Дзвінок у двері - Стаут Рекс

Та ні – я був для нього всього-на-всього місцем, де його погляд відпочивав од Вулфа, поки сам він шукав у думці відповіді на якісь свої запитання. Хвилю Регг просидів мовчки. Нарешті він знов повернувся до Вулфа.

Ви забули дещо згадати, – промовив він. – Ви твердите, нібито єдина ваша мета – виконати доручення клієнт та, що вас найняв. Тоді чому ви взялися розслідувати вбивство, до якого ми непричетні? Чого Гудвін двічі приходив до місіс Елтхауз і двічі бував у квартирі Морріса Елтхауза? І навіщо ви зібрали у себе в четвер увечері тих шістьох людей?

Вулф кивнув головою:

– Ви думаєте, що Морріса Елтхауза вбив хтось із ваших людей.

– Абсурд! Я так не думаю.

Розмова починала дратувати Вулфа.

– Хай вам чорт, невже ви не вмієте говорити розумно?! Як ви накажете розцінювати їхнє вторгнення в мій дім? Ви мали підозру, що я якимсь чином довідався, – і це справді так, – що того вечора, коли загинув Морріс Елтхауз, троє ваших агентів побували в його квартирі. Вони доповіли вам, що, коли прийшли туди, він лежав уже мертвий, але ви їм не повірили. Принаймні ви засумнівалися, чи це було справді так. Чому – мені невідомо; ви своїх людей знаєте, а я їх не знаю. Вам закралися підозра й побоювання, що я довідаюсь не тільки про те, що троє ваших побували там, а й добуду докази того, що вони – чи один із них – застрелили Морріса Елтхауза. Будьте ж розумні!

– Ви й досі мені не сказали, чому взялися розслідувати це вбивство.

– Невже не ясно? Адже мені стало відомо, що ваші люди були того вечора у квартирі.

– Звідки ви про цс дізналися?

Вулф похитав головою:

– Поки що я не можу вам цього сказати.

– Ви зв'язувалися з інспектором Кремером?

– Ні. Я вже кілька місяців не бачився з ним і не розмовляв.

– А з районним прокурором?

– Теж ні.

– Ви маєте намір провадити розслідування далі?

Кутик губів у Вулфа смикнувся вгору.

– Ви ж бо знаєте, містере Регг, я хотів би й міг би вас заспокоїти, але спершу я повинен переконатися, що виконав своє доручення. То ви приймаєте мою пропозицію? Ви можете мене запевнити, що сьогодні з шостої години вечора ваше бюро припинить будь-яке стеження за місіс Бранер і всіма, хто з нею зв'язаний?

– Так. Це питання розв'язано.

– Гаразд. Тепер я попрошу вас дати ще одне зобов'язання. Я хочу, щоб ви на першу мою вимогу привезли сюди кулю, яку ваші люди підібрали на підлозі в квартирі Морріса Елтхауза.

Збити Річарда Регга з пантелику, очевидно, нелегко. Щоб обіймати такий високий пост у ФБР, ходити під самим Вашінгтоном, треба вміти зберігати самовладання. Але цього разу Регг таки не витримав. Він аж роззявив рота. Йому потрібно було всього дві секунди, щоб знов стулити губи, але нерви його вочевидь не витримали.

– Тепер уже ви говорите нерозумно! – відказав нарешті він.

– Зовсім ні. Якщо ви привезете на моє прохання кулю, то я майже напевно, – мені так і кортить сказати: "без сумніву" – зможу довести, що Елтхауза вбили не ваші люди.

– Чорт, а ви нечесно ведете гру! – Регг знову роззявив рота. Очі в нього примружились. – Якби я мав ту кулю, то приніс би її хоча б для того, аби ще раз із вами побачитись.

– О, ви її маєте! – стояв на своєму Вулф. – Що сталося тієї ночі в квартирі Елтхауза? Одна особа, – я назву її Ікс, хоч міг би сказати й точніше ім'я, та поки що досить і Ікса, – застрелила Елтхауза з його власного револьвера. Куля пройшла навиліт, ударилася в стіну і впала на підлогу. Ікс пішов, прихопивши з собою револьвер. А невдовзі по тому з'явилися троє ваших людей і так само, як учора в мій дім, проникли в квартиру… Є потреба вдаватися в деталі?

