Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло
Руку йому полікував непогано. Ач, падлюка, козака хотів голими руками взяти! "
Попростував до зимових скирт, але, з паски, проминув їх, довго, як заєць, жируючи, в'язав петлі слідів. Ночувати вирішив у покинутій копиці сухого чакану. Розгріб вершину. Спід ніг майнула норка. Зарився з головою в гни-лясто — пахучий чакан, потремтів. Думок не було. Краєчком, знехотя подумав: "Засідлати завтра та й майнути через фронт до своїх?" — але відповіді не найшов у собі, принишк.
Під ранок став мерзнути. Визирнув. Над ним відрадісно й трепетно сяла вранішня зірниця, і в глибочезному провалі синясто — чорного неба, як у Доні на перекаті, мовби показалось дно: передранкова димчаста блакить у зеніті, пригаслий зоряний розсип по краях.
ХУІІІ
Фронт пройшов. Відгриміли бойові деньки. Востанній день кулеметники 13 кавполку перед відходом поставили на широкоспинні тавричанські сани мохівський грамофон, довго скочки вмилювали коней по вулицях хутора. Грамофон хрипів і харкав (до широкого горла труби попадало
сніжне груддя, що летіло з кінських попитів), кулеметний у сибірській вушастій шапці* безпечно прочищав трубу й орудував різьбленою ручкою грамофона так само впевнено, як і ручками затильника. А позаду сірою горобиною хмарою сипала за саньми дітвора; чіпляючись за полудробок, горлали: "Дядьку, заведіть оту, що свистить! Заведіть, дядьку!" Двод найщасливіших сиділи на колінях у кулеметника, і той у перервах, коли не крутив ручку, дбайливо й суворо витирав рукавицею меншинькому хлопчикові облуплений, мокрий від морозу та великого * щастя, ніс.
Потім чути було, як біля Усть-Мечетки йшли бої. Через Татарський рідкими валками сунули обози, що живили харчами та бойовим припасом 8 і 9 Червоні армії Південного фронту.
На третій день посланці йшли по дворах, оповіщали козаків про те, щоб ішли на сход.
— Краснова, отамана вибиратимемо, — сказав Антип Брехович, виходячи з мелехівського двору.
— Бибирати будемо чи нам його зверху спустять? — поцікавився Пантелей Прокопович.
— Там, як доведеться...
На збори пішли Григорій і Петро. Молоді козаки зібрались усі чисто. Стариків не були. Самий тільки Авдійович Брех, зібравши гурт зубоскалів, теревенив про те, як стояв у нього на квартирі червоний командир, і як запрошував він його, Авдійовича, зайняти командну посаду.
— Я, к'а, не знав, що ви — вахмістр старої служби, а то — просимо дуже, заступайте, батьку, на посаду..."
— На яку ж? 3а старшого — куди пошлють? — вишкірявся Михась Кошовий.
Його охоче піддержували:
— Начальником над комісарською кобилою. Надхвост-ницю їй підмивати.
— Бери вище!
— Го-го!
АвдіЙовичу! Чу$ш! Це він тебе до обозу третього розряду, малосолкою завідувати...
— Ви не знайте ділов усіх... Комісар перед ним розводився, а комісарів вістівець тим часом до його старої Відсипався. Лапав її. А Авдійович слину розпустив, соплі ііорозвішував, слухач.
Виряченими очима Авдійович оглядав усіх, ковтав слину, питався:
—: Хто останні слова виголосив?
— Я! — храбував хтось ззаду.
— Бачили такого сучого сина ? — Авдійович повертавсь, шукаючи співчуття, і діставав його вдозвіль*
— Він гад, я давно кажу:
— У них вся порода така.
-г— Ось якби я молодший був... — Щоки в Авдійовича Зачервонілись, як грона калини, — якби молодший, я б тобі показав розвозку! У тебе й повада вся хохлацька! Мазниця ти таганрозька! Очкур хохлацький!
— Чого ж ти, АвдіЙовичу, не візьмешся з ним? Щеня супроти тебе.
