Вінні-Пух та його друзі - Мілн Алан Олександр

Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.

......................................

В кутку завовтузилася скатертина.

Потому вона згорнулася в клубок і перекотилася через усю кімнату.

Потому вона підскочила кілька разів і вистромила два вуха.

Потому вона ще раз перекотилася через кімнату і розгорнулася.

– П-пуше! – затинаючись промовив Паць.

– Що? – сказало одне із крісел.

– Де ми?

– Я не зовсім розумію,– відповіло крісло.

– Ми... ми в гостях у Сови?..

– М-мабуть, що так, бо ми саме збиралися пополуднувати, та так і не пополуднували.

– Ох! – сказав Паць.– Послухай, а в Сови завжди поштова скринька була на стелі?

– А хіба вона там?

– Еге, поглянь.

– Не можу, – сказав Пух, – я лежу носом донизу, а так, Пацю, стелю розглядати дуже незручно.

– Ну, словом, вона там, Пуше.

– Може, вона переїхала туди? – сказав Пух.– Просто так, щоб не сидіти на місці?..

Під столом в іншому кутку кімнати щось зашаруділо, і на очі своїх гостей знову з'явилася Сова.

– Гей, Пацю,– сказала Сова з дуже роздратованим виглядом.– Де Пух?

– Я й сам не зовсім розумію, де я,– сказав Пух.

Сова озирнулася на його голос і насуплено зиркнула на ту частину Пуха, яка ще трохи виднілася з-під крісла.

– Пуше,– з докором сказала вона,– це ти наробив?

– Ні,– скромно сказав Пух,– навряд чи це я.

– А хто ж?

– По-моєму, це вітер,– сказав Паць.– По-моєму, твою хатку повалило вітром.

– Ага, он воно що! А я гадала, що це витівки Пуха.

– Ні,– сказав Пух.

– Якщо це вітер,– сказала Сова,– то Пух, мабуть, і справді не винен. Тоді ми знімемо з нього тягар провини.

Із цими милостивими словами вона злетіла вгору, щоб помилуватися своєю новою стелею.

– Пацю! – голосним шепотом покликав свого друга Пух.

Паць нахилився до нього:

– Чого тобі, Пуше?

– Що, вона сказала, з мене треба зняти?

– Вона сказала, що не звинувачує тебе.

– А-а! А мені вчулося, ніби вона сказала, що з мене треба зняти те, що на мені лежить... Еге, тепер ясно.

– Сово,– сказав Паць,– злети вниз та спробуємо допомогти Пухові.

Сова, яка ніяк не могла намилуватися своєю поштовою скринькою на стелі, злетіла донизу. Удвох із Пацем вони довго смикали й штовхали крісло, й нарешті Пух таки вирачкував з-під нього і зміг огледітися довкола.

– Так-так! – сказала Сова.– Приємне видовисько!

– Що ми будемо робити, Пуше? Ти можеш щось придумати? – спитав Паць.

– Еге, я саме думав над однією штукою,– сказав Пух.– І придумав таку собі дрібничку.

І Пух заспівав:

Ой, що ж то за шум

Учинився,

Що кудись я чомусь

Повалився.

Та й упав сторчака

До підлоги,

Відібрало мені

Лапи-ноги.

Думав я: "Це Сова

Учворила —

На обід-переліт

Запросила.

Бо для неї ми усі

Любі гості:

Нам не шкода полічить

Ребра-кості".

Заспівати мені

Закортіло,

Та на мене, як на сміх,

Крісло сіло.

Може, й личить таке

Одчайдуху,

Та не личить – ні, ні! —

Вінні-Пуху!

Вінні-Пух не акробат —

Вибачайте!

Шкеребертями його

Не вгощайте!

– Оце й усе! – сказав Пух.

Сова осудливо кахикнула й сказала, що коли Пух певен, що це справді все, то тепер вони можуть спрямувати свої Розумові Здібності на Проблему Пошуків Виходу.

– Бо тепер,– сказала Сова,– ми не можемо вийти через те, що досі було Парадними Дверима. На них щось звалилося.

– А як можна вийти ще? – стривожився Паць.

– Оце і є та проблема, Пацю, на розв'язання якої я просила Пуха спрямувати свої Розумові Здібності.

Пух сів на підлогу, яка була колись стіною, і втупився очима в стелю, яка була колись саме тією стіною, де колись були двері, що колись були Парадними Дверима, і спробував спрямувати на них свої Розумові Здібності.

– Сово, ти можеш злетіти до поштової скриньки з Пацем на спині? – спитав він.

– Ні,– квапливо сказав Паць,– вона не може, не може!

Сова заходилася пояснювати, що таке Необхідна і Відповідна Спинна Мускулатура. Вона вже якось пояснювала це Пухові та Крістоферові Робіну, але то було давно, і звідтоді вона весь час чекала слушної нагоди, аби повторити все знову, бо це така штука, яку спокійно можна пояснювати двічі, не боячись, що хтось уторопає, про що йде мова.

– Розумієш, Сово, якби ти могла посадовити Паця в поштову скриньку, він зумів би протиснутися крізь щілину, в яку вкидають листи, а тоді зліз би з дерева й побіг за підмогою,– пояснив Пух.

Паць негайно повідомив, що за останній час він значно побільшав і навряд чи зуміє протиснутися крізь щілину, хоч би як старався.

Сова сказала, що за останній час щілина для листів значно побільшала, спеціально на той випадок, якщо прийдуть великі листи, отже, Паць напевне протиснеться.

– Але ж ти щойно сказала, – зауважив Паць, – що твоя спинна макулатура, чи як там вона зветься, не витримає!

Сова сказала:

– Авжеж, не витримає, про це годі й думати.

І Паць сказав:

– Тоді краще подумаємо про щось інше, – і перший глибокодумно наморщив чоло.

А Пух пригадав той день, коли він врятував Паця від потопу і всі були в захопленні від його геройства; і тому він подумав, що було б чудово-пречудово, аби зараз усе повторилося знову.

І раптом, як це бувало з ним і раніше, йому сяйнула Блискуча Думка:

– Сово,– сказав Пух,– я щось придумав.

– Геніальний і Помагальний Ведмідь! – сказала Сова.

Пух запишався, почувши, що його назвали Преміальним і Помагальним Ведмедем, і скромно сказав, що ця думка випадково приблудила в його голову, і він не вимагає за неї премії.

– Ми прив'яжемо мотузку до Паця, а ти злетиш до поштової скриньки, тримаючи другий кінець мотузки в дзьобі. Тоді просунеш мотузку між дротинами й опустиш її на підлогу, а вже після цього ми з тобою щосили смикнемо за цей кінець, і Паць любесенько підніметься вгору на тому кінці. От і все!

– І Паць опиниться в скриньці,– сказала Сова.– Звичайно, якщо не обірветься мотузка.

– А якщо вона обірветься? – зі щирою цікавістю спитав Паць.

– Тоді ми візьмемо іншу мотузку.

Паця не вельми це втішило, бо, хоч обриватимуться й різні мотузки, але падати буде один і той самий Паць.

Та, на жаль, придумати нічого кращого ніхто не міг...

І ось, востаннє згадавши ті чудові, щасливі дні, прожиті в Лісі, коли його ніхто не підтягав до стелі на мотузках, Паць хоробро кивнув Пухові й сказав, що це Дуже Розумний Пи-Пи-Пи-Пи... Страшенно Розумний ПилПил-Пил-План.

– Вона не обірветься,– підбадьорливо прошепотів Пух,– ти ж Малесенький Паць, а я стоятиму внизу, і, коли ти всіх нас порятуєш, це буде Геройський Подвиг, про який довго пам'ятатимуть, і, можливо, я тоді складу про нього Пісню, і всі будуть казати: "Паць зробив такий Подвиг, що Пухові довелося скласти Хвалебну Пісню!"

Після цього Паць відчув себе значно краще, і, коли все було готове і він став любесенько підніматися вгору, його охопила така гордість, що він, звісно, закричав би: "Погляньте на мене!", якби не побоювався, що Пух та Сова можуть так ним замилуватися, що аж випустять свій кінець мотузки.

Невдовзі підіймання було завершено. Паць відімкнув поштову скриньку й заліз у неї. Потому, відв'язавши себе від мотузки, він почав пропихатися в щілину, крізь яку в добрі старі часи, коли вхідні двері були Парадними Дверима, надходило, бувало, багато "нежданих" листів, які господарка замку "Каштани" одержувала від якоїсь Суви.

