Третя ракета - Биков Василь
Не спогань її! Силою наливається моє тіло. І спритністю. Кожен м'яз напружується. Тільки страху нема вже й сліду, вже я пережив, витратив його. Битися так битися... На смерть!
Підвівшись на ногах, я одним оком визираю з-за бруствера — повзуть! Спітнілі, засмаглі, з автоматами в руках. Збоку хтось падає, хтось перебігає у вирву...
Я беру дві гранати, вони зведені. Притискаюся до стіни. Чекаю. Слухаю. Якась жила під коліном дрібненько, надокучливо дрижить.
Біля бруствера щось гупнуло. Граната? Лопає запал, потім — шалений удар! Знову грудки землі, пил, пісок застилають небо...
Розмахуюсь — і в один, другий, третій бік шпурляю свої РГД. Відразу ж чути вибухи — один! другий! третій! Вихоплюю з кишені "лимонку". І тут — удар у бруствер. Одскочивши від нього, поруч шльопається довга палка німецької гранати. Із звірячою спритністю я хапаю її і кидаю наверх. Мить — і вибух, чийсь глухий стогін.
Беру в праву руку "лимонку", зубами одгинаю кінці запобіжника. Лівою заряджаю ракетницю й зводжу бойок.
Позаду за бруствером близькі кроки — я одразу чую їх тут, у землі. Вириваю зубами запобіжник, одпускаю планку і, притримавши секунд зо три, кидаю гранату туди. Вибух! І тієї ж миті на бруствері над головою — їхній вибух! Удар десь ззаду і — ще вибух! Одна граната розривається біля гармати, і в хмарі пилу з'являється темна довготелеса постать у касці.
— Хенде хох!
— Щоб ти здох! — кричу я і впритул стріляю з ракетниці. Димовий струмінь б'є у ворога, пахкає клубком іскор — німець хапається за груди і, зломившись у колінах, падає на спину. Кілька секунд з його грудей б'є яскраве вогнисте полум'я...
Німець горить, ракета розсипає навколо густий сніп іскор, його чоботи звисають у мій окоп. Це йому за Люсю.
Я хутко знову заряджаю ракетницю, висовуюся й б'ю в тих, що поблизу. Ракета підскакує по землі й котиться в траві яскраво-вогняною кометою. Зелені блискавки догоряють і гаснуть на грудках бруствера. Певно, німці не чекали такої вогневої відсічі й на деякий час притихають.
Викидаю гільзу й заряджаю нову. Судячи по головці, це освітлювальна, біла. Я чекаю нової атаки і дякую Люсі. Мертва, вона рятує мене.
Але німці мовчать. Мовчать хвилину, дві, п'ять... Що сталося з ними? Може, вони підповзають? І тут звідкись здалеку знову долинає танковий рев. Стурбований, я прислухаюся, а він усе наростає, шириться в піднебессі, наближається. Ще за хвилину на всю глибину сколихується, гуде, двигтить земля. Кілька розгонистих синюватих трас шугають над бруствером — звідти, з нашого боку.
Радісний здогад осяває мене, і, здивований, я поволі підводжуся в окопі. Десь зовсім близько заливаються-гуркочуть кулемети, і все звідти, з нашого боку, шугають-миготять траси.
З останньою Люсиною ракетою в ракетниці, готовий до всього, я вискакую з окопу.
22
Так, я врятований. Все страшне, нестерпне минуло...
Навскоси полем, через соняшники, до дороги, довжелезними, мов слупи, стволами ідуть наші САУ-100. За ними біжить, то відстає, то доганяє піхота. Я сиджу на бруствері з єдиною своєю ракетою і не відчуваю в собі й найменшого натяку на радість порятунку. Біля моїх ніг лежить нерухоме маленьке тіло Люсі. Я виніс її з окопу під відкрите небо, на широкий польовий простір, якого вона вже не побачить ніколи... Ні просторів землі, ні нашої перемоги, ні цього вечірнього неба, яке тепер дуже схоже на її сірі, колись блискучі очі...
Минає час, а я все сиджу.
Сиджу без дум, без сили, без ніякого людського бажання. Проклята війна дала й вирвала в мене дороге право на Люсине кохання. Яка радість тепер мені від життя? Піхотинці, які біжать повз мене, щось розпитують, щось кричать, але я не чую їх і не відповідаю. Якийсь кирпатий солдат у пересунутій зірочкою до вуха пілотці кидає в мій бік:
— Дурний чи контужений?
І другий, що біжить поруч нього з кулеметом, сміється. Їм радісно.
А я думаю: хто з нас міг уявити вчора, що трапиться сьогодні? Чи міг я в госпіталі передбачити, що не зумію відплатити ворогові через нову воєнну невдачу і підлість своєї ж людини? Як все це складно й важко. Я гадав: добратися б до німців! Та хіба тільки вони стали причиною нашої біди? На скільки ж фронтів доведеться змагатися мені — і з ворогами в оточенні, і з мерзотниками поруч, нарешті, з самим собою. Скільки ж перемог треба здобути, щоб вони склалися в ту, яку напишуть з великої літери? Як це мало — самої рішучості, добрих намірів, і скільки ще треба сили! Земле моя рідна, люди мої — дайте мені цю силу! Мені вона так потрібна!
Темніє. Бій віддаляється за темні гребені пагорків. Полем ідуть мінометники. Зігнувшись, з важкими котушками проходять зв'язківці. Кудись мчать їздові на передках...
