Кракатит - Чапек Карел

Карел ЧАПЕК

КРАКАТИТ

І

Увесь день був вогкий і холодний, а надвечір туман іще згуснув. Ідеш, наче пропихаєшся крізь якусь розріджену вологу речовину, що позад тебе невблаганно змикається. Хочеться бути вдома. Вдома, при своїй лампі, в скриньці з чотирьох стін. Ніколи ще не почував себе таким самотнім.

Прокоп іде й іде набережною. Його морозить, від кволості чоло аж змокріло; ось мокра лавка, так хочеться сісти посидіти, та страшно поліцаїв. Йому здається, що він хитається; біля Старомеських млинів його навіть хтось сахнувся, як п'яного. І тепер він скільки сили намагається триматись рівно. Ось назустріч іде чоловік у насунутому аж до очей капелюсі, з піднятим коміром. Прокоп зціплює зуби, наморщує лоба, напружує всі м'язи, щоб минути його не похитнувшись. Але якраз за крок від того чоловіка в голові в нього затьмарилось, і раптом закрутився з ним цілий світ; нараз він помічає близько-близесенько двоє очей, що вп'ялись у нього пронизливим поглядом; натикається на чиєсь плече, мурмоче щось ніби "вибачте" і з конвульсивно-гордою міною йде далі. Через кілька кроків він зупиняється і озирається; той чоловік стоїть і пильно дивиться йому вслід.

Прокоп напружується і наддає ходи, проте мимоволі озирається знову; а чоловік усе стоїть і дивиться йому вслід так уважно, аж висунув з коміра голову, мов черепаха.

"Хай дивиться, — занепокоєно думає Прокоп, — більше я не озирнусь". І він іде далі; раптом чує за собою кроки. Чоловік з піднятим коміром йде за ним. Здається, навіть біжить. І Прокоп з несамовитим жахом кинувся тікати.

Знову все перед очима пішло обертом. Важко дихаючи і цокочучи зубами, він сперся на дерево й заплющив очі. Йому було страшенно погано. Він боявся, що впаде, що серце в нього розірветься, що ротом лине кров. А коли розплющив очі, побачив перед собою чоловіка з піднятим коміром.

— Ви часом не інженер Прокоп? — уже вкотре питав він.

— Я... я там не був, — спробував якось відбрехатися Прокоп.

— Де? — спитав чоловік.

— Там, — відповів Прокоп, киваючи головою кудись у бік Страгова . — Чого вам від мене треба?

— Ти що, не впізнав мене? Я Томеш. Томеш із політехнічного. Що, не пригадуєш?

— Томеш, — байдуже повторив Прокоп це прізвище. — А, Томеш. А що, що вам треба від мене?

Чоловік з піднятим коміром узяв Прокопа під руку.

— Стривай, ти спершу сядь, чуєш?

— Так, — сказав Прокоп і дозволив довести себе до лави. — Бо я... розумієте, мені погано. — І раптом вийняв з кишені руку, обмотану брудною ганчіркою. Мене поранило. Отака халепа.

— А голова не болить? — запитав чоловік.

— Болить.

— Ну то послухай, Прокоп, — сказав він. — У тебе, мабуть, температура. Тобі треба в лікарню, розумієш? Тобі погано, це зразу видно. Але принаймні згадай, що ми знайомі. Я — Томеш. Ми ж разом учились на хімічному факультеті. Ну-бо, пригадай!

— А, Томеш, — кволо озвався Прокоп. — Отой поганець? А що з ним?

— Нічого, — відповів Томеш. — Це він розмовляє з тобою. Тобі треба полежати, розумієш? Де ти живеш?

— Там, — насилу вимовив Прокоп і мотнув кудись головою. — Біля... біля Гібшмонки .

Зненацька він спробував устати.

— Я туди не хочу! Не ходіть туди! Там... Там...

— Що?

— Кракатит, — прошепотів Прокоп.

— А що це таке?

— Нічого.. Не скажу. Туди нікому не можна. Бо... бо...

— Що?

— Пш-ш-ш, трах! — сказав Прокоп і махнув рукою.

— Що ж це таке?

— Кракатое. Кра-ка-тау . Вулкан. Вул-кан, розумієте? Оце ж воно мені й поранило палець. Я сам не знаю що...

