Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Тихий Дін. Книга третя.

Переклад Євгена Плужника

ЧАСТИНА ШОСТА

Как ты, батюшка, славный тихий Дон

Ты кормилец наш, Дон Иванович,

Про тебя лежит слава добрая, ]=

Слава добрая, речь хорошая.

Как бывало ты все быстер бежишь,

Ты быстер бежишь, все чистехонек,

А тепер ты, Дон, все мутен течешь,

Помутился весь сверху донизу.

Речь возговорит славный тихий Дон:

"Уж как то мне все мутну не быть,

Распустил своих я ясных соколов,

Ясных соколов — донских казаков.

Размываются без них мои круты бережки,

Высыпаются без них косы желтым

песком.

(Старовинна козача пісня)

І

У квітні 1918 року на Дону завершився великий розділ: козаки — фронтовики північних округів — Хоперського, Усть-Медведицького і почасти Верхньодонського — пішли З Мироновим та частинами красногварційців, що відступали; козаки низівських округів гнали їх і тіснили до границь області, з боями звільняючи кожну п'ядь рідної землі,

Хоперці пішли з Мироновим майже поголовно, усть-медведицькі — наполовину, верхньодонці — лише в незначному числі.

Тільки 1918 року історія остаточно розділила верховиків З низовиками. Але початок розділу намічався ще сотні років тому, коли менш заможні козаки північних округів, що не мали ні ситих земель Надозів'я, ні виноградників, ні багатих ловецьких та рибних промислів, інколи відколювались від Черкаська, чинили самовільні наскоки на великоруські землі і були найпевнішою опорою всім бунтарям, починаючи з Разіна й кінчаючи Сікачем.

Навіть за пізніших часів, коли все В.йсько глухо хвилювалось, придавлене державною десницею, верхівські козаки повставали відверто і, керовані своїми отаманами, хитали цареві підпори: бились з коронним військом, грабували на Дону каравани, перехоплювались на Волгу й підбивали на бунт приборкане Запоріжжя.

На кінець квітня Дін на дві третини був очищений від більшовиків. Після того, як виразно намітилась необхідність утворення сводї' обласної влади, керівними чинами бойових груп, що бились на півдні, було запропоновано скликати Круг. На 28 квітня в Новочеркаську призначений був збір членів Тимчасового дінського уряду та делегатів від станиць і військових частин.

На хуторі Татарському в двадцятих числах квітня одержано було від Вешенського станичного отамана папір, який сповіщав про те, що в станиці Вешенській 22 сього місяця відбудеться станичний збір для виборів делегатів на Військовий круг.

Мирон Григорович Коршунов зачитав на сході папір. Хутір послав до Вешенської його, діда Богатирьова та Пантелея Прокоповича.

На станичному зборі серед інших делегатів на Круг обрали й Пантелея Прокоповича. З Вешенської повернувся він того самого дня, а другого вирішив разом із сватом їхати до Міллерова, щоб загодя попасти до Новочеркаська (Миронові Григоровичу треба було придбати в Міллерові гасу, мила і ще дечого для хазяйства, та, до речі, хотів і підробити, закупивши Мохову для млина сит та бабіту).

Виїхали на світанку. Бричку легко несли вороні Мирона Григоровича. Свати поруч сиділи в мальованій квітчастій колисці. Вибрались на горбок, розбалакались: в Міллерові стояли німці, тим то Мирон Григорович і спитався не без опаски:

— А що, сваток, чи не забастують нас германці? Лихий народ, в рот їм дишель!

— Ні, — запевнив Пантелей Прокопович. — Матвій Кашу-лін недавнечко був там, казав — побоюються німці... Опасуються козаків займати.

— Чи ба! — Мирон Григорович посміхнувся в лисячу рудизну бороди і помахав вишневим пужалном: він, видимо заспокоївшись, перевів розмову: — Яку ж владу встановите, як гадаєш?

— Отамана настановимо. Свого! Козака!

— Щасти боже! Вибирайте краще ! Мацайте генералів? як циган коні, лЩоб без ганджу був.

— Виберемо. На розумні голови ще не збіднів Дін.

— Так, так, сваток...їх і дурнів не сіють, самі родяться.— Мирон Григорович зіщурився, смуток ліг на його веснянкувате обличчя. — Я свого Митька думав у люди вивести, хотів, щоб на офіцера вчився, а він і приіодської не кінчив, утік другої зими.

На хвилину примовкли, думаючи про синів, що пішли кудись слідом за більшовиками. Бричку трясло на грудкуватій дорозі; правий вороний засікався, клацаючи нестертою підковою; гойдалась колиска і, як риби на нересті, терлись бік-у-бік, тісно сидячи, свати.

—Де то воно наші козаки ?—зіхнув Пантелей Прокопович.

— Пішли по Хопрі. Федотка-Калмик повернувся з Кумил-женської, кінь у нього загубився. Казав, нібито прямують на Тишанську станицю.

Знов замовкли. Спини холодив вітрець. Позаду, за Доном, на рожевому огнищі зорі величаво й німотно згорали ліси, луговини, озера, плішини галявин. Скибою жовтого щільникового меду лежала пісочане узгір'я, верблюжі горби бурунів скупо полискували бронзою.

Весна йшла не дружно. Аквамаринову прозелень лісів уже змінила пишна густозелена брость. Зацвітав степ, зійшла повінь, 'зоставивши на оболоні силу озер-блищиків, а в ярах під крутими схилами ще тисся до суглинку з'їджений відлигою сніг, білів визивно й яскраво.

Другої доби надвечір приїхали в Міллерово, заночували в знайомого українця, що жив під бурим боком елеватора. Вранці, поснідавши, Мирон Григорович запріг коні, поїхав до крамниць. Вільно проминув залізничний переїзд і тут уперше в житті побачив німців. Трод ландштурмістів ішли йому наперестріт. Один з них, дрібнорослий, зарослий по вуха кучерявою каштановою бородою, зовно махнув рукою.

Мирