Дзвінок у двері - Стаут Рекс

Тільки взявши телефонну трубку, я збагнув, що то не агент ФБР, який прибіг підслухати нашу розмову, – на такого чоловік зовсім не скидався.

Місіс Бранер висловила сподівання, що ця розмова буде таки дуже важлива, бо ж через неї вона спізнюється на ділову зустріч.

– У вас не може бути й наполовину такої важливої розмови, як ця, – запевнив я клієнтку. – Забудьте про всі свої зустрічі. За чверть до одинадцятої, ні на секунду пізніше, ви повинні бути в кабінеті Вулфа.

– Сьогодні?! Але ж я не можу!

– Ви можете й повинні бути. Ви вже двічі мені заявляли, нібито вам не до вподоби мій тон, але все це дрібниці проти того, що ви почуєте, коли відмовитесь прийти. Містер Вулф може навіть повернути вам ті сто тисяч.

– Але чому? Що скоїлося?

– Я всього-на-всього кур'єр. Ви про все дізнаєтесь, коли прийдете. Це не просто важливо – це життєво важливо.

Коротка пауза.

– За чверть до одинадцятої?

– Або й раніше.

Довга пауза.

– Гаразд. Я прийду.

– Чудово. Ви славний клієнт! Якби не ваше багатство, я б з вами одружився!

– Що ви сказали?

– Нічого. – І я повісив трубку.

Після шести годин сну я почував себе не дуже свіжим, однак, усвідомлюючи, яке важливе моє доручення, гнаний у спину зимовим вітром, швидко простував до банку "Контіненталь Бенк енд Траст Компані" на Лексінгтон-авеню. Не багатьом щастить мати такого охоронця, який ішов зі мною, – найкращий на всьому просторі між двома океанами, до того ж збіса чудовими океанами! По-вашому, ми були занадто обережні? А що, коли б я був спіткнувсь і вдарився головою об камінь чи зустрів раптом морську сирену, яка б мене зачарувала, а насправді виявилася агенткою ФБР?! Адже ж удерлися вони до нас у дім, то чого б їм не постежити за мною на вулиці?

У банку я спершу спустився вниз, до зали особистих сейфів, і замкнув там посвідчення. Потім одержав нагорі на чек п'ять тисяч доларів, щоб поповнити наш запас готівки. І тут мені спало на думку: адже відтоді, як я поклав на рахунок наш аванс, минуло рівно дев'ять днів, година в годину. Тоді я гадав, що в нас один шанс із мільйона. Але тепер…

Нам довелося поспішати, щоб повернутися додому раніше, ніж за чверть до одинадцятої, і ми таки ледве встигли. Ми саме скидали в передпокої пальта, коли я побачив крізь шибки в дверях, як до будинку підкотив "роллс-ройс" місіс Бранер. Вона зійшла на ґанок, і я відчинив перед нею двері. Фред із Оррі вже хотіли були піти, але я сказав їм залишитись.

– Місіс Бранер, – промовив я, – дозвольте відрекомендувати вам трьох джентльменів, які задля вас шістдесят миль тряслись у фургоні, згорнувшись калачиком у забитих дерев'яних ящиках і які вчора ввечері, тримали під дулами пістолетів двох агентів ФБР, поки містер Вулф уставляв їм клепки.

– Я… Мені дуже приємно.

– Я так і думав. Отже, містер Саул Пензер, містер Фред Деркін і містер Оррі Кетер. Місіс Бранер, вам доведеться трохи побути з містером Пензером. Якщо ви не заперечуєте, я залишу ваше хутро у вітальні. Зараз сюди прийде Річард Регг, начальник ФБР у Нью-Йорку, а йому не треба бачити тут вашого хутра.

Місіс Браиер широко розплющила очі, але не промовила жодного слова. Я знову вирішив одружитися з нею, попри її купу грошей. Я допоміг їй скинути хутро, а Фред з Оррі рушили до сходів, щоб зайти збоку до "південної вітальні" й зупинити Джервіса й Кірбі, якщо ті надумають спуститися вниз і перебити нашу розмову.

