Третя ракета - Биков Василь

Та куди йому, пораненому! Ну то я й побігла.

Якийсь недобрий сумнів турбує мене.

— Що, дуже поранений?

— Та ні, дряпина, — махає рукою Люся й закушує губу.

— А чому ви бігли сюди? — вовкувато питаю я в дівчини.

— Дозвіл вам принесла, — каже вона. — Звелів комбат вистріляти снаряди й пробиватися. Там дуже тяжко. Танки сорок четвертий полк оточили. Гаубичники всі загинули. Ой, якби ви бачили, що там було! Тепер самохідники б'ються.

Я вже не слухаю її останніх слів — сенс нового наказу поглинає мою увагу. Неприємна млость розпливається по тілі. Куди ж тепер проб'єшся? Хоч би на годину раніше. Попов, розширивши свої вузенькі, з припухлими повіками очі, якийсь час безтямно дивиться на Люсю, а потім злісно плює в пісок.

— Пізно! Навіщо бігла? Дарма бігла! Там Гітлер, там Гітлер, там Гітлер,— тицяє він у боки. Потім, спохмурнівши, одвертається, притискає до грудей перев'язану руку, і вираз страждання з'являється на його обличчі.

— Ну годі, Попов, не зліться, — зітхає Люся. — Ви ж мої рідні хлопчики. Давайте вашу руку, подивлюся, що там.

Попов одмахується від неї, одводить руку, совається на колінах. В його очах — заклопотаність, але рука, напевно, все ж таки болить, і незабаром він простягає їй свою "ляльку". Люся розстібає сумку, трепетними пальцями хутко щось перебирає там і виймає бинт з йодом.

В цей час по той бік площадки, з окопу, пролунала довга черга Кривенкового кулемета. Попов вириває в Люсі так і не забинтовану руку і, пригнувшись, гребеться до гармати. Я беру автомат і лізу за ним.

Ну звичайно ж, на нас уже йдуть німці. Із соняшників їх висипає на поле чоловік двадцять, вони на ходу, не цілячись, починають стріляти з автоматів. Кулі стьобають бруствер, цокають по металу гармати, жвікають у повітрі над вогневою. З другого боку — з піхотинської траншеї — теж вискакують і біжать сюди.

Ось воно, здається, починається найгірше. І Люся!.. Треба ж було їй улізти в цю пастку, бігти сюди — дурне дівча! Якого дідька понесло її з власної охоти? Тепер ось загине ні за що.

Кривенок дрібно труситься за кулеметом, який шалено пирскає навколо гарячими гільзами. Попов цілиться в тих, що біжать від траншеї. Я з гільзою в руках гнуся між станинами, і напружившись усім тілом, чекаю першого пострілу. Але Попов вичікує. Я знаю: він підпускає ближче, — близько їм уже порятунку не буде. Добре, що Кривенок притягнув ще ящик, бо картечі в нас зосталося тільки сім гільз — восьма в мене в руках, одна в стволі, одну ми вже випустили...

"Тримайся, Лозняк, тримайся! Витримуй! Час твій настав, випробування твоєї гідності триває. Пам'ятай, пам'ятай колії!"

" Гах! — відскакує назад гармата, і все глушиться дикою колотнечею грому, блискавиць, куряви і гарячих, задушливих думок...

16

Але виходить так, що атаку ми відбиваємо, ніхто з нас не гине, і в Кривенковім ящику ще лежать три снаряди. Не щастить тільки нашій гарматі. Ствол її зостається на одкаті, наперед не йде — десь пробило протиодкатний механізм, і з-під казенника тече по землі зеленкуватий струмочок веретенки. Попов сидить між станинами, розкинувши ноги, я на животі лежу біля сошника, ми випльовуєм із рота пісок і важко дихаємо. Побіч із сховища висовується розкудлана вітром голова Люсі — її великі серйозні очі вдивляються в нас, в них турбота, тривога й біль. Десь в окопі ворушиться, брязкотить металевою стрічкою Кривенок.