Паць і пропихався, і протискався, і проштовхувався, і врешті, зробивши останній натиск на щілину, опинився на волі. Щасливий і схвильований, він зазирнув назад до полонених, щоб прокувікати їм на прощання щось приємне.

– Усе гаразд! – гукнув він крізь щілину.– Твоє дерево, Сово, зовсім повалилося, а на дверях лежить величезна гілляка. Але Я із Крістофером Робіном зуміємо її відтягнути. Ми принесемо канат для Пуха, а донизу я можу злізти дуже легко, тобто це дуже небезпечно, та я не боюся... Ми з Крістофером Робіном повернемося сюди за півгодини. Бувай здоровий, Пуше!

І, не чекаючи буркотливої відповіді: "Щасти тобі, любий Пацику, дякую!",– він зник.

– Отже, півгодини,– сказала Сова, умощуючись зручніше.– Цілком достатньо, щоб закінчити розповідь, яку я почала; розповідь про мого дядечка Роберта, чий портрет ти бачиш під собою, любий Пуше. Підкажи, на чому я зупинилася?.. Ага, згадала! Був саме такий буряний день, як сьогодні, коли мій дядечко Роберт...

Пух заплющив очі...

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА,

У якій Іа-Іа знаходить совушник і Сова переїздить на нову крартиру

Вінні-Пух забрів у Дрімучий Праліс і зупинився перед колишнім Совиним Замком "Каштани". Тепер цей замок був геть не схожий ні на який замок. Найбільше він скидався на звичайне повалене дерево, а коли житло так дуже змінюється, то це означає, що й господареві настав час спробувати перемінити свою адресу.

Сьогодні вранці Пух знайшов у себе під дверима Таємниче Повідьомлення:

"Я НАШУКУЮ НОВУ АДРИСЮ

ДЛЯ СУВИ ТИ ТАКОЖ КРОЛИК"

І доки він сушив голову, що б це могло означати, прийшов Кролик і прочитав йому Повідомлення вголос.

– Я всім понаписував такі листи,– сказав Кролик.– Хочу розтлумачити їм, що до чого, щоб вони теж шукали нову адрисю, тобто нове житло для Сови. Ну, пробач, я дуже поспішаю, бувай здоров! – І він побіг далі.

Пух неспішно почалапав за ним. Він мав серйознішу справу, ніж підшукування нового житла для Сови; йому треба було придумати Хвалебну Пісню про її старе житло. Ще багатобагато днів тому він пообіцяв Пацеві це зробити, і відтоді, тільки-но вони з ним зустрічалися, по Пацеві (хоча він нічого й не казав) відразу було видно, про що він не каже. І коли хтось тільки згадував про пісні чи дерева, про мотузки чи нічні бурі, Паць увесь рожевів – від кінчика рильця до ратиць – і квапливо переводив розмову на щось інше.

"Але не так це легко,– промовив подумки Пух, споглядаючи те, що колись було Совиним Замком.– Бо Вірші, а особливо Пісні – це не такі штуки, які ви знаходите, коли вам заманеться, це такі штуки, які самі находять на вас. І все, що ви можете зробити,– це піти туди, де вони можуть на вас найти".

І Вінні-Пух терпляче чекав...

– Ну,– сказав він нарешті після довгого чекання,– тепер я, мабуть, можу й почати: "Лежить, простягшись на весь Ліс, Каштан, що гордо й пишно ріс", бо він таки справді гордо й пишно ріс, а тепер ось лежить... А що вийде далі – побачимо.

А вийшло ось що:

ХВАЛЕБНА ПІСНЯ

Лежить, простягшись на весь Ліс,

Каштан, що гордо й пишно ріс.

У ньому – ще як він стояв —

Ведмідь з Совою розмовляв

Про се, про те та що, та як...

Аж раптом – трррісь!

А потім – кррряк!

А далі – гуррр! І врешті – гах!!!

І потемніло нам в очах.

Ото був жах!

Ой, жах! То лютий ураган

Дмухнув – і повалив Каштан.

І нам, як в повінь від води,-

Ані сюди ані туди.

Ми вже гадали – всім кінець!

Та є на світі молодець:

Хоробрий Пацик, наш смільчак,

Герой з героїв.