— Авдійович відломив, видно...
— Боїться, пупок у нього з натуги розв'яжеться ...
Рев супроводив Авдійовича, що відходив поважно геть.
На майдані купками стояли козаки. Григорій, що давним давно не бачив Михася Кошового, підійшов до нього:
— Здоров, полчанине!
— Хвалити бога.
-— Де пропадав? Під яким прапором службицю справляв?— Григорій посміхнувся, стискаючи руку Михася, заглядаючи в блакитні його очі.
— Ого! Я, братику, і на відводі, і в штрафній сотні на Калачіському фровті був. Де тільки не був! Насилу додому прибився. Хотів до червоних на фронті перебігти, але за мною стежили пильніше, ніж мати за непробуваною дівкою стежить. Іван Олексійович недавнечко приходив до мене, бурка на ньому, похідна справа. "Ну, мовляв, гвинтівку
145
Тихий Дій
гіагіоготів — і гайда". Я тільки но приїхав, питаюсь: "Йевяій відступатимеш?" Він плечима знизав, каже: "Наказують Отаман присилав. Я ж при млині служив, на обліку в них". Попрощався й пішов. Я гадав, що він і справді відступив;' Другого дня Мценський полк вже прийшов, дивлюсь — являються... Та он він суне! Іване Олекійовичу!
Разом з Іваном Олексійовичем підійшов і Давидко-йалв-цівник. У Давидка йойнйй рот? білісінькйх Зубів сміються, наче залізку знайшов. А Ійай ОлЄксійовйй пойГяв руку Григорія в своїх маслакуватих Пальцях, геть просмерділих машинним маслом, поцмокав язиком.
— Як же ти, Гришо, зостався ?
— А ти як V
— Ну, мені ж... Я — справа інша.
— На мод офіцерство натякадш V Ризикнув. Зостався... Вчора мало не вбили... Як погнались, почали стріляти, — пошкодував, що не втік, а тепер знов не шкодую.
— ЗаЩО прив'язались ото? Це з тринадцятого?
— Вони. Гуляли в Анікушки. Хтось доказав, що офіцер я. Петра не зачіпили, ну а мене... За погони зайшла справа. Утік за Дін, руку одному кучерявому попсував трошки. Вони за це прийшли додому, мод все чисто забрали. І шаравари, і чумарки. Що на мені було, те й зосталось.
— Якби пішли ми в червоні тоді, перед Подтьолковим... Тепер не довелось би очима блимати, — Іван Олексійович скис в усмішці, почав закурювати.
Народ все підходив. Збори відкрив приїжджий з Вешен-ської підхорунжий Лапчонков, сподвижник Фоміна.
— Товариші станичники! Радянська влада закоренилась у нашому окрузі. Треба встановити правління, обрати виконком, голову й заступника йому. Це — одна справа. А потім привіз я наказ від окружної ради, він короткий: Здати всю огнепальну та холодну зброю.
— Здорово!—ущипливо сказав хтось позаду. І потім надовго на цілий зріст стала тиша.
і— їут нема чого, товариші, такі вигуки вигукувати! —* Дапчонков виструнчивсь, поклав на стіл папаху. — Зброю, Звісно, треба здати, як з вона непотрібна в домашності. Хто хоче йти боронити Ради, тому зброю дадуть. У триденний строк гвинтівочки позносьте. Далі приступаймо до виборів. Голову я зобов'яжу довести наказ до кожного, і повинен він печатку в отамана забрати і усі хутірські суми.
— Вони нам давали зброю, що лапу на неї накладають ?..
Ще не кінчив фразу хто питав, а до нього дружно всі
повернулись. Казав Захар Корольов.
— А нащо вона тобі здалась ? — просто спитав Хри-стояя.
— Вона мені непотрібна. Але умови не було, як ми пускали Червону армію через свій округ, щоб нас обеззброювали.
— Справедливо!
— Фомін казав на мітингу...
— Шаблі за свої копійки справляли.
