Декамерон - Боккаччо Джованні

Отак, кругом її розхваливши, дійшов він і до того, про що в товаристві мова мовилась, і став присягатись та божитись, що чеснішої й чистішої жінки ніде в світі немає, що як він і на десять год чи й навіки з дому одлучиться, то може бути певен, що жінка його ні до кого другого зроду не пригорнеться.

Серед тих купців, що там про сі речі бесідували, був один молодий торговець із П'яченци на ім'я Амброджуоло. Почувши останню хвалу, що оддав Бернабо своїй жінці, він розреготався на всі заставки й спитав глумливо, чи то часом не од цісаря дістав він, єдиний з усіх мужчин, такий привілей. Бернабо одказав, трохи ніби з серцем, що не цісар, а пан Біг, могутніший, либонь, за цісаря, дарував йому ту ласку. Тоді Амброджуоло сказав:

— Бернабо, я анітрохи не сумніваюсь, що ти сам переконаний у тім, що правду кажеш; тільки, здається мені, не досить ти в природу речей уникував, бо, якби до неї пильніше приглядався, то помітив би, яко чоловік недурного розуму, багато дечого такого, що примусило б тебе обережніше про сії справи говорити. Ти не думай, не через те ми так легковажно про жінок своїх балакали, що вони з іншого тіста зліплені, ніж твоя, а тому, що добре знаємо, як воно в світі ведеться; ось послухай краще, які в мене міркування з сього приводу. Давно відомо, що чоловік — то найблагородніше створіння з усієї живини, що создав Господь, а потім уже — жінка; усякому розумно, та й на ділі видно, що чоловік досконаліший за жінку, а коли він досконаліший, то, безперечно, має більше за неї твердості і стійкості, а жінота завжди і у всьому хисткіша — на те є чимало природних причин, про які я тут не буду широко розводитись. А якщо вже й чоловік, твердіший на вдачу, не може встояти перед жінкою не лише тоді, як вона його спокушає, а й тоді, коли він сам її запрагне, і ладен зробити все на світі, аби тільки оволодіти нею (і таке з ним трапляється не раз на місяць, а тисячу раз на день), — то невже ти сподіваєшся, що хибка од природи жінка устоїть проти благань, лестощів, дарунків і тисячі інших заходів, до яких удасться розумний мужчина, щоб добитися її любові? Невже ти думаєш, що вона викріпить? Та кажи мені що хоч, я тобі не повірю! Ти ж і сам кажеш, що дружина твоя — жінка з крові і кості, як і всі інші, а коли так, то й душа в неї того хоче, що і людська, і сили в неї такі самі, щоб хотінню тому опиратися; нехай вона в тебе буде і чесна, й перечесна — не зарікайся, що вона одна з усіх того не зробить. Навіщо ж ото так уперто своє провадити, противно до того, що всі люди кажуть?

На се Бернабо так одказав:

— Я не філософ, а купець, то й відповім тобі по-купецьки. Я своє знаю: що ти кажеш, може статися з дурною жінкою, що стиду й сорому не має, а котора розумніша, та про честь свою дбає і, її пильнуючи, стає сильнішою за мужчину, якому про те байдуже; отака ж то і моя жінка.

Тоді Амброджуоло:

— Справді, — каже, — якби щоразу, як вони у гречку вскочать, у них виростав на лобі ріжок на ознаку того, що вони зробили, то, думаю, небагато було б до сього діла охочих; але такого не буває, а в розумної то й зроду не лишиться од того ні сліду, ні прослідку. Сором і безчестя тоді тільки буває, як усе на яв вийде; тим-то, котора може потай перелюбки чинити, то так і робить, а як не робить, то, значить, дурна. Будь певен, що та тільки жінка честива, у котрої ніхто не просив, або та, що сама хотіла, та ніхто на неї не понадився. Хоч і знаю я, що так воно має бути з істотних і природних причин, та не говорив би про се з такою певністю, якби сам у тім багато раз і з багатьма жінками був не пересвідчився. Даю тобі слово, що коли б я пробув трохи з твоєю преподобницею, то і її за короткий час до того підмовив би, що й інших.