– Є.

– Вчора вони, правда, не дзвонили у двері, бо знали – чи принаймні гадали, – що вдома нікого немає, адже за будинком цілий тиждень стежили. А в квартиру Елтхауза вони подзвонили, а може, подзвонили й по телефону, але господар не взяв трубки, бо на той час був уже мертвий. Отож ваші люди проникли в квартиру й знайшли те, задля чого прийшли, і тут їм спало на думку, що у вас може виникнути підозра, нібито Елтхауза застрелив один з них. І щоб довести, що вони справді не винні, ті троє прихопили з собою кулю, яка лежала на підлозі. Але ж це – порушення закону штату Нью-Йорк. Проте один раз вони вже порушили закон, ввійшовши до квартири, то чом би не порушити його ще раз? І ті троє взяли кулю й разом зі своїм рапортом передали її вам. – Вулф зробив різкий жест рукою. – Але те, що вони принесли кулю замість довести вам свою непричетність до вбивства, викликало, очевидно, зворотний ефект. Проте я не беруся аналізувати ходу ваших думок і того, чому ви тим трьом не повірили. Я вже сказав: своїх людей вам краще знати. Ясно одне: куля у вас, і вона мені потрібна.

Очі в Perra були все ще примружені.

– Послухайте, Вулфе. Один раз ви вже заманили нас у пастку, дідько б вас узяв! Непогано заманили! Але вдруге вам це не вдасться. Якби я мав ту кулю, то не був би таким дурнем, щоб віддавати її вам!

– Ви будете дурнем, якщо її не віддасте. – Вулф скорчив гримасу. Він мав кілька улюблених словечок, але "дурень" до них не належало, а він скористався ним. Потім його обличчя прибрало звичайного виразу. – Я заговорив про це тому, що маю перед однією людиною певні зобов'язання, – перед людиною, від якої довідався, що ваші агенти були того вечора в квартирі Елтхауза. А я не люблю бути зобов'язаним. Викривши вбивцю, я зніму з себе це зобов'язання і, між іншим, заспокою ваше сумління. Хіба вам не хочеться взнати, що Елтхауза застрелили не ваші люди? Привезіть сюди кулю, і ви про це взнаєте. Я вам пропоную: дайте мені ту кулю, і якщо за місяць я не знайду вбивці й не звільню від підозри ваших людей, то поверну вам ті двоє посвідчень. Може, на це піде й не цілий місяць, а навіть менше тижня.

Регг широко розплющив очі.

– І ви віддасте посвідчення?

– Віддам!

– Ви сказали, що викриєте вбивцю. Викриєте перед ким?

– Перед вами. Викрию достатньо, аби довести, що ваші люди невинні. В убивстві, звісно.

– Ви зробили мені пропозицію. Які я матиму гарантії?

– Моє слово.

– На ваше слово можна покластися?

– Більше, ніж на ваше. Далеко більше, якщо вірити ось цій книжці. Жодна людина в світі не скаже, що я коли-небудь зламав своє слово.

Регг удав, ніби не почув шпильки.

– Коли вам треба одержати кулю – якщо тільки я маю її?

– Не знаю. Може, навіть іще сьогодні. Чи завтра. Я хотів би одержати її з ваших рук.

– Якщо я маю її. – Регг підвівся. – Мені треба подумати. Я нічого не обіцяю. Я…

– Але ви вже пообіцяли! Ви пообіцяли перестати стежити за моєю клієнткою і за мною.

– Щодо цього – так. Я мав на увазі… Ви знаєте, що я мав на увазі. – Регг пішов до дверей, потім раптом став і обернувся. – Ви весь день будете вдома?

– Буду. Але якщо схочете подзвонити – мій телефон підслуховується.