І раптом із сутінків поміж воронками з'являється Льошка. Впевненою квапливою ходою він наближається до вогневої — в нього в здоровій руці два казанки, під пахвою другої, що біліє бинтом, хлібина. Самовпевнено, з таким виглядом, наче він тільки хвилин десять не був тут, Льошка вітається:
— Привіт! Ну як? Витримали? Герої! Законно!
Він стає на коліна, обережно ставить між грудками казанки, кладе хліб.
— Війна війною, а їсти треба. Правда? Ось розстарався тут. А де ж хлопці?
Я мовчу, відчуваючи, як усе перед очима закрутилося, загойдалося й попливло в тумані шаленої ненависті. Певно, він помічає це й стає серйознішим.
— А мене, знаєш, трохи цюкнуло. Поки до санроти добіг, перев'язали, ну і... забарився... От Люська десь пропала. Була й пропала. Шукали, шукали... Так де ж хлопці: прохолоне...
Туман переді мною розпливається — вирви, вибоїни, бруствер і Льошка в усій категоричній виразності постають перед очима.
— Іди сюди, гаде!
Я встаю, обертаюся на бруствері до вогневої, і Льошка, відчувши щось недобре, слухняно вилазить наверх.
— Не там шукали. Дивись! — кричу я. — Дивись, мерзотнику!!!
Кілька секунд він стоїть спохмурнілий, оглядає небіжчиків, але зараз же здоровою рукою починає осмикувати свою куценьку гімнастьорку.
— Ну й що? Чого дивитись? — злісно огризається він.— Подумаєш! Оно не таких побило. Комбатові голову одірвало. Що, я винен?
— А хто ж? Твоя робота! Гад ти! Судити тебе! Мовчи!!!
— Судити? — визвіряється він. — Іди ти к чорту, молокосос! За що?!
— Ах, за що? Ти не знаєш, за що? Ти занапастив їх. Ти злочинець! Ми чекали тебе, чому не прийшов? Свою шкуру рятував?
— Поранило ж ось! Дивись! На, дивись! Не віриш? Показать тобі? — він тицяє мені в обличчя своєю перев'язаною рукою й починає зривати з неї бинти.
— А в нас не поранені? Попов не поранений? Лук'янов не поранений? Ноги ж у тебе цілі, гад ти повзучий! Чому комбатові не доповів? Навіщо Люсі сказав, що нам кінець? Чому?..
Кожна жилка в мене, мов струна, дрижить, я ладен розтоптати його, покалічити, змішати з землею. А він не хвилюється, — він обурюється, його нахабне обличчя пашить ненавистю до мене. Раптом його тон в'їдливо м'якшає.
— Якщо хочеш знати, ніякого дозволу не було. От! Комбат убитий. Він наказу не давав. Я нічого не знаю. Поранений, ось!
— Що-о-о? — кричу я, не володіючи вже собою.
— А те! Комбат ніякого наказу не давав. От! Я Люсі не казав. Що ви натворили тут — я не винен. Я збоку.
— Ах, ти збоку! Негідник! Мерзотник!
Не тямлячи себе, я підскакую до нього, ладний кинутись у бійку, як тоді, вночі, на цьому самому місці.
— Так, збоку! — кричить він. — Іди доведи! Нехай оживлять Процького, Люсю, нехай запитають. І геть від мене, сопляк!
Він замахується на мене своєю натренованою ногою футболіста, але я, не тямлячись від гніву, навіть не відскакую, — я підіймаю ракетницю й вогневим вибухом б'ю в його ненависну пику.
На мить постріл оглушує й сліпить. Руки мої тремтять, як не тремтіли за цілий нинішній день. Неймовірно яскраве сяйво, розгоряючись, заливає світлом вогневу, станини, перекошений щит, колеса, обгорілого німця, кожну грудочку. В окопі, сховищі, за гарматою тріпочуть-дрижать чорні, як дьоготь, тіні.
На якусь хвильку на бруствері з незвичайною яскравістю спалахує рівна й на диво маленька постать Люсі. Яскраво й гаряче блиснувши (як і в житті), вона вмить меркне, і все поглинає темрява.
Величезна, нагромаджена за цей жахливий день злість, раптом вибухнувши, болісно спадає в моєму серці. Зникає увага до цього негідника і до всього на світі, я шпурляю ракетницю і, відійшовши на другий бік вогневої, лягаю ниць на мульке груддя бруствера.
За пагорками поволі стихає бій. Далеке світло ракет блідим відсвітом мигає на тьмяному щиті гармати. Вічна в своїй животворній силі, пахне побита вибухами, посмугована танками, посічена залізом земля. Аромат росяних трав починає владно заглушувати бензиновий чад горілих танків, пороховий сморід гільз. Вгорі, в світлуватому весняному небі, з'являються поодинокі зорі, — ті самі, під якими я мріяв учора — і мріяв зовсім не про таке. Стомлений і вимучений, душевно заціпенілий, я довго не можу поворухнутися й крижем лежу на землі. Все в мені стислось, осіло — і тільки пекельним болем горить-догоряє в душі моя нещаслива любов і моя свята ненависть.
Я лежу так, аж поки з темряви не долинають знайомі голоси. Десь розмірено стукає орчик, коротко форкає кінь — це їде обслуга Скваришова. Видно, хлопці шукають нашу вогневу, зупиняються, і незабаром наводчик Щербак, мабуть, помітивши мене на бруствері, гукає:
— Давай сюди! Тут вони.
Тоді я встаю з землі. Поява товаришів здіймає з мене важкий тягар самотності. Правда, я відчуваю, що доведеться мені все пояснити й за щось відповісти. Але я не боюся. Що б зі мною не сталося — гірше й страшніше, ніж сьогодні, мені вже ніколи не буде...