В лівому кутку передпокою, біля кухні, є ніша, а в ній, на рівні очей, – невеликий отвір. Зсередини цей отвір затулений дощечкою, а по той бік, у кабінеті, на ньому висить хитромудра картина з водоспадом. Якщо стати в ніші й відсунути дощечку, то крізь отвір і водоспад на картині можна побачити майже весь кабінет і, звичайно, чути все, про що в ньому розмовляють.

Я провів місіс Бранер до ніші – Саула ми взяли з собою, – відсунув дощечку й показав отвір.

– Як я й попереджав, – промовив я, – зараз сюди прийде Регг. Містер Вулф і я розмовлятимемо з ним у кабінеті. Містер Пензер принесе вам з кухні табуретку, й ви сядете. Я не знаю, скільки триватиме розмова – може, хвилин з десять, а може, й дві години. Ви зрозумієте не все з того, що почуєте, але цілком достатньо. Якщо вам захочеться кашлянути або чхнути, вийдіть хутенько на кухню. Саул подасть вам знак, якщо…

Пролунав дзвінок у двері. Я виглянув з ніші. На сходах стояв Річард Регг. За п'ять хвилин до призначеного часу! Я наказав Саулові принести для Місіс Бранер табуретку і, коли він пішов на кухню, рушив сам до передпокою. Біля дверей я озирнувся. Саул кивнув мені головою, і я відчинив двері.

Річард Регг мав сорок чотири роки. Він мешкав з дружиною та двома дітьми у квартирі в Брукліні. У ФБР служив уже п'ятнадцять років. Детективам відомо багато чого. Регг був десь такий, як я, на зріст і мав довгасте обличчя з випнутим підборіддям. Ще років чотири, а може, й три, і він геть облисіє. Регг не простяг мені руки, одначе повернувся до мене спиною, коли я взявся помагати йому скинути пальто. Отже, певною мірою він мені довіряв. Я провів його до кабінету й запропонував червоне шкіряне крісло. Та Регг не сів, а спершу оглянув кімнату, і мені вже навіть здалося, що він надто придивляється до картини з водоспадом. Але моя тривога була марна. Регг усе ще стояв, коли почувся шум ліфта, що спускався вниз, і з'явився Вулф. Не доходячи до свого столу, він спинився і промовив:

– Містер Регг? Я Hipo Вулф. Сідайте.

Вулф підійшов до свого крісла, і Регг сів, але тут-таки, видно, збагнув, що з усіх у кімнаті нервується тільки він, і вдав, ніби байдуже відкинувся на спинку крісла. Їхні погляди зустрілися. Від свого столу Вулфових очей я не бачив, зате Регг сидів просто переді мною.

– Я про вас знаю, – промовив Регг, – хоч ми з вами ніколи й не бачились.

Вулф кивнув головою:

– Не всі дороги сходяться.

– Але наші тепер зійшлися. Ця розмова, очевидно, записується?

– Ні. Устаткування для цього є, але зараз воно вимкнуте. Можна розмовляти спокійно. Я цілий тиждень підозрював, що в цьому будинку все підслуховується. Та й тепер у вас може бути з собою якийсь мікрофон. Я б теж міг увімкнути магнітофон, проте, як уже сказав, не зробив цього. Та годі про це.

– Ми ваш будинок не підслуховували.

Вулф ледь помітно стенув плечима.

– Годі про це. Ви хотіли зі мною побачитись?

Пальці Perra вп'ялись у бильця крісла. Однак самовладання він не втрачав.

– Як ви й сподівалися, – відповів Регг. – Але не варто гаяти часу на ці хитрування. Мені потрібні посвідчення, які вчора ввечері ви силоміць відібрали у двох наших співробітників.

Вулф підніс руку. Також не втрачаючи самовладання.

– Але ж хитруєте ви! – відказав він. – Візьміть назад слово "силоміць". До сили вдалися ваші люди. Це вони силоміць вдерлися в мій дім. Мені просто довелося силі протиставити силу.