Реггові це зауваження смішним не здалося. Я взагалі мав сумнів, чи тепер його могло щось розсмішити. Я провів його до передпокою, допоміг одягти пальто, подав капелюх, але він, здавалося, навіть не помічав мене. Коли я замкнув двері й обернувся, наша клієнтка, а слідом за нею і Саул, уже входили до кабінету. Я вирішив усе ж таки з нею не одружуватись. Вона мала діждатися мене, щоб її провів я! В кабінеті я застав доволі несподівану сцену. Місіс Бранер і Саул стояли поруч перед столом Вулфа й дивилися на нього згори вниз, а він сидів, відкинувшись назад і заплющивши очі. Картина була зворушлива, і я спинився у дверях потішитись нею. Так минуло півхвилини. Ціла хвилина. Цього було досить – адже місіс Бранер мала поспішати на ділове побачення! Я ступив до кабінету й запитав:

– Ви добре все чули?

Вулф розплющив очі. Місіс Бранер, не відповідаючи мені, звернулася до нього:

– Ви дивовижна людина! Просто дивовижна! Сказати щиро, я не вірила, що вам пощастить це зробити. Неймовірно! Чи є щось таке, що вам не під силу?

Вулф випростався.

– Так, мадам, – сказав він, – є. Я не можу вставити розуму дурневі. Хоч і пробував це зробити. Іншого випадку я не пригадую. Тепер ви розумієте, чому я так наполягав, щоб ви прийшли? У підписаному вами листі є такі слова: "… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…" Ви задоволені?

– Звичайно! Це неймовірно!

– Мені самому в це трохи важко повірити. Прошу, сідайте. Я повинен вам дещо пояснити.

– Я теж так гадаю. – Місіс Бранер підійшла до червоного шкіряного крісла й сіла.

Саул узяв собі жовтий стілець, а я сів за свій стіл.

– В яку це пастку ви їх заманили? – спитала місіс Бранер.

Вулф похитав головою:

– Про це потім. Містер Гудвін розповість вам усе докладно, коли вам і йому це буде зручно. Я хочу поговорити з вами не про те, що вже зроблено, а про те, що тепер іще слід зробити. Ви – мій клієнт, і я маю оберігати вас від неприємностей. Наскільки ви обережні?

Місіс Бранер насупила брови.

– Чому ви про це питаєте?

– Спершу дайте відповідь на моє запитання. Наскільки ви обережні? Чи можна вам довірити таємницю?

– Можна.

Вулф повернув голову до мене:

– А ви, Арчі?

Хай йому грець! І треба ж йому ще й мене збивати з пантелику! А що, як я знову зміню свою думку й вирішу з нею одружитись?

– Можна, – кинув я. – Якщо тільки ви маєте на увазі те, про що я думаю.

– Звичайно, те, – кивнув головою Вулф і звернувся до місіс Бранер: – Я хочу вберегти вас від однієї неприємності, а саме: поліція, певно, візьме вашу секретарку в вашій конторі, – може, навіть при вас, – на допит у зв'язку з убивством, яке вона, мабуть, сама й учинила.

Щойно Вулф збив з пантелику Perra, а тепер просто ошелешив клієнтку. Ні, рота вона не роззявила, місіс Бранер тільки втупилася у Вулфа. Мову їй відібрало.

– Я сказав, "мабуть", – провадив Вулф, – хоча це майже не викликає сумніву. Жертвою став Морріс Елтхауз. Містер Гудвін докладно розповість вам і про це, але після того, як обставини проясняться остаточно. Я б не казав вам поки що нічого, але ви – мій клієнт і маєте право на мій захист. Я хочу дати вам одну пораду.

– Я не вірю, – нарешті озвалася місіс Бранер. – Я хочу знати всі деталі негайно!

– Ви їх не взнаєте! – різко кинув Вулф. – У мене був напружений тиждень, ні вдень ні вночі я не знав спокою. Якщо ви наполягатимете на своєму, я просто піду з кабінету, а ви підете з цього будинку, і вам доведеться тоді розпитувати про все в міс Дакос.