Бернабо одрік із серцем:

— Словами можна без кінця сперечатися: ти своє правитимеш, я своє, а пуття з того не буде ніякого. Та як ти вже кажеш, що всі жінки такі подільчиві і ти такий митець їх із розуму зводити, то, щоб тебе в честивості дружини моєї переконати, даю тобі голову на одруб, якщо вона тобі будь-коли на підмову дасться; як же ти сього не доб'єшся, то заплатиш мені всього-навсього тисячу золотих червінців.

Амброджуоло, розпалившись уже суперечкою, сказав:

— Що мені, Бернабо, по твоїй крові, як я виграю? Коли вже ти хочеш таку випробу вчинити, то постав проти моєї тисячі своїх п'ять тисяч золотих (бо голова твоя, либонь, вартніша), і, як ти не даєш мені певного реченця, я беруся поїхати до Генуї і за три місяці з часу мого од'їзду підманути на гріх твою жінку, а на доказ того привезу деякі улюблені її речі і подам тобі непохибні прикмети, з яких ти сам досвідчишся, що так воно й було; обіцяй лишень мені на слово честі, що за цей час ні сам до Генуї не приїдеш, ні вісті жодної про сю справу жінці не перешлеш.

Бернабо охоче пристав на сі умови, і, хоч інші присутні там купці намагались їх од того закладу розраяти, знаючи, що з того велике лихо може скоїтися, Амброджуоло та Бернабо так розтроюдились обидва, що на те розраювання не вважали і ту свою угоду для більшої певності власноручно на письмі списали.

Учинивши ту угоду, Бернабо зостався в Парижі, а Амброджуоло виїхав якомога швидше до Генуї. Проживши тут кілька день, він розпитався обережно, де та жінка живе і якого вона норову, і почув про неї ще більше доброго, ніж од самого Бернабо. Утямив тоді Амброджуоло всю безрозумність свого замаху, проте зазнайомився з одною бідною жінкою, що вхожа була до тої панії і дуже їй угідна, і, не змігши од неї більшого добитись, підплатив її, щоб упровадила його в навмисне для того зробленій скрині не тільки до господи, а й до опочивальні паниної. Жінка сказала (з його науки), що має кудись поїхати, і попрохала постерегти кілька день тої скрині.

Як настала ніч і господиня заснула, Амброджуоло одімкнув ізсередини ту скриню і виліз потихеньку з неї. В опочивальні світилося, і він почав пильно розглядатися по кімнаті, щоб запам'ятати її розташування і всю обстанову, малювання на стінах та інші прикметні речі. Тоді підійшов до ліжка і, звірившись, що пані й дівчинка обік неї твердо сплять, одслонив нищечком укривало й побачив, що нага вона незгірша, як і вбрана, та не помітив ніякої признаки, що нею міг би похвалитись, опріч одної: під лівою груддю в неї була чималенька родима цятка, а круг неї кілька золотастих волосинок. Сеє побачивши, він тихенько вкрив її знову; хоч і кортіло йому, життя своє одваживши, прилягти до такої кралі, одначе не насмілився, чувши, яка вона в сій справі сувора й невблаганна. До самого світу нишпорив він у її кімнаті: вийняв із шаховки її капшук, пару перстеників та поясів, халатик, потім поклав те все до себе в скриню, вліз у неї сам і замкнувся; те ж саме робив він і другої ночі, так що пані не помітила нічогісінько. На третій день, як було домовлено, та жінка приїхала по свою скриню і одвезла її туди, відки взяла. Амброджуоло виліз із скрині, розрахувався честь-честю з жінкою і подався не гаючись до Парижа, захопивши з собою вкрадені речі.