– Я хочу одержати їхні посвідчення.

– Ви берете назад слово "силоміць"?

– Ні. Я тільки припускаю, що для такої вашої поведінки були підстави. Віддайте посвідчення, і ми розмовлятимемо на рівних.

– Пхе! Ви що – самі йолоп чи мене маєте за йолопа? Я не збираюся розмовляти з вами на рівних. Ви захотіли побачитися зі мною, бо я примусив вас це зробити. Але якщо ви прийшли сюди верзти дурниці, то можете собі йти. Вам змалювати ситуацію так, як я її бачу?

– Змалюйте.

Вулф повернув до мене голову:

– Арчі, лист місіс Бранер!

Я підійшов до сейфа і дістав лист. Вулф кивнув головою в бік Perra, і я простяг листа тому. Поки Регг читав, я тримав аркуш у руці. Він прочитав раз, тоді вдруге – вже повільніше і навіть не глянувши на мене. Потім я вернувся до свого столу й сховав листа в шухляду.

– Оце-то документ! – промовив Регг до Вулфа, – Щоб ви знали: коли за місіс Бранер та членами її сім'ї і велося певне стеження, – а я цього не визнаю, – то робилося воно в зв'язку з перевіркою політичної благонадійності.

Вулф кивнув головою:

– Ну звісно, ви завжди так кажете. Звичайнісінька брехня. Отже, змальовую ситуацію. Вчора ввечері ваші люди пішли звідси, залишивши мені свої посвідчення, і не зважилися попросити допомоги в поліції. Вони розуміють, що коли проти них виставлять звинувачення у незаконному проникненні до приватного житла і справа дійде до слідства, симпатії нью-йоркської поліції та районного прокурора будуть на боці потерпілих. Ви це добре знаєте і намагатись одержати посвідчення законним шляхом не будете, отож ви їх і не одержите. Я залишу їх у себе. Пропоную вкласти угоду. Ви зобов'яжетесь припинити будь-яке стеження за місіс Бранер та членами її сім'ї і знайомими, а також підслуховувати її телефон, а…

– Я не визнав, що за ними стежать!

– Облиште!.. Якщо ви… Ні. Простіше буде сказати так: стежили ви чи ні, а сьогодні з шостої години вечора ваша контора зобов'яжеться перестати стежити за місіс Бранер, членами її сім'ї, знайомими і службовцями, за її домом, а також підслуховувати її телефонні розмови, перестане стежити за містером Гудвіном і мною та нашим будинком. А я зобов'яжусь лишити посвідчення там, де вони тепер зберігаються – тобто в моєму сейфі у банку, не вживати ніяких заходів проти ваших людей за той їхній незаконний напад на мій дім і не розголошувати цієї справи. Така ситуація і така моя пропозиція.

– Ви маєте на увазі письмове зобов'язання?

– Ні, але якщо ви цього бажаєте…

– Я цього не бажаю. Ніяких письмових документів. Я згоден зобов'язатися припинити стеження, але для цього я повинен одержати посвідчення.

– Ви їх не одержите. – Вулф тицьнув у Perra пальцем: – Зрозумійте ж це нарешті, містере Регг. Посвідчення я віддам тільки після відповідної постанови суду, але й тоді я оскаржуватиму таку постанову всіма можливими для мене й мого клієнта засобами. Ви можете…

– Чорт забирай, але ж у вас четверо свідків!

– Я знаю. Та серед суддів і присяжних засідателів трапляються всякі диваки… Шибне їм щось у голову, і вони не повірять свідкам, навіть усім п'ятьом, у тім числі й мені. З вашого боку безглуздо сумніватися в моїй порядності. Я не рвуся в смертельний двобій з вашим бюро; єдина моя мета – виконати доручення клієнта, що мене найняв. Поки ви нам не докучатимете, не завдаватимете клопоту моєму клієнтові й мені, я не скористаюсь ні посвідченнями, ні свідками.

Регг подивився в мій бік. Мені здалося, ніби він хоче мене про щось запитати.