Фабрика Абсолюту - Чапек Карел

кальбурати! — гнівно вигукнув дідусь Благоуш. — Я б це їм у вічі сказав! Чи то кому треба було нового господа бога? Нам на селі й того старого вистачало. Саме в раз вистачало, і хороший він нам був, такий розважний та справний. І нікому не являвся; і хоч мир був...

— А скільки ви, Проузова, правите за яєчко?

— Сьо'дні дві тисячі.

— У Трутнові буцім три дають.

— От і я кажу, — все кипів старий Благоуш, — що таке мусило настати. Бо люди вже були дуже злі одне на одного. От хоч би ваш небіжчик чоловік, Проузко, земля йому пером, він же ото ніби спірит був, духів викликав, то я якось задля сміху й кажу йому: "Чуєш, а заклично мені назад отого злого духа, що я ненароком пустив", — а він на мене розсердився і вже нь разу до мене не озвався, поки й жив на світі. А то ж таки сусід був. А Тонда Влчек знов же признавав оті хвосхвати, що ними буцім землю добре угноювати, а хто їх не признавав, то того він усе підкусював і підкусював, як та оса набридлива. А мій син, пан прохвесор себто, каже, що воно повсюди таке. Кому вже що наверзеться, то він уже й хоче, щоб усі в те вірили. І все в'язне та й в'язне. І через це воно й настало.

— А так, — позіхнувши, погодилася Проузова. — Та що ж ти вдієш.

— Та звісно, — зітхнула пані Благоушева.

— Так воно вже ведеться на цьому світі, — додала Проузова.

— А вам, бабам, аби тільки теревенити цілий божий день, — сердито докінчив дідусь Благоуш і почовгав до хвіртки...

...А тим часом у світі точилися всесвітньо-історичні битви між арміями і "народжувалося краще майбутнє", як запевняли мислителі з усіх таборів.

РОЗДІЛ XXIX

Остання Битва

Під осінь 1953 року Найбільша Війна вже хилилася до кінця. Не було кому воювати. Окупаційні армії, здебільшого відтяті від своїх країн, танули, зникали, ніби вода в піску. Самозвані генерали пересувались від міста до міста чи,,краще сказати, від руйновища до руйновища, на чолі війська з п'яти чоловік, із котрих один був барабанщик, другий злодій, третій школяр, четвертий носив грамофон, а п'ятий був взагалі бозна-хто, і збирали контрибуцію, погрожуючи підпалити місто, або принаймні влаштовували доброчинний концерт "на користь інвалідів, їхнів удів та сиріт". Ніхто вже не знав, хто за кого воює.

Ото серед такого загального, невимовного розгардіяшу й настав кінець Найбільшої Війни. Настав так несподівано, що й досі не відомо, де відбулась остання, так звана вирішальна битва. Історики без кінця сперечаються про те, котрий бій означав кінець і розв'язку всесвітнього конфлікту. Декотрі (наприклад Дюріх, Асбрідж, а особливо Мороні) схиляються до думки, що це був бій під Лінцом. У цій досить великій операції брало участь шістдесят солдатів з різних ворожих армій. Бій розгорівся у великій залі ресуорану "Троянда" за офіціантку Гільду (власне, Маржену Ружичкову з Нового Биджова). Переможцем став італієць Джузеппе; він і забрав Гільду. Та оскільки вона другого дня втекла від нього з чехом Вацлавом Грушкою, то й ця битва, власне, не була вирішальною.

Усінський називає останнім бій під Гороховкою, Леблон — сутичку під Батіньйолем, Ван Гроо — різанину поблизу Ньївпорта; але здається, що тут вирішує скоріше місцевий патріотизм, ніж справді історичні докази. Одне слово, яка битва була останньою в Найбільшій Війні, невідомо. І все ж її можна з великою вірогідністю визначити з дивовижно узгоджених між собою джерел, а саме з цілого ряду пророцтв, що передували Найбільшій Війні.

