Декамерон - Боккаччо Джованні

Се дуже врадувало його, і всі його колишні лихі пригоди здавались йому незначними тепер, коли він знайшов дітей своїх живих-здорових і в доброму гаразді. Бажаю чи побачити Жанетту, почав він старцювати поблизу того дому, де вона жила. Там побачив його раз Джеймс Лемієнс (так звали Жанеттиного чоловіка). Взяв його жаль, що дід такий старий та злиденний, і велів він слузі своєму привести його до господи й нагодувати Христа ради.

Жанетта і Джеймс мали вже кількоро дітей (старшенькому хлопчикові було не більше як вісім років); таких любих та милих малят на всім світі треба було пошукати. Як побачили вони за столом графа, обсіли його кругом і лащились до нього, ніби якась недовідома сила їх на те штовхала, ніби почули вони серцем, що то їхній дід. Він же, знаючи, що се його внуки, жалував їх по голівці, голубив і цілував, так що вони не хотіли йти од нього, хоч як кликав їх вихователь. Почувши сеє, вийшла до них із кімнати Жанетта і насварила дітей, щоб слухали вихователя, бо битиме. Діти заплакали й сказали, що хочуть гуляти з сим добрим дідусем, бо він їх любить дужче, ніж вихователь. Мати засміялася, усміхнувся й граф, що підвівся привітати її не як батько дочку, а як убогий жебрак багату панію. Він несказанно зрадів, побачивши її, та вона ані тоді, ані згодом не впізнала його, так він змінився за сі роки — постарів, посивів, обріс бородою, став худий і смаглюватий на виду, зовсім не схожий на колишнього графа. Як побачила господиня, що діти не хочуть іти од нього і плачуть, щоб їх не забирали, то сказала вихователеві, нехай залишить їх на деякий час тут. Коли діти бавились отак із любим дідусем, прийшов додому Джеймсів батько і дізнався про те все од вихователя. Свекор недолюбляв невістки і сказав сердито:

— Хай їм лихо, тим дітям. Сказано, старцівське насіння, у матір удалися, тож не дивина, що вони до старців горнуться.

Почув граф сі слова, і вони вразили його в саме серце, та він тільки стенув плечима і зніс мовчки тую вразу — се була йому не первина. Коли ж дізнався сам Джеймс, як липнуть діти до захожого старця, то, хоч се йому й не вельми подобалось, спитав у діда (аби тільки його діти кохані не плакали), чи не став би він до нього на яку службу. Граф одказав, що став би до коней, бо увесь свій вік ходив коло них, а іншого діла не знає. От і дали йому коня; він його, бувало, попорає та й бавиться собі з дітьми.

Тим часом як доля вела отак графа Антверпенського та його дітей своїми шляхами, помер король французький, учинивши з німцями довге замир'я, а на його місце короновано сина, того самого, що то через його жінку граф став банітою.

Як тільки вийшов термін тому замир'ю, новий володар розпочав ізнову з німцями тверду війну, і король англійський, що недавно з ним посвоячився, послав йому на допомогу велике військо під проводом свого маршала П'єро та маршаленка Джеймса Лемієнса, а з ним пішов на війну і той старий конюший його, себто граф. Ніким не впізнаний, служив він довгенько при війську простим пахолком і, яко чоловік бувалий, не раз ділом чи порадою у великій пригоді ставав, що од нього й не сподівалися.

Під час тієї війни королева французька тяжко занедужала. Чуючи, що смерть уже за плечима, покаялась вона в усіх гріхах своїх і висповідалась благочестиво перед архієпископом Руанським, мужем, як то всім було відомо, святим і праведним; призналася між іншим і про те, як скривдила вона графа. Тим не вдовольнившись, розказала вона в присутності багатьох значних людей, як було діло, і просила їх намовити короля, щоб він привернув графа, коли той іще живий, до колишнього стану, а коли ні, то хоч дітей його. Незабаром королева зійшла з сього світу, і її поховали з належитою пошаною.

Як довідався король про ту висповідь, то не раз зітхнув із великого жалю, що такого достойного чоловіка безвинно скривдив, а тоді велів окличникам гукати по всьому війську і де інше, що хто йому вкаже графа Антверпенського чи которого сина графського або дочку, дістане за кожного надзвичайну нагороду, бо з королевиної сповіді довідався він про його невинність і хоче тепер його з вигнанства до попередньої або ще й вищої гідності повернути. Почув ту ясу і старий граф, що служив пахолком в обозі, і, переконавшись, що так воно і є, пішов не гаючись до Джеймса і попрохав його піти разом із ним до П'єро, бо він їм хоче виявити те, чого шукає король. Коли зійшлися вони втрьох докупи, граф промовив до П'єро (що вже й сам думав одкрити, хто він єсть):

— П'єро! Отсей от Джеймс одружився з твоєю сестрою, але не дістав за нею ніякого віна, то щоб не сказав ніхто, що вона безпосажна, хочу я, щоб саме він, а не хтось інший, одержав щедру нагороду, що пообіцяв король за тебе (ти ж бо — син графа Антверпенського), за Віоланту, сестру твою, а його дружину, і за мене, графа Антверпенського і вашого вітця.