Німці кудись зникли, певно, до часу поховалися в соняшниках і в траншеях; у траві, навколо вогневої, горбиться кілька трупів. Але й ми обезсиліли, піт заливає очі, мучить спрага. Якийсь час ми корчимося за гарматою. Попов чи то від утоми, чи від якоїсь душевної скрухи похмурніє, важко дихає і довго мовчить. Потім, трохи перепочивши, він поглядає на мене й каже:

— Лозняк, пам'ятай треба. Жовтих загинув — пам'ятай! Лук'янов загинув .— пам'ятай! Солдат загинув — пам'ятай! Дивись — усе пам'ятай! Треба вік пам'ятай.

Він одвертається, витирає обличчя рукавом і додає притишено:

— Гармата помирав. Автомат бери, гранат бери. Ніж бери.

Так, дійшла черга до автоматів, ножів і гранат — я це відчуваю. Гарматка послужила нам, і немало, але все ж таки закінчилася і її служба.

Я сповзаю з площадки в сховище і там випростуюся. Люся чомусь нахиляється над Лук'яновим, поруч лежить її автомат — я беруся за кожух гарячий. Ні, це не від сонця — це вона стріляла, а ми в гуркоті й громі навіть не помітили того. Я виймаю диск, патрони в ньому ще є, але небагато, — диск легкий. Автомат це Жовтих, я впізнаю його по гарному шкуратяному ремені від німецького карабіна. Потім я починаю збирати патрони — з магазинів, з підсумків, з кишень убитих. Набирається дисків на два, не більше. Це мало. Правда, в ніші в окопі ще повинно бути, там же ми колись ховали гранати. Тим і будемо битися.

Я сонливо заповнюю магазин автоматними патронами, їх треба вкладати там рівненько, але пальці не слухаються, і патрони розсипаються в пазах. Це нервує, та й втома дається взнаки. Під час бою якось легше було витримувати напруження, тепер же воля розслаблена, слабіють і м'язи. З якоюсь тупою злістю я лаю в думці патрони, конструкторів цього недоладного під час зарядження магазину і навіть комбатів дозвіл, який не приніс нам порятунку. Потім поглядаю на одкинуту руку Жовтих, — годинничок усе цокає й цокає, червона стрілочка біжить собі по чорному циферблату — незабаром п'ята. Ще тільки п'ята година, а, здається, зранку пережито цілу вічність, цілу епоху, за яку ось загинули люди, а живі настраждалися, передумали, пережили стільки, що іншим би вистачило на цілий вік.

Але все ж таки в глибині душі живе тиха радість, і я знаю — це Люся. Я відчуваю її тут, коли й не бачу, чую її дихання, кожний її рух, її присутність надає певного змісту цьому нашому безнадійному і, може, не дуже потрібному бою. Тільки я боюся, чи вбережемо ми її до кінця?

Люся тим часом возиться коло Лук'янова, одстібає від ременя баклагу і підносить до його вуст. Вода ллється по запиленій шиї, стікає на землю, але ось Лук'янов тихенько гребе рукою по землі і, спершись на лікоть, пробує встати. Засмаглі вуста його шепочуть:

— Я зараз... Зараз...

— Не треба. Лежи. Випий води, — каже йому Люся й нахиляє баклагу. Лук'янов п'є, кадик на його худій шиї судорожно бігає вгору-вниз, і солдат підіймає посинілі повіки.

— Дякую,— тихо мовить він слабким голосом. Потім занепокоєно оглядає бруствер, небо й тихо питає: — Де німці?

— Лежи, лежи, — лагідно заспокоює його Люся. — Все гаразд, лежи. Не треба про німців.

Певно, це насторожує Лук'янова, очі його зосереджуються, стають пильними, і він переводить погляд на стіну сховища.

— Ми не в санчастині? Ні?

— Мовчіть. Не можна розмовляти — гірше буде, — ніби малому, розтлумачує Люся. Лук'янов, трохи заспокоєний, опускає повіки, закушує губу і в настороженому роздумі питає:

— Здається, я помру? Так?

— Ну що ви? — дивується Люся. — Навіщо так думати? Ось одіб'ємося, заберуть вас у госпіталь, і все буде добре.

