З ярмарку - Шолом-Алейхем

Так-так, Мойше-Йося звуть його.

— Напевно Мойше-Йося?

— Напевно Мойше-Йося.

Отже, тепер відомо, що їхнього діда звуть Мойше-Йося. Залишається ще з'ясувати, який Мойще-Йося, бо їх є кілька. Є столяр Мойше-Йося, є бляхар Мойше-Йося, є Мойше-Йося Леї-Двосин і Мойше-Йося Гамарників. Тепер спробуй розберись!

— Стривайте! Знаєте що? Скажіть-но, як звуть вашого батька? — спитав уже не продавець бубликів, а якийсь інший єврей у талескотні, мабуть, з тих, що завжди сидять у синагозі, вивчаючи талмуд.

Діти відповіли, що їхнього батька звуть Нохем. Почувши це, єврей у талескотні всіх розіпхав і вчинив дітям справжній допит:

— Вашого батька, кажете ви, звуть Нохем? А прізвище його часом не Рабинович?

— Рабинович.

— А вашу матір звали Хая-Естер?

— Хая-Естер.

— Вона померла?

— Померла.

— Від холери?

— Від холери.

— Так і кажіть! — Єврей у талескотні повернувся до натовпу, обличчя його сяяло.— Тепер спитайте мене, я вам скажу точно. їхній дід — Мойше-Йося Гамарників, їхня баба — Гітл Мойше-Йосі Гамарникова. їхній дід, тобто Мойше-Йося Гамарників, уже знає, що його дочка Хая-Естер померла від холери, хай нас бог милує, а їхня баба Гітл ще не знає цього — їй не хочуть сказати: стара жінка та ще, бідолаха, каліка...— Єврей у талескотні повернувся до дітей із сяючим, як і раніш, обличчям: — Злазьте, діти, з воза, я вам покажу, де живе ваш дід. Під'їхати туди не можна — вуличка надто вузька. Хіба що заїхати з протилежного боку? Але тоді він не зможе розвернутись. Як ти гадаєш, Мотл, можна буде розвернутись? — спитав єврей якогось молодика з викривленим носом.

Мотл зсунув шапку на тім'я:

— Чом не можна?

— Чом, чом? Ти забув, що Гершко Іці-Лябів будує сарай на тому боці?

Мотл навіть не поворухнувся й спитав знову:

— А коли будує сарай, то що з того?

— Як то "що з того"? Він там навалив будівельного лісу!

— Навалив лісу? Що ж, на здоров'ячко йому!..

— Чого там балакати з довбнею?!

Що спокійніший був Мотл, то більш гарячйвсн єврей в талескотні, аж поки йому не урвався терпець, він плюнув на Мотла, назвав його несосвітенним дурнем і, взявши дітей за руки, сказав:

— Ходімте зі мною, я вас підведу. Треба йти пішки.— І єврей у талескотні із сяючим обличчям вивів юних мандрівників з юрби й рушив з ними пішки до їхнього діда Мойше-Йосі й до їхньої баби Гітл.

39

ОТ ТОБІ Й ЗУСТРІЧІ

Паралізована баба Гітл.— Дід Мойше-Йося з м'ясистим носом і густими бровами. — Дядьно Іця й тітна Сося

Переяславські сироти мали всі підстави уявити собі будинок діда Мойше-Йосі якимось палацом, а самого діда патріархом у шовковому жупані. Адже кажуть, що він дуже-дуже багатий! Але єврей із сяючим обличчям підвів їх до звичайнісінької хатини, щоправда, із скляною верандою, і сказав їм: "Отут живе ваш дід Мойше-Йося Гамарників". І одразу зник — не хотів залишатись під час зустрічі.

Діти пройшли скляну веранду, відчинили двері й побачили просто проти входу дерев'яне ліжко, а на ньому якусь чудну жіночу постать, без ніг, з потворно скарлюченими руками. У першу хвилину їм захотілося повернутись і піти звідси. Але істота пильно придивилася до них своїми запаленими червоними очима й дуже приємним голосом спитала:

— Хто ви, діти?

