З ярмарку - Шолом-Алейхем

Але то все-таки грушки, і вони ж нічого не коштують. Можете їх рвати скільки хочете — ніхто вам слова не скаже. Важко тільки доп'ястися до них, бо вони ростуть дуже високо. Отже, треба вилізти на дерево й трусити його щосили, а то грушки не падатимуть. Крім грушок, у Богу-славському лісі ростуть ще горіхи, заячі горіхи. Вони надто пізно достигають і вкриті гіркою, як жовч, шкаралупою. Ядра ці горіхи не мають, ядра будуть геть пізніше. Та байдуже, все-таки це горіхи, можна набрати повні кишені. Приємно, що сам нарвав. А трусити грушки й рвати горіхи треба вміти. Авремл уміє. Авремл — майстер на всі руки. Він лагідний хлопчик, добра душа. Та має одну ваду — він бідняцький син, його мати, вдова, служить куховаркою в Ямпольських. Дядько Іця дізнався про дружбу Шолома з Авремлом і негайно доніс бабі Гітл. Баба Гітл гукнула Шолома, дала йому грушу, яку добула з-під подушки, і суворо наказала, щоб не смів зустрічатися, ба навіть знайомитись з такими хлопчиками, як Авремл. Бо коли дід Мойше-Йося дізнається, що його внуки приятелюють з такими хлопчиками, то буде біда.

їм легко сказати не зустрічатися. Адже із цим Авремлом однаково доводилося зустрічатись двічі на день — уранці й увечері, коли вони проказували заупокійну молитву. Авремл теж сирота, він проказує заупокійну молитву по своєму батькові в старій молитовні. Ах, скільки там посиротілих! І всі вони стоять під час молитви біля східної стіни. Коли Мойше-Йося Гамарників уперше прийшов з онуками в стару молитовню, він підвів їх до шамеса й твердо заявив йому, що вони повинні стояти під час молитви біля самого аналоя, бо це діти поважних батьків. Шамес, старик з круглою спиною й трахомними, немов у червоній оправі, очима, поштиво вислухав діда і, не кажучи ні слова, зарядив носа чималою понюшкою табаки, нашвидку обтрусив пальці, потім підніс дідові табакерку, постукав нігтем по кришечці й мовчки почастував його понюшкою. Це мало означати: "Добре, що ви мені сказали.

Якщо це діти шановних батьків, то я, будьте певні, берегтиму їх, як зіницю ока!.."

Богуславська молитовня мала в собі стільки принадності, що переяславські сироти, як їх там називали, прихилилися до неї всією душею, неначе вони там народилися й виросли. Усе в молитовні здавалося їм величним, чудовим і священним. На всьому лежала печать старовинної краси, минулої величі, древньої святості, нагадуючи деякою мірою Єрусалимський храм.

Але якщо богуславська стара молитовня навіть у будні нагадувала чимось дітям Єрусалимський храм, то в осінні свята, на Новий рік, у судний день вона справді ставала для них його цілковитою подобою. Вони ще ніколи не бачили такої сили молільників і ніколи не бачили, щоб так молилися. Тут були всілякі хасиди й хабадники *, які під час молитви витворювали щось неймовірне: сплескували руками, ляскали пальцями й виспівували якісь дивні мелодії, завивали, бамкали, несподівано завмирали в якомусь екстазі, а потім знову співали, завивали, бамкали й ляскали пальцями. Для переяславських сиріт така манера молитися була новиною, вони дивилися на це, як на спектакль. Але найцікавіше було те, що дід Мойше-Йося перевершував усіх молільників старої молитовні, хоча він не був ха-баднйком, а простим хасидом, але із своїми особливими повадками та дивацтвами. У суботу й у свята він звичайно залишався в молитовні пізніше за всіх. Дядько Іця, який жив у другій половині будинку, уже давно трапезував, від печі йшов такий дух фаршированої риби та інших святкових страв, що аж пекло під грудьми, а дід все ще молився, співав, бамкав. Баба Гітл раз у раз підсовувала дітям Хаї-Естер по шматку пірника, щоб вони хоч трохи втамували голод, і казала усміхаючись:

— Тепер ви уже пам'ятатимете, як ви жили серед божевільних.

Тим часом дядько Іця вже попоїв, проказав молитву й визирнув із своєї половини: "Нема ще тата? Ха-ха-ха!" Мало того, що він уже поїв, він ще насміхається! Нарешті, бог зглянувся на дітей — дід уже прийшов. Він влетів у хату, тягнучи "резевулку" рукавами по підлозі, урочисто привітався й одразу почав проказувати кидеш * так голосно, з такими вигуками, що, певно, було чути по всій вулиці.

— Здавалося б, заради дітей, заради бідних сиріток, ти б міг хоча б один раз облишити свої дивацькі примхи й упоратись трохи швидше,— зауважила йому баба Гітл.

Та дарма! Він навіть не чув її. Він все ще витав десь в інших сферах. Одною рукою підносив їжу до рота, а другою перегортав якусь стару книжку й, злегка похитуючись, заглядав туди одним оком, а другим позирав на внуків і зітхав, тяжко зітхав. Зітхання ці стосувалися таки внуків, чиї душі потопають у мирському, вони думають тільки про їжу, піддаються намовлянням лукавого та його спокусам... Після трапези він це все їм висловив, вичитав предовгу нотацію, постарався, щоб їм поперек горла стали і фарширована риба із свіжою халою, і солодкий цимес з пастернака, і всі інші святкові страви, що їх паралізована баба Гітл умудрилася, сидячи в ліжку, так смачно зготовити.