Прокоп затнувся, а потім поволі додав:

— Це страшна річ, брате.

Томеш уважно дивився на нього, ніби чогось чекав.

— То ти ще й досі морочишся з вибухівками? — спитав він згодом.

— Ще й досі.

— Ну, і виходить щось?

Прокоп видушив із себе щось подібне до сміху.

— А ти хотів би знати, еге? Це, голубе, не так просто. Ні, це не так просто, — повторював він, киваючи, ніби п'яний, головою. — Чоловіче, воно само собою... само собою...

— Що?

— Кра-ка-тит. Кракатит. Кррракатит. То воно само собою...На столі в мене залишилось трохи порошинок, а решту я змів до-до-до... до такої баночки. Зо... зосталось тільки трохи порошинок на столі... і... раптом...

— Вибухнуло?

— Вибухнуло. Лише отой пилок, порошинки, що розтрусилися, їх навіть і видно не було. Електрична лампочка — за кілометр. А може, й ближче. А я — в кріслі; мов колода. Знаєш, утомився. Забагато працював. І раптом... тррах! Я впав додолу. Шибки повилітали, і лампочка — вдрузки. Детонація така... така, ніби вибухнув лідитовий патрон. Стра... страшна вибухова сила. Я... я... спершу гадав, що вибухнула та пор... порцена... понце... польцелянова, порценальова, понцеляр, як же воно, скажіть швидше, оте біле, знаєте, ізолятор, як воно зветься? Си-лі-кат алюмінію.

— Порцеляна.

— Баночка. Я гадав, що то вона вибухнула, геть з усім, що в ній було. Черкнув сірника, а вона там, ціла, вона — ціла. А я стою ніби стовп, аж сірником пальці попік. А тоді геть... через поле... в темряві... до Бржевнова чи Стшешовиць. І десь там мені спало на думку це слово. Кракатое. Кракатит. Кра-ка-тит. Ні, ні, це було не... не... не так. Як гримнуло, я впав додолу й кричу; кракатит, кракатит! А потім забув. Хто це тут? Хто... хто ви?

— Колега Томеш.

— Ага, Томеш. Отой паршивець. Позичав у мене конспекти. Не вернув одного зошита з хімії. Томеш, а як звати?

— Їржі.

— А, Їрка, вже знаю. Ти — Їрка, я знаю. Їрка Томеш. Де той зошит? Стривай-но, я тобі щось скажу. Коли вибухне решта, буде зле. Чоловіче, воно знищить усю Прагу. Змете. Здмухне, фук!.. як вибухне та порцелянова баночка, розумієш?

— Яка баночка?

— Ти Їрка Томеш, я знаю. Йди до Карліна. До Карліна або до Височан і дивись, як воно вибухне. Біжи, біжи швидше!

— Навіщо?

— Я його наробив цілий центнер. Центнер кракатиту. Ні, всього... всього грамів сто п'ятдесят. Він там нагорі, в порцеляновій баночці. Ой, що буде, як він вибухне... Але стривай, це неможливо, це безглуздя, — бурмотів Прокоп, хапаючись за голову.

— Що?

— Чому ж... чому воно не вибухнуло і в тій баночці? Коли той порошок... сам собою... Стривай, стіл покритий цин... цинковою бляхою... бляхою... Від чого ж воно вибухнуло на столі? Стривай, сиди тихо, сиди тихо... — сказав Прокоп і, хитаючись, підвівся.

— Що з тобою?

— Кракатит, — пробурмотів Прокоп, крутнувся всім тілом і впав на землю непритомний.

II

Перше, що відчув Прокоп, вернувшись до пам'яті, було те, що довкола все труситься, деренчить, гуркоче, а його хтось міцно тримає за поперек. Він страшенно боявся розплющити очі: боявся, що все валиться на нього. Але гуркотіння не припинялось, він розплющив очі й помітив перед собою тьмяний чотирикутник, по якому пливли туманні світляні кружала й смуги. Він не міг збагнути, що це таке, розгублено дивився, як пливуть і підскакують ті примари, і покірно чекав, що з ним буде далі. Потім зрозумів, що то гуркотять колеса візницького екіпажа, а за віконцем пропливають у тумані звичайні ліхтарі; втомлений тим спогляданням, він заплющив очі: хай везуть.