Щось близьке, рідне почулося їм у цьому голосі, і вони відповіли:

—— Добрий ранок, ми з Переяслава...

Почувши слово "Переяслав" і побачивши цілий табунець дітей, а серед них однорічне маля, стара відразу осягла всю глибину трагедії. Вона заломила свої скарлючені руки й заголосила:

— Ой, лишенько! Грім мене побий! Моя Хая-Естер померла! — Вона почала бити себе руками по голові.—

Мойше-Йосю! Мойше-Йосю! Де ти? Іди сюди! Мойше-Йосю!

На її крик прибіг з бічної кімнатки низенький дідок в молитовному уборі поверх дрантя й в шкарбанах; обличчя — потворне, з широким, м'ясистим носом і страшенно густими бровами. "Оце дід Мойше-Йося? То він такий багатій?.."

Старий одразу напустився на дітлахів, почав їх лаяти й сердито замахав на них руками. А тому що він, мабуть, не скінчив молитися, а уривати молитву не можна, він гримав на них по-староєврейському:

— І-о-ну, лиходії, розбійники!..— І звернувся до старої тремтячим голосом теж по-староєврейському:— І-о-ну, я знав... моя дочка... Бог дав — бог узяв!..

Це мало означати, що він знав про доччину смерть і що той бог, який дав їм дочку, той і забрав її. Але стару це мало тішило, вона не переставала плакати, голосити й бити себе по голові:

— Хая-Естер! Моя Хая-Естер померла!

Тим часом почали збиратися люди. Прибіг чоловік з такими довгими пейсами, яких діти в Переяславі ніколи не бачили. То був мамин єдиний брат, дядько Іця. Слідом за ним прибігла жінка з розчервонілим обличчям, закачаними рукавами та ополоником у руці. Це була його дружина — тітка Сося. Разом з нею ввійшла дівчинка з червоними щічками й маленькими губками — їхня одиначка Хава-Ліба, гарненька й сором'язлива. Далі з'явилися ще чоловіки й жінки — близькі сусіди, і всі разом заходились заспокоювати бабу Гітл: "Раз дочки вже нема, то що допоможуть сльози? Що земля накрила, того не повернеш!" А юним гостям почали вичитувати, що не можна з'являтися цілою ватагою й ляпнути відразу таку вістку. Хоча господь бог свідок, що вони нікому нічого не ляпнули.

Дід тим часом скинув молитовне убрання і теж почав дорікати дітям, чому вони не зайшли спершу до нього. Якби вони були шанобливі діти, то повинні були б раніше з ним побачитись, тихенько переговорити, а він, тобто дід, обережно поговорив би з бабою, помаленьку підготував її, а не так от, ні сіло ні впало. Так діють тільки дикуни, а не люди...

Цього баба Гітл не могла вже, мабуть, стерпіти, і, хоч яке велике було її горе, вона напалася на діда:

— Старий дурень! Чого ти присікався до бідолашних дітей? Хіба вони винні? Звідки вони могли знати, що ти товчешся десь там серед своїх кожухів і молишся? Гарна зустріч, нічого казати! Підійдіть-но, дітоньки, до мене. Як вас звуть?

І вона по-одному підкликала до себе дітей, кожного спитала, як його звуть, гладила, цілувала, зрошувала їх гіркими сльозами, оплакуючи вже не дочку, а маленьких бідолашних сиріт... Стара присягалася, що майже знала про смерть Хаї-Естер, бо вже кілька ночей підряд дочка приходить до неї уві сні й все розпитується про дітей, як вони їй сподобались...

— Хай їм дадуть чого-небудь попоїсти! Мойше-Йосю, чого ти стовбичиш? Ти ж бачиш, старий дурню, що діти охляли, вони голодні й не спали цілу ніч. Лишенько моє, він їм вичитує нотації! Добрий дід! Гідна зустріч!