Так було в день Нового року. А напередодні судного дня було ще цікавіше. Цей день відзначався у діда в Богу-славі двома рідкісними церемоніями, які справили на сиріт величезне враження. Перша церемонія — обряд капорес. Цей обряд вони справляли також і вдома, але тут, у Богу-славі, все відбувалося зовсім інакше. Баба Гітл взяла цю богоугодну місію на себе, тобто вона справила сама обряд капорес з дітьми Хаї-Естер. Сидячи в ліжку, вона підкликала всю галайстру, кожному хлопчикові дала по півнику, а кожній дівчинці — по курочці, розгорнула свій великий молитовник і своїми скарлюченими пальцями показала дітям відповідну молитву. Старші хлопчики читали молитву самі, а молодші, дівчатка, співучим голосом проказували за бабою молитву слово за словом: "Діти землі, що сидять у тьмі кромішній, пойняті сумом і закуті в залізо..." При цьому баба плакала так гірко, наче за покійником. А коли черга дійшла до найменшенької сирітки, до однорічної дівчинки, баба мало не знепритомніла ридаючи. Дивлячись на неї, малюки теж розплакались, а за ними заплакали й старші діти. Хата сповнилася зойками й голосінням. Тієї скорботної суботи, коли їхня мати лежала на долівці, накрита чорним покривалом, діти не пролили й десятої частки сліз, що їх вони пролили у цей день, проказуючи за бабою молитву "Діти землі".

Друга церемонія відбулася наступного дня, саме перед судним днем, коли діти прийшли із старої молитовні, де вони напхали повні кишені медяниками, якими їх наділив головний староста молитовні. Дід Мойше-Йося ще напередодні, одразу після обряду капорес наказав дітям, щоб вони, повернувшись з ранкової молитви, обов'язково прийшли до нього, і він їх благословлятиме.

Дід був в урочистому настрої й незвично по-святковому вбраний. Поверх старого подертого атласного сурдута він нап'яв якусь дивну куцину з рідкісної жорсткої, рипучої тканини, якої в наш час уже ніде ні за які гроші не дістанеш. На голові в нього була кругла хутряна шапка з багатьма китичками, а на голій шиї — широкий сніжно-білий комір з двома гострими кінцями. Сурдут він підперезав широким поясом з довгими торочками та помпонами. Його величезні вуса й страшенно густі брови цього разу не справляли такого грізного враження, як завжди,— дідове обличчя здавалося тепер лагіднішим, приязним, всепро-щаючим.

— Підійдіть до мене, діти, я вас благословлятиму! — урочисто запросив він онуків у свою тісну, темну комірчину з кожухами. Тут він на кожного по черзі поклав руки в широких атласних рукавах і, заплющивши очі, високо підвівши голову, довго-довго щось шептав, крекчучи й зітхаючи. А коли він скінчив, діти глянули йому в обличчя й побачили, що його очі почервоніли й сяють, а брови, вуса й борода мокрі, мокрі від сліз.

43

СВЯТО КУЧОК

Спільний курінь*. — Дід молиться, а діти хочуть їсти. —Дід танцює в свято тори з благодаттю божою

Перший кілочок дідового куреня забили, звісно, наприкінці судного дня, одразу після трапези. Ставив курінь дядько Іця, а діти йому допомагали. Але розпоряджався дід, давав вказівки, як головний архітектор: "Це сюди, це туди! Це підійде, це не підійде!" Найцікавіше було те, що дід і дядько не розмовляли між собою — вони посварилися. Бабі це було прикро: єдиний син, якому доведеться проказувати по них кадиш, дай боже, щоб це сталося не раніш, як через сто двадцять років, і не розмовляє з батьком! Де це чувано таку жорстокість?

У спільному курені стояли два столи, окремо для діда й окремо для дядька. На кожному столі окремо було заздалегідь подано вино для освячення трапези, халу, свічники із свічками. Тітка Сося справила благословення над свічками коло свого стола, а бабу Гітл винесли разом з ліжком, щоб вона могла справити благословення коло свого стола. Потім повернувся з молитовні дядько Іця, але йому довелося чекати, поки дід спроможеться, нарешті, прийти й перший освятить вином трапезу. Адже ж не можна бути таким нечемним щодо батька! "Шануй батька свого!" Щохвилини дядько Іця виходив з хати, зазирав у курінь, і щоразу з іншим зауваженням: "Нема ще?", "Цього року хасиди чогось гаються!", "Гм... свічки вже гаснуть, ще доведеться їсти у пітьмі..." Дивлячись на дядька Іцю, діти зловтішалися: черства, бездушна людина, хай він теж відчує, що таке бути голодним!..

Та ось прийшов дід у своїй куцині, урочисто поздоровив усіх із святом, дістав молитовник реб Якова Емдіна *, невеличкий, але товстий і дебелий, і заходився наново молитись, і молився, молився без кінця-краю... А з кухні, як на те, линув такий смачний дух риби з наперченим фаршем, а свіжі підпечені хали наче дражнилися: "Як ви нас умочите в гарячий рибний соус, то зазнаєте справжнього райського блаженства..." А дід править своє, він молиться! Дітей аж коло серця пече, так їм хочеться їсти, їх хилить на сон — а він молиться. Раптом дід схопився, підбіг до столу й відтарабанив святковий кидеш. Усі ожили. Після діда проказав кидеш дядько Іця коло свого стола, а після дядька — сироти Хаї-Естер, один по одному, і баба Гітл тим часом пустила сльозу. Одне слово, минуло ще чимало часу, поки нарешті можна було вмочити шматок хали в мед, покуштувати рибу й відчути гострий смак перцю на кінчику язика.

Так було в перші дні кучок.