Третя ракета - Биков Василь

І все ж таки те, що він нас ошукував, плів про свої невдачі і вдавав несправедливо скривдженого, вбиває у мені всяке співчуття. Правда, тепер йому вже не потрібні ні співчуття, ні втішання, видно, не страшний йому й осуд — перед кінцем, — відчуваю я — єдино важливим для цієї людини в останні дні життя залишилося нездоланне прагнення до правди.

— Ну гаразд, гаразд. Мовчіть, — заспокоює його Люся. Вона теж, здається, хвилюється, обоє ми не знаємо, як реагувати тепер на ці слова, але злості до нього в мене немає, хоч нема й співчуття.

Лук'янов стогне, судорожно ворушиться, мотає по землі головою. Люся стримує його:

— Ви все ж таки полежте тихо: так легше. Не треба нервувати.

— Ні, вже все. Скоріше б! Пече в грудях... Боже мій! Як нерозумно! І мій батько! Що він думає?.. Але що ж! Хоробрість — талант, старанням його не досягнеш. Я безталанний. А кому потрібні такі? Людина-трава. Як це огидно!..

Він плаче. Сльози течуть по брудних скронях. Люся, наморщивши перенісся, з внутрішнім болем мовчки дивиться на нього. Не часто доводиться нам чути таке, і обом нам трохи ніяково слухати його. Але ми відчуваємо, що йому дуже тяжко, і це разом з непідробною щирістю, що рветься з його душі, стримує нас від зневаги до цієї людини-невдахи.

— Ех ти, Лук'янов! Треба було раніше думати, — кажу я.

— Якби ж то раніше!.. Тепер би я був іншим... А то так пізно! Ось не боюся ж... Ні правди, ні німців. Де вони? Дайте гранату! Ну дайте ж гранату!

— Навіщо вам граната? — питає Люся. — Ви ж не кинете її.

Лук'янов напружується, ледь-ледь зводиться на ліктях, впивається в мене своїм тремтячим передсмертним поглядом.

— Лозняк, дай!.. Може, я наостанці...

— Коли б же вона була, — брешу я.

Він знову падає спиною на землю, і кілька сльозинок скочуються з його очей.

17

— Лозняк! — стривожено кличе Попов. — Скоро-скоро сюди!

Я хутко виповзаю із сховища на площадку. Попов напружено горбиться за прицілом, і, наблизившись до нього, я бачу те, заради чого він покликав мене.

В піхотинській траншеї німці. Над бруствером то там, то там мелькають стволи їхніх гвинтівок, часом блисне на сонці каска. Певно, вони перебігають кудись, мабуть, оточують нас. Але це не все. В далечині, на об'їзді мінного поля, знову показуються автомашини, передні, погойдуючи бортами, вже виїжджають через рів на дорогу. Попов пильно поглядає на них і, поволі покручуючи коліщатка, веде стволом за передньою машиною.

Але ствол сповз назад поміж станини, затвор не закривається, так стріляти не можна. Нічого іншого не придумавши, я обхоплюю казенник, з усієї сили впираюся чобітьми в землю і нелюдським зусиллям суну ствол уперед. Потім заганяю в нього снаряд. Клин, клацнувши, закривається. Здається, обійшлося — тепер вистрілить.

В цей час по щиті щось ляскає — осколками чи металевою окалиною, ніби жорствою, стьобає мене по щоці. Я хапаю новий снаряд, а Попов, переставши крутити коліщатка, поволі нахиляється, мабуть, щоб виглянути з-за щита.

— Готово! — кричу я, але Попов чомусь не ворушиться. Я здригаюся від недоброго передчуття, а наводчик якось зів'яло навалюється на механізми наводки і тикається лобом у край щита.

— Ти що? Попов!

Я кидаю снаряд, хапаю наводчика за плечі — він на очах блідніє, затуманеним поглядом ковзає по мені і крізь важкий останній стогін шепоче:

— Лозняк!.. Убили Попов... Убили!.. Навіщо?.. Дурний Попов!

— Куди тебе? Куди? Де? — розгублено питаю я, не бачачи ніде крові. Але він, сповзаючи з моїх рук, шепоче:

— Ой дурний Попов! Навіщо Попов! Комбат... кажи...

— Що, що сказати комбатові? Що? Попов!

Та мої намагання марні. Напівзаплющені його повіки кілька секунд часто-часто здригаються і раптом стихають. Не маючи сили повірити тому, що сталося, я здичавіло вдивляюся в його спітніле застигле обличчя.

— Наволоч! Гади! — кричу я, і все в мені шалено кричить розпачливо-нестерпним криком. А машини мчать дорогою. Я кладу неживого наводчика і притискаюся лобом до гарячої гуми прицілу. Автомашини мелькають і мелькають повз тоненьку волосинку трикутничка в прицілі. Я кручу поворотний механізм, переганяю трикутничком передню і натискую кнопку. Постріл! І в цю ж мить десь близько біля голови знову ляскає розривна чи бронебійна. Я змірковую: треба накотити. Крізь куряву кидаюся до казенника, і мої руки зустрічаються там з гарячими м'якими руками Люсі. Волосся на її голові розтріпане, вона, лежачи на землі, теж впирається в казенник. Наші руки сплітаються в єдиному зусиллі, і ми зрушуємо ствол з місця. Потім я заряджаю... В ящику залишається останній снаряд.

— Ага, горить! Горить! — кричу я, побачивши в прицілі, як димить на дорозі перехилена набік машина. Уповільнюючи хід, її об'їжджають інші. Я вже не бачу, де перша, і б'ю по тій, що потрапляє в трикутничок прицілу. Гарматка здригається, щось металеве брязкає збоку, і я крізь не осілу ще куряву бачу, що стрільба наша закінчилася: ствол зірвало з колиски, казенником він увігнався в землю під бруствером. Люся лежить збоку, зблідла й злякана.

"Ну от і все! Пройшли! Не стримали!"

Машини, об'їжджаючи підбитих, швидко мчать дорогою до села, тепер ми їх не зупинимо. По гарматному щиті б'ють кулемети чи автомати, кулі дзенькають об метал і розлітаються в боки. Залишивши все, як є, на площадці, я зіскакую в сховище до автоматів. Туди ж одповзає й Люся.

Схопивши автомати, ми висовуємось з-за бруствера — німці, вискакуючи з траншеї, біжать, падають, схоплюються знову. їх чоловік з п'ятнадцять. Побіч в окопі цокотить Кривенків кулемет. Я випускаю першу, другу чергу, бачу, як кулі розбивають землю біля траншеї, автомат тремтить в руках — кілька німців падає. Потім я кидаюся на другий бік сховища, до Люсі, вона теж б'є довгою тріскучою чергою, і на мене з її автомата сиплються гарячі гільзи. І раптом вона зупиняється, стихає, присідає під стіною і квапливо смикає рукоятку. Заїло! Я вириваю в неї автомат, даю свій, перезаряджаю двічі. Люся прицілюється, але я смикаю її за гімнастьорку, вона озирається.

— Перебігай! — кричу я. — Міняй місце!

Я вперше звертаюся до неї на "ти", в напруженому погляді її ясних очей коротко спалахує товариська вдячність, тільки тепер мене це не радує. Тепер усі мої вистраждані почуття до неї втрачають своє значення, я тільки дуже хочу зберегти її, не дати загинути раніше, ніж загину сам. Люся присідає, переносить автомат на два кроки далі й знову прицілюється. Дивно, але здається, ніби вона зовсім не боїться. Обличчя її спокійне, тільки очі звужені і щоки втратили колишній здоровий рум'янець. В мене ж все дрижить всередині, але зовні рухи, здається, спокійні, я боюся тільки щось прогавити, не встигнути, не побачити, і кидаюся сюди й туди по сховищу.