— Тобі треба в ліжко, — промовив тихий голос у нього над головою. — Приймеш аспірину, і тобі полегшає. А вранці я приведу лікаря, гаразд?

— Хто ти? — сонно допитувався Прокоп.

— Томеш. Полежиш у мене, Прокопе. В тебе температура. Що болить?

— Усе. Голова йде обертом. Так, знаєш...

— Лежи спокійно. Я заварю чай, а ти виспишся. Це в тебе від хвилювання. Нервова гарячка. До ранку все минеться.

Прокоп наморщив лоба, намагаючись згадати, що з ним сталось.

— Я знаю, — стурбовано сказав він за хвильку. — Послухай, треба якось викинути ту баночку в воду, щоб не вибухнула.

— Не турбуйся й Не говори.

— А я... мабуть, міг би сидіти. Я тобі не заважаю?

— Ні, лежи.

— А в тебе й досі мій конспект із хімії? — згадав раптом Прокоп.

— У мене. Я його віддам! Але зараз лежи спокійно. Чуєш?

— Як же мені болить голова!

А візник їхав далі Єчною вулицею вгору. Томеш тихенько насвистував якусь мелодію і дивився крізь вікно. Прокоп дихав хрипко й тихо стогнав. Туман осідав на тротуарах і проникав під пальто слизькою вогкістю; було пізно, безлюдно.

— Ось ми вже й дома, — сказав голосно Томеш. Екіпаж швидше заторохкотів по площі й звернув праворуч. — Слухай, Прокопе, ти можеш пройти кілька кроків? Я допоможу.

Томеш насилу витяг свого гостя на третій поверх. Прокопові здавалося, що він дуже легкий, зовсім без ваги, і він просто повис на Томешеві: хай несе. Але той важко сапав і витирав піт.

— Бач, я став як пір'їнка, — дивувався Прокоп.

— Авжеж, — буркнув засапаний Томеш, відмикаючи двері свого помешкання.

Прокоп почував себе як мала дитина, коли Томеш його роздягав.

— Моя мама, — почав він розповідати, — колись... давно-давно, тато сидів біля столу, а мама несла мене до ліжка, розумієш?

Та ось він уже лежав у ліжку, вкутаний по шию, і, цокочучи зубами, дивився, як Томеш порається біля грубки і квапливо розпалює дрова. Він мало не плакав від кволості й жалю до самого себе і все щось бурмотів; нарешті заспокоївся, відчувши на лобі холодний компрес.

Тоді спокійніше обвів очима кімнату. Пахло тютюном і жінкою.

— Ну ти ж і шалапут, Томеш, — поважно промовив він. — Завжди в тебе є дівчина.

— А хіба що?

— Нічого. Що ти, власне, робиш?

Томеш махнув рукою.

— Погані, брате, справи. Грошей нема.

— Гуляєш?

Томеш тільки похитав головою.

— Знаєш, жаль мені тебе, — турботливо почав Прокоп. — Ти б міг... Дивись, я працюю вже дванадцять років.

— А що з того маєш? — гостро зауважив Томеш.

— Ну, дещо маю. Ось цього року продав вибуховий декстрин.

— За скільки?

— За десять тисяч. Та це дрібниця. Така собі нікчемна вибухівка для копалень. А коли б я тільки схотів...

— Тобі вже краще?

— Мені дуже добре. Я знайшов такі методи! Голубе, один нітрат церію — це жахлива річ, а хлор, хлор, чотирихлористии азот вибухає від світла. Засвітиш лампочку — і трах! Але й це ще нічого. Дивись, — раптом промовив він, виймаючи з-під ковдри худу, страшенно покалічену руку. — Коли я щось візьму в руки, та... відчуваю, як ворушаться там атоми. Мов ті мурашки. І кожна речовина ворушиться по-іншому, розумієш?

— Ні.

— Оце то сила, розумієш? Сила в матерії. Матерія має в собі страшенну силу. Я... я на дотик відчуваю, як усе в ній ворушиться. І тримається все це вкупі... з величезною напругою.