Так, ще з 1845 року збереглося друковане (готичним шрифтом) чеське пророцтво, що через сто років "настануть події жахливі, і багато люду оружного в війні поляже" ; але що "за сто місяців тринадцять народів під березою зітнуться на полі і в січі запеклій одні одних порубають", а потім нібито настане п'ятдесятирічний мир.

1893 року туркеня Валі Штейн (?) пророкувала, що "мине п'ять разів по дванадцять років, перше ніж настане мир в усьому світі, того року тринадцять царів воюватимуть і зійдуться під березою, а потім настане такий мир, якого ще ніколи не було й не буде".

З 1909 року наводиться видіння однієї негритянки з Массачусетсу, що бачила "потвору чорну, дворогу, і потвору жовту, трирогу, і потвору червону, восьмирогу, як вони билися під деревом (березою?), аж кров забризкала весь світ". Цікаво, що загальне число рогів — тринадцять; це, очевидно, символізує тринадцять народів.

1920 року превелебний Арнольд пророкував, що "настане дев'ятирічна війна і захопить весь світ. Один великий імператор загине в тій війні, троє великих царств розпадуться, дев'яносто дев'ять.великих міст буде зруйновано, і останній бій у тій війні буде останнім боєм сторіччя".

З того ж таки року — "видіння Йонафанове" (опубліковане в Стокгольмі): "Війна й моровиця вигублять дев'яносто дев'ять країн, дев'яносто дев'ять царств упадуть і знов постануть, остання битва триватиме дев'яносто дев'ять годин і буде така кривава, що всі переможці помістяться в затінку під однією березою".

Народне німецьке пророцтво з 1923 року говорить про бій на "Березовім полі" (Біркенфельд).

Депутат Бубнік 1924 року сказав під час дебатів про бюджет: "...І не буде краще, поки хоч один солдат служитиме під березою".

Таких' пророчих тверджень за період між 1845 — 1944 роками збереглося понад двісті; в сорока вісьмох із них згадується число "тринадцять", у сімдесятьох — "береза", в п'ятдесятьох — просто "дерево". З цього можна виснувати, що останній бій відбувся поблизу якоїсь "берези" ; хто брав у ньому участь, ми не знаємо, але лишилось живих загалом тринадцятеро солдатів з різних армій, які після битви, очевидно, полягали в холодку під березою.

Правда, можливо, що береза виступає тут символічно, замість назв населених пунктів: Бржезани, Брженець, Бржезград, Бржезі (таких у Чехії 24), Бржезіна (таких 13), Бржезновес, Бржезінка (4), Бржезінки, Бржезіни (3), Бржезка (4), а також Бржеско, Бржезна (2), Брженці (5), Бржезник (6), Бржезно (10), Бржезова (11), Бржезове Гори, Бржезовиці (6), Бржезовик, Бржезувки, Бржезани (9) і навіть Бржезолупи. Або це назви німецькі: Бірк, Біркенберг, —фельд, —гайд, —гаммер, Біркіхт і т. д. або англійські: Беркенгед, Беркенгем, Берч і т. ін., або ж французькі: Буленвіль, Буле тощо. Це обмежує число міст, сіл, урочищ, де, ймовірно, відбулась остання битва, до кількох тисяч (коли не виходити за межі Європи, яка, безперечно, має переважне право на Останню Битву), і детальне наукове дослідження принаймні з'ясує, де вона відбулась, коли вже зовсім неможливо встановити, хто її виграв.

Та, може, все ж таки — це дуже спокусливе уявлення — поблизу арени останнього акту всесвітньої трагедії просто стояла струнка, срібляста берізка; може, над бойовищем співав жайворонок, і над запеклими вояками пурхали метелики-білани. Аж ба — вже й убивати нема кого; стоїть теплий жовтневий день, і один герой за другим повернеться до бойовища спиною, відійде трохи вбік, справить малу потребу і, знудившись за миром, піде полежати в холодку під березою. І врешті там полягали всі тринадцятеро, що пережили Останню Битву. Той поклав утомлену голову на чобіт сусідові, той — йому на зад, не турбуючись його віддихом (солдатовим цебто). Тринадцять останніх вояків нашого світу сплять під однією берізкою.

