постійно розширюють кордони своєї смердючої імперії, де завжди панують мир і спокій. Північніше, на широтах штатів Арканзасу та Огайо, також простерлися широкі низовини. Там живе плем'я жовтолицих і виснажених людей, які завжди хворіють на пропасницю і з заздрісною жадібністю дивляться на каміння та залізо, бо в їхніх краях немає нічого, крім піску, дерева й каламутної води.

ЛЮДИ

На початку дев'ятнадцятого сторіччя (а саме цей час нас цікавить) безкраї плантації бавовни, що тяглися понад берегами Міссісіпі, оброблялися неграми, які тяжко трудилися від світанку до світанку. Вони спали в дерев'яних халупах, просто на долівці. Усі родинні стосунки, крім тих, які пов'язували матір з дитиною, були умовними і туманними. Імена в них були, але, як правило, вони обходилися без прізвищ. Читати вони не вміли, а розмовляли у співучому ритмі якимсь ніжним фальцетом, розтягуючи англійські приголосні. Працювали,' просуваючись уперед вервечкою і згинаючись під батогами наглядачів. Іноді вони втікали, й тоді бородаті чоловіки мчали навздогін за ними на баских конях, пустивши по їхньому сліду швидких гончаків.

До каламутного осаду з тваринних надій і африканських страхів вони додали слова зі Святого Письма: їхньою вірою стала віра у Христа. З глибоким хвилюванням вони хором співали: "Go down, Moses"1. Міссісіпі вони сприймали як чудовий образ каламутного Йордану.

Власниками цієї роботящої землі й не менш роботящих негрів були ледачі й жадібні пани з довгими патлами, що жили у великих будинках видовженої форми, які дивилися на річку, — з неодмінним псевдогрецьким портиком із білої сосни. Добрий раб коштував тисячу доларів і протягти довго не міг. Декотрі з них були такими невдячними, що хворіли й помирали. Отже, треба було витискати з цих ненадійних інструментів прибутку якнайбільшу можливу вигоду. Тому їх і тримали на плантаціях від перших променів сонця до останніх, тому й прагнули зібрати зі своїх земель якнайбільший річний урожай бавовни, тютюну або цукру. Виснажена й засмикана безперервним обробітком земля швидко втрачала свою родючість, заростала бур'янами та очеретом. У напіврозвалених будівлях покинутих ферм, в убогих передмістях, у густих хащах очерету та на смердючих болотах жили poor whites, біла голота. Це були рибалки, бродячі мисливці, конокради та крадії худоби. Вони мали звичай виканючувати в негрів шматки краденої їжі й у своєму жалюгідному животінні втішали себе гордою думкою, що хай там як, а їхня кров чиста, без домішок. Саме до таких людей належав і Лазарус Морель.

НАШ ГЕРОЙ

Дагеротипи Мореля, що їх мають звичай публікувати американські журнали, навряд чи можна вважати справжніми. Ця відсутність справжніх зображень чоловіка, що залишив по собі таку пам'ять, навряд чи є випадковою. Ми маємо всі підстави припустити, що Морель уникав відтворювати свої відбитки на полірованій пластині, бо, по-перше, не хотів залишати непотрібних слідів, а по-друге, прагнув зберегти таємничість... Про-

1 Зійди, Мойсею (англ.).

те нам відомо, що в молодості його обличчя було не вельми гарним, а надто близько посаджені очі та тонкі губи аж ніяк не додавали йому привабливості. Проте згодом роки наділили його тією особливою величчю, яка притаманна посивілим мерзотникам та зухвалим злочинцям, чиї авантюрні подвиги залишилися безкарними. Він був справжнім аристократом Півдня, попри своє вбоге дитинство та заплямоване ганебними діяннями життя. Він був непогано обізнаний у Святому Письмі і проповідував з великою переконливістю. "Я бачив Лаза-руса Мореля на кафедрі, — згадував власник одного грального закладу в Батон-Ружі, Луїзіана, — і слухав його напутливі слова, і бачив сльози на його очах. Я знав, що він перелюбник, викрадач негрів і вбивця перед лицем Господа, але й сам не міг утриматися від сліз".

Друге свідчення про ці святі поривання ми маємо від самого Мореля.