— Одіб'ємося! — шепоче Лук'янов, кусає губи й знову пробує підвестися.

Люся делікатно, але настійно кладе його на лопатки. Раптом якимсь чужим натужним голосом він вимагає:

— Де мій автомат? Дайте автомат!

— Ну лежіть же! Чому ви такі неспокійні! — вмовляє Люся.

Я заряджаю патронами три автоматні диски, треба ще перебратися на той бік площадки в окоп і пошукати яких-небудь запасів. Зверху, здається, потихішало, гуркоче й бахкає далеко за селом, а тут тільки час від часу луною розкочуються в небі гвинтівкові постріли. Попов із-за колеса спостерігає за полем.

Я переповзаю площадку й падаю в окоп, у якому самотньо сидить Кривенок. Він кидає на мене не дуже приязний погляд і підкорчує під себе ноги.

— Лук'янов опритомнів, — кажу я. — Живий. А ти все злишся?

Кривенок знічується, щулиться і не реагує на моє запитання. Це нарешті злить і мене — знайшов час показувати характер, коли тут усе наше життя на волосині тримається.

— Ну й даремно, чорт би тебе забрав, — кажу я. — Чого ти затявся? Ти знаєш, який одержано наказ?

— Чув! — буркає хлопець.

— Ну!

Але Кривенок мовчить, од нього вже не доб'єшся жодного слова. Я розгортаю в ніші землю, що насипалась із бруствера, викопую три наші гранати, витягаю з-під піску важкі просмолені пачки з патронами. Здається, більше тут нічого немає.

— А в тебе скільки? — питаю я Кривенка.

Він неохоче киває на кулемет, з прийомника якого звисає наполовину заповнена патронами стрічка.

— Це все?

Я залишаю хлопцеві "лимонку", а з рештою боєзапасів переповзаю площадку. Люся сидить, як і сиділа, над Лук'яновим, обіпершись на відставлену назад руку, а він стогне й уривчастим голосом ледве вимовляє:

— Ну навіщо ж обманювати?.. Навіщо?.. Хіба цим допоможеш!.. Людині правда потрібна...

Люся мовчить, а він, трошки перепочивши і ніби заспокоївшись, ледве переводячи дух, говорить:

— Знаю, помру... У грудях душить... Ноги одібрало... Так... Правда ж?.. Ну скажіть!.. Щиро, — хрипить Лук'янов, і в грудях у нього щось тихенько булькає.

Люся мовчить.

— Ну що ж!.. Тільки не думав... Так, не думав... Жахливо й безглуздо... Три роки війни і — марно... — сумним голосом каже він.— А вони все опоганили.

Щось надривне чується в голосі цієї людини, яка несподівано ожила, і я, переставши пхати в диски патрони, насторожуюся. Зблідле обличчя Лук'янова вкривається рясним потом.

— Кінець! — промовив Лук'янов і змовк, ніби вдумуючись у зміст цього слова. — Що мені тепер таїти! Для чого! Хто я? Боягуз поганий! тихо, але з якимсь незвичайним напруженням каже він. Все життя боявся. Всіх! Усього! І даремно... Набрехав я тоді про полон.

Відчуваю, ці слова адресовані мені, зводжу на нього погляд і зустрічаюся з його очима. Але він зараз же одводить їх убік.

— Так, Лозняк, збрехав я тобі. В полон сам здався. В оточенні. Од страху. Підняв руки й пішов. Потім зрозумів. Та пізно... І от усе... Кінець! Ніщо не допомогло... Ех! Навіщо було?.. Навіщо? — хрипить він.

Це признання на хвилину викликало в мене замішання. Отже, він зовсім не той, за кого видавав себе, що з того, що він такий розумний, — він боягуз. Боягуз — огидна на війні людина, але можна зрозуміти його й простити йому, коли він щиро захоче перемогти страх у собі. Здається, нелегко далася цьому чоловікові перемога над самим собою, але хоч і дорогою ціною, певно ж, він переміг, і сьогодні ми не можемо ні в чому докорити йому.