Ми ведемо бій на два боки. Кривенок в окопі раптом змовкає, я тривожно прислухаюся — але згодом його кулемет цокотить знову, в самому кінці нашої позиції. Ага, це він б'є по дорозі. Звідти, де нерухомо стоять чотири машини, зріділим широким цепом біжать сюди ще десятків зо два німців.

Так, час від часу гірше...

Кинувши на бруствер автомат, я біжу в куток, де лежать наші гранати, хапаю їх усі три, і, коли розгинаюся, мій погляд знову зустрічається з затуманеним поглядом Лук'янова. Солдат смикається, щоб устати, і, простягнувши руку, з одчаєм просить:

— Дай!

І я кидаю йому "лимонку", останні РГД кладу біля своїх ніг і підхоплюю автомат. Я стріляю по тих, що біжать, що лежать, б'ю короткими чергами, вже не думаючи про свою безпеку, аж доки автомат не змовкає. Потім, присівши, викидаю порожній диск і від хвилювання довго не можу попасти в пази новим.

— Де вони? Де? — стогне Лук'янов, і в його побляклих очах догоряє відчай і рішучість.

Я не відповідаю, схоплююся, — ага, вони не витримали, вони знову залягли недалеко від своєї траншеї. Кілька довгоногих постатей кидається назад через бруствер, а інші залишаються лежати в траві. Кривенок б'є з кулемета їм навздогін. Ті, біля дороги, теж залягають, і якийсь час у полі нікого не видно. Тільки рій куль над нами, прискають землею бруствери, розлітається вщент розбите груддя...

Сховавшись під бруствером, ми вслухаємося, не вірячи, що знову одбилися. Потім Люся перша опускається на дно, і раптом плечі її здригаються від плачу. Я злякався, мені здалося, що з нею щось трапилося, хапаю її за руки, якими вона, судорожно схлипуючи, затуляє своє обличчя.

Люсю! Що з тобою? Не треба! Не треба...

І вона раптом перестає плакати, зиркає на мене серйозними великими і мокрими від сліз очима і, якось одразу заспокоївшись, каже:

— Нічого. Все. Пробач...

Вона витирає рукавами очі, одгортає назад розтріпане волосся, заклопотано питає:

— Де вони?

В мене теж трохи спадає напруження, і тільки тепер я розумію, що Попова з нами нема і що я, — можна сказати, командир над цією жменькою живих людей. Ніколи мені не доводилося бути командиром, завжди командували інші, а я тільки слухався, а тепер ось, у такий важкий час, — я сам над собою і над ними господар. Тепер можна покинути все це —розбиту гармату, вогневу, цю прокляту пастку, і можна спробувати якось вибратися звідси, поки остаточно не закрили нам єдиний вихід в улоговинку. Тепер не треба просити дозволу, вмовляти Попова, тепер усе можна вирішити самому.

"Ех, бідолашний Попов, ненабагато пережив ти свого командира", — віддихуючись, думаю я. Але за чим то він шкодував помираючи? Чи, може, в чомусь каявся? Може, в тому, що тримав нас усіх тут? Чи, може, що послав Льошку? Чи ще щось допекло йому наостанку? Яку це болісну й загадкову рису підвела смерть ще в одному людському житті?

Але про те вже не довідаєшся, і я, відклавши автомат, повзу на площадку, беру наводчика за протерті на кісточках запилені чоботи й тягну в сховище. Пропотіла його гімнастьорка закочується до пояса й оголяє запалий худий живіт з синім шрамом на правому боці. У сховищі впоратися з ним мені допомагає Люся, і ми обережно кладемо вбитого на осонні, коло інших.

— Ну от і четвертий, — шепочу я, а Люся закушує губи.

Лук'янов тихенько стогне і вже не розплющує очей.

Рука його, проте, не випускає гранати — тільки, здається, марне його чекання. Востаннє я дивлюся на зап'ястя Жовтих — годинник усе цокає, на ньому пів на восьму.

Ні, треба триматися з усієї сили.