— Я із своїм гвинтом з германської прийшов, а тут віддай ?
— Зброю, скажи, не віддамо.
— Козаків обібрати зазіхають. А що ж я значу без зброї? На якому полозі я повинен їхати? Я без зброї, як баба з задубленим подолом, — голий.
— При нас зостанеться.
Михась Кошовий поважно попросив слова.
— Дозвольте, товариші! Мені навіть досить дивно чути такі балачки. Воєнне становище чи ні в нас?
— Та нехай хоч позад воєнного!
— А раз воєнне — балакати довго нема чого. Виймай і віддай. Ми хіба не так робили, як займали хохладькі слободи ?
Лапчонков погладив свою папашку і як припечатав:
— Хто за ді три дні не здасть зброю, буде відданий до революційного суду і розстріляний, як контра.
По хвилині мовчанки, Томідін, кашлюючи, прохрипів:
— Просимо вибираїш власть!
Висунули кандидатури. Вигукнули з десяток прізвищ. Один з молодняку крикнув:
— Авдійовича!
Проте жарт успіху не мав. Першого голосували Івана Олексійовича. Пройшов одноголосно.
— Далі голосувати нема чого, — запропонував Петро Мелехов.
Сход охоче погодивсь, і товаришем голови обрали без голосування Михася Кошового.
Мелехови й Христоня не встигли додому дійти, а Ані-кушка вже зустрівся їм на півдороги. Під пахою ніс гвинтівку й патрони, загорнуті в жінчину завіску. Побачив козаків — засоромився, шмагнув у боковий провулок. Петро глянув на Григорія, Григорій на Христоню. Всі, як змовившись, посміхнулись.
XIX
Козакуз на рідному степу східний вітер. Вибалки позамітало снігом. Западини і яри зрівняло. Нема не доріг, ні стежок. Навкруги, навперехрест, — прилизана вітрами, біла рівнина. Неначе мервтий степ. Коли — не — коли пролетить у вишині ворон, древній, як цей степ, як могила над літняком у сніжній шапці з бобровою княпвською облямівкою з чорнобилу. Пролетить ворон, із свистом розрубуючи крилами повітря, ронячи горловий стогінливий клекіт. Вітром далеко пронесе його крик, і довго й сумно лунатиме він над степом, як уночі в тиші ненароком торкнута басова струна.
Але під снігом все ж живе степ. Там, де, як замерзлі хвилі, бугрилася срібна від снігу рілля, де мертвими брижами лежить заволочена з осені земля, — там, вчепившись у грунт жадібним, живучим корінням, лежить звалене морозом озиме жито. Шовковисто — зелене, все в сльозинках застиглої роси, воно мерзлякувато тиснеться до хрушкого чорнозему, годуються його живлющою чорною кров'ю і жде
весни, сонця, щоб підвестись, ламаючи підталий павутйнно-тонкий алмазний наст, щоб буйно зазеленіти в травні. І воно встане, виждавши час! Битимуть в ньому перепели, бринітиме над ним квітневий жайворонок. І так само світитиме йому сонце, і так самісінько колихатиме його вітер. До пори, поки визрілий, повнозерний колос, м'ятий Зливами й лютими вітрами, не поникне вусатою головою, не ляже під косою господаря, покірно роняючи на току лите, важуче зерно.
Все Наддіня жило притаєним, притамованим життям. Скрутні заходили дні. Події стояли на грані. Чорна чутка повзла з вершини Дону, Чиром, Цуцканом, Хопром, ланкою, великими й малими річками, всіяними козацькими хуторами. Гомоніли про те, що не фронт страшний, який прокотився хвилею та й ліг біля Дінця, а надзвичайні комісії та трибунали. Казали, що з днини на днину ждуть їх по станицях, що нібито в Мигулінській та Казанській уже появились вони і вершать суди короткі й неправі над козаками, котрі служили в білих. Нібито те, що покинули верхньодонці фронт, виправданням не служить, а суд геть простісінький: обвинуваченням, двійко запитань, вирок— і під кулеметну стрічку.