Сії слова почувши і до старого пильно придивившись, П'єро впізнав його одразу, кинувся в сльозах йому до ніг, а тоді обійняв його, кажучи:

— Видом видати, слихом слихати любого панотця мого! Коли Джеймс спершу почув, що сказав граф, а потім побачив, що зробив П'єро, він так здивувався і воднораз так зрадів, що не знав, на яку ступити; проте, повіривши оповіданню старого й соромлячись за ті лайливі слова, що він, бувало, до графа-конюшого обертав, упав перед ним навколішки і покірно прохав простити йому всі минулі зневаги; граф ласкаво прийняв ті перепросини, підвівши його з землі. Довгенько ще говорили вони про свої пригоди, поплакали й пораділи вкупі; тоді П'єро і Джеймс хотіли перевдягнути графа, та він не бажав на те жодною мірою пристати, а сказав, щоб Джеймс, допевнившись обіцяної винагороди, отак і привів його перед короля у конюхарській серм'язі, щоб володаря тим дужче присоромити. От і пішов Джеймс, а за ним граф і П'єро, до короля і сказав, що вкаже йому графа і дітей його, скоро дістане призначену винагороду. Король велів принести напрочуд багаті дарунки і сказав, що Джеймс може взяти їх собі, якщо він і справді знає, де граф та його діти. Тоді Джеймс обернувся назад і, поставивши перед себе графа-конюшого і П'єро, сказав:

— Найясніший пане мій, ось батько й син; дочки графової, а моєї жінки, тут немає, та, Бог дасть, ваша королівська милость незабаром і її побачить.

Сеє почувши, король придивився до графа і, хоч той проти колишнього дуже перемінився, упізнав-таки його нарешті. Із сльозами на очах підвів його (бо той став перед ним на коліна), обняв і поцілував, та й сина його ласкою своєю не обминув. Тоді велів дати графові одяг і зброю, слуги й коні — все, що годиться мати такому іменитому чоловікові; сей наказ був виконаний тієї ж миті. Опріч того, король пришанував непомалу і Джеймса і все розпитував про його минуле. Коли Джеймс прийняв велику нагороду за те, що виявив графа та його дітей, Готьє сказав:

— Візьми се од щедроти його милості короля і пана мого, та не забудь сказати отцеві своєму, що твої діти, а його і мої внуки, не од старцівни вродилися.

Забравши нагороду, Джеймс викликав до Парижа дружину свою з свекрухою; туди ж приїхала і жінка П'єро. Довго жили вони там, тішачись щастям своїм разом із графом, якому король повернув усі його маєтності і надав іще вищу посаду, ніж раніше. Потім родичі з його дозволу повернулися додому, а граф жив до самої смерті в Парижі, оточений великою шаною і славою.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА

Бернабо з Генуї, одурений од Амброджуола, втрачає добро своє і каже убити свою невинну дружину. Вона рятується і в чоловіцькому перевдязі вступає на службу до султана, де викриває ошуканця в присутності викликаного до Олександрії мужа, а після покарання пройдисвіта вертається, перебрана вже по-жіноцькому і багата, разом із чоловіком до Генуї

Як одбула Еліза, разказавши жалібну повість, свою чергу, то королева Філомена, пані хорошої вроди і високого зросту, а виду привітнішого й веселішого над усіх інших, подумала трохи й сказала:

— Треба нам додержувати умови з Діонеєм, а що всі вже, крім нього й мене, говорили, то спочатку розкажу свою історію я, а він буде, згідно з привілеєм своїм, оповідати останнім.

По сій мові вона почала свою розповідь такими словами:

— Між простим людом ходить така приповідка: "Попадеться й дурисвіт одуреному під ноги". Важко, здається, довести її правдивість якимись доказами, отже ж трапляються в житті пригоди, що її ділом потверджують. Тим-то, любії мої пані, хочу я, од предмета нашого не одбігаючи, переконати вас заразом, що то правду люди кажуть; та й не без пожитку, може, буде вам моя історія, бо навчить вас, як од ошуканців стерегтися.

В одній гостиниці в Парижі зійшлось одного разу кілька заможних італійських купців, — той приїхав туди за одним ділом, той, як ведеться, за другим. Раз якось повечеряли вони добре всі гуртом та й почали балакати про всяку всячину; говорили перескаком про те, про се, а далі зайшла в них мова про жінок, що вони дома позалишали. От один і каже жартуючи:

— Не відаю, що там робить моя стара, але добре знаю, що як мені навинеться тут під руку якась замашна дівчина, то я геть забуваю свою любов до тієї далекої і втішаюся, як можу, із сією близенькою.

А другий і собі:

— І я, — каже, — так само чиню, бо хоч вір жінці, хоч ні, вона там однаково у гречку вскочить, то нехай уже буде в нас так за так і віть за віть: як, мовляли, гукаєш, так і одгукнеться.

І третій теж сказав якесь слівце на той самий штиб, і четвертий, — коротко кажучи, всі на тому ніби погодились, що жінки їхні, зоставшися самі, все одно вакуватися не будуть.

Один тільки Бернабо Ломеллін із Генуї інакшої був про те думки. Він запевняв усіх, що Бог із ласки своєї особливої послав йому дружину, оздоблену всіма чеснотами, які повинна мати жінка, та не лишень жінка, ба й рицар чи паж благородний, що другої такої на всю Італію не знайдеш. На вроду гарна, годами ще молода, собою жвава і моторна, ще й до всякої роботи здала: у рукоділлі жіночому, у тому шиттю чи гаптуванню, над неї нікого немає. А ще, казав, не знайдеш ніде джури чи слуги такого, щоб так панові за столом зумів догодити, як вона йому. А яка вона люб'язна, та розсудлива, та розумна; чи верхи їздити, чи з соколом полювати — усе вміє, а читати, писати й рахувати знає за доброго купця.