Надвечір вони прокидаються, насторожено перезираються і хапаються за зброю. І враз один з них — історія ніколи не довідається, як його звали, — каже:

— Хай йому хрін, хлопці! Може, годі вже?

— Правду кажеш, чоловіче, — з полегкістю промовляє другий і знову кладе рушницю.

— То дай мені шматок сала, бараняко, — не без ніжності озивається третій.

Четвертий на те:

— Ох, чорт, як же закурити хочеться! Може, хто має, людоньки?

— Ох, і відлежусь же! — зітхає п'ятий. — Ми більше не граємось.

— Я тобі дам "спортку", — пропонує шостий, — а ти мені дай шматок хліба.

— Додому, ви лишень подумайте, додому! — мовить сьомий.

— Твоя стара тебе дожидає? — питає восьмий.

— Господи, це ж я вже шість років у справжній постелі не спав! — згадує дев'ятий.

— Дурне було діло, хлопці, — каже десятий і спльовує.

— Авжеж, — погоджується одинадцятий. — Але відтепер ми й пальцем не ворухнемо.

— А таки не ворухнемо, — погоджується дванадцятий. — Нема дурних. Гайда, хлопці, додому!

— Який я радий, що вже цьому кінець, — підсумовує тринадцятий і перевертається на другий бік.

Можна собі уявити, що отак приблизно скінчилась Найбільша Війна.

РОЗДІЛ XXX

Закінчення

Минуло багато років. У трактирі Дамогорських сидить механік Брих, тепер власник слюсарної майстерні, і читає "Лідове новіни".

— Зараз будуть готові ліверні ковбаски, — каже трактирник, виходячи з кухні. Ти ба, це ж Ян Біндер, колишній власник каруселі; він погладшав і вже не носить смугастої футболки, але це він!

— А куди нам квапитись, — повільно відказує пан Брих. — Адже і патера Йошта ще немає. І пана редактора Рейзека.

— А... як там пан Кузенда? — питає пан Біндер.

— Ну, самі знаєте. Хиріє помаленьку. Який то славний чоловік, пане Біндер!

— Атож, — погоджується пан трактирник. — Я... не знаю, пане Брих... може б, ви занесли йому від мене трохи цих ковбасок. Сьогодні дуже добрі вдались, і якби ви, пане Брих, були такі ласкаві...

— Та залюбки, пане Біндер, це ж так потішить старого, що ви його не забуваєте. З превеликою радістю віднесу.

— Слава Ісусу Христу, — весело озвалось на дверях, і канонік Йошт, рум'яний з морозу, вже скинув і повісив капелюх та кожушок.

— Добривечір, велебний отче, — відповів пан Брих. — А ми вже чекаємо, чекаємо...

Патер Йошт смачно випнув губи й потер змерзлі руки.

— То що там пишуть у газеті, пане майстре?

— Та оце якраз читаю: "Президент республіки призначив молодого вченого, приват-доцента доктора Благоуша екстраординарним професором". Пам'ятаєте, пане каноніку, це той самий Благоуш, що писав тоді про Кузенду.

— Ага, ага, — сказав патер Йошт, витираючи окуляри. — Безвірник, звичайно. Вони там в університеті всі безбожники. І ви теж безбожник, пане Брих.

— Ну, пан канонік за нас за всіх помолиться, — озвався пан Біндер. — Ми ж йому на небі потрібні будемо для практики. То дві й одну, велебний отче?

— Атож. Дві й одну.

— Добривечір, — буркнув редактор Рейзек, входячи до трактиру. — Та й холодюка ж!

— Доброго вечора, — зрадів пан Біндер.