Приїхавши туди ще до призначеного терміну, скликав він купців, що були при тій розмові, як він із Бернабо закладався, і заявив у присутності свого суперечника, що виграв заклад, бо добився того, що похвалявся зробити. На доказ того, що так воно й було, він спочатку змалював словами обстанову кімнати і картини, що в ній висять, а потім показав украдені речі, буцімто пані те все йому подарувала. Бернабо визнав, що кімната і справді така, як розказав Амброджуоло, і що ті речі дійсно жінчині, але сказав, що про кімнату він міг розпитатись у челяді і з її ж допомогою дістати ті речі; тож як не подасть він інших доказів, сих двох не досить для того, щоб признати йому перемогу. Тоді Амброджуоло сказав:

— По правді вистачило б із тебе і сих доказів, та як ти хочеш інших, я подам їх. Скажу тобі, що в мадонни Дзіневри, дружини твоєї, під лівою груддю чималенька родима цятка, а круг неї золотих волосинок шестірко.

Як почув сеє Бернабо, то неначе хто йому в серце ножем ударив, такий його жаль обняв. На лиці ж так змінився, що хоч би й слова був не промовив, усякому стало розумно, що Амброджуоло правду каже. По якійсь хвилі він озвався:

— Панове, Амброджуоло сказав щиру правду; він виграв заклад. Нехай же прийде, коли його хіть, по ті гроші.

Другого дня Бернабо розплатився сповна з Амброджуолом і виїхав із Парижа, важким духом на жінку дихаючи. Наближаючись до Генуї, не захотів він у самий город їхати, а став миль за двадцять од нього в одному своєму маєтку. Звідти послав він довіреного слугу свого з двома кіньми й листом до Генуї; жінці він написав, що вернувся і нехай вона прибуде до нього із слугою, а слузі наказав потаємно, щоб без ніякого жалю убив її по дорозі в слушному місці, а сам знову до нього вертався.

Слуга прибув до Генуї, оддав панії листа і переказав, що мав, словесно; вона тому вельми зраділа і наступного ранку разом із слугою подалася верхи до того маєтку. Тюпають ото вони собі рядом, гомонять про те, про се, та й заїхали у глибокий байрак; кругом тільки бескеття круте та дерева густії, а людей ані духа. Побачивши слуга, що може тут безпечне панський наказ виконати, вийняв ножа, схопив мадонну Дзіневру за руку та й каже:

— Молітеся, пані, Богові, бо тут вам і смерть!

Побачивши ножа й почувши сі слова, пані перелякалася.

— На Бога, — заволала, — скажи ж хоч мені, перед тим як різати, чим я тебе прогнівила, що ти мене згубити хочеш?

— Добродійко, — одказує слуга, — мене то ви нічим не прогнівили, а чим переступили перед паном, того не знаю, тільки велів він мені вас без ніякого жалю по дорозі убити, а як я не зроблю того, то він мене самого на горло скарає. Ви ж знаєте, що неволя моя; чи стану ж я панському наказу навсупір? Бог свідок, шкода мені вас, та нема ради — мушу.

— Змилосердься, ради Бога, — благала пані, плачучи, — не губи, іншому слугуючи, душі живої, що ніколи кривди тобі не вчинила. Знає те Господь-усевіда, що не вдіяла я зроду-звіку нічого такого, за що од мужа таку покару мала б прийняти. Та годі вже про се говорити. Ти можеш, коли тільки схочеш, догодити заразом Богові, панові й мені, а як, так ось як: возьми лишень отсю мою одежу, а мені дай свою камізельку й каптан, одвези моє суплаття до пана нашого і скажи йому, що ти мене зарізав, а я клянусь тобі животом своїм, що ти мені даруєш: піду геть звідси, заберуся в такі безвісті, що довіку про мене в сих краях ні слуху, ні прослуху не буде.

Слуга, що проти волі мав убити її, здався без труднощів на те благання.