40

СЕРЕД КОЖУХІВ

Дідова бухгалтерія. — Його повчання, його священні нниги й благодійність.— Що буде, ноли месія прийде?*— Дідів енстаз

Коли внуки помолилися й поїли, дід передусім перевірив їхні знання. Відбувся цей іспит таки в його відокремленій кімнатці, куди жодна жива душа не мала права ввійти, не мала права та й не могла ввійти, бо не було куди.

Це була комірчина, трохи більша за курник. У цьому курнику містився, по-перше, сам дід, по-друге, його книги— весь талмуд та кабала, а крім того, там ще зберігалися заставлені речі: срібні ложки, таці, келихи й лампадки, мідні каструлі, самовари, єврейські сурдути, селянські намиста, свити й кожухи, переважно кожухи, безліч кожухів.

То було щось на зразок ломбарду, яким уже багато років відала баба Гітл. Розбита паралічем, вона, проте, вела діло твердою рукою й тримала готівку в себе під подушкою, нікого не допускаючи до каси. Але над заставленими речами панував дід. Його обов'язком було приймати річ у заставу й повертати її власникові. Щоб запам'ятати, кому яка річ належить, треба було мати міністерську голову. Можливо, дід Мойше-Йося таки мав міністерську голову. Проте покладатися лише на свою голову він не хотів. Мало що може статися! І він придумав свою власну систему: до кожної речі він прикріпляв папірець, на якому його власною рукою було написано староєврейською мовою: "Цей сурдут належить Берлу", або: "Цей кожух належить Іванові", або: "Це намисто належить Явдосі". Щоправда, іноді траплялося, що Берл приходив по свій сурдут і йому віддавали сурдут іншого Берла, але дід і тут зарадив собі. Він виносив сурдути обох Берлів і пропонував заставникові пізнати свій сурдут. Адже єврей не скаже про чужий сурдут, що він належить йому. А селянинові дід пропонував у такому випадкові назвати яку-небудь прикмету, бо кожен селянин так добре знає свій кожух, що обов'язково запам'ятає якусь ознаку його. Діда не піддуриш — він людина вчена! Проте, незважаючи на всі ці хитромудрощі, між дідом і бабою частенько виникали неприємні суперечки. Баба твердила:

— Я питаю тебе, старий дурень, раз ти вже взявся записувати й пишеш: "Цей сурдут належить Берлу", то невже тобі важко приписати ще одне слово: "Берлу-заїку-ватому"? Або коли ти пишеш: "Цей кожух належить Іванові", то зазнач уже його повне прізвисько: "Іванові-куль-гавому", або: "Це намисто належить Явдосі-кирпатій..."

Але дід Мойше-Йося, хай пробачить, був дуже впертий. Саме тому, що баба Гітл так сказала, він робив навпаки. Якоюсь мірою він мав рацію. Справді, баба-каліка, завжди лежить у ліжку — і дозволяє собі так попихати чоловіком, називати його при внуках старим дурнем! Адже він неабихто, а реб Мойше-Йося Гамарників, людина, яка вдень і вночі ревно служить Всевишньому, читає священні книги або молиться. Він додержує всіх постів, постить навіть щопонеділка й щочетверга і цілий тиждень, крім суботи й свят, не їсть м'яса. У синагогу він приходить раніш за всіх і йде звідти пізніш за всіх. їсти він сідає, коли вже час лягати спати, і баба Гітл сердиться за це на нього й бурчить: хай так, за себе вона не турбується, вона вже звикла голодувати, але ж треба пожаліти дітей, бідних сиріток!

З усіх онуків дід полюбив тільки одного — Шолома. Хоча Шолом шибеник, страшенний пустун, зате має розумну голову. З нього могли б бути люди, якби він більше сидів у дідовій комірчині, серед кожухів, а не бігав з богуславськими дітьми до Росі дивитися, як рибалять, або в ліс трусити дику грушу тощо.

— Якби твій батько був справжньою людиною,— казав дід Шолому,— якби він не начитався біблії, дикдука та Мойсея Мендельсона, якби він не набрався всілякого вільнодумства, то, правду кажучи, повинен був би залишити тебе в мене на кілька навчальних сезонів, і я, з божої помоги, зробив би з тебе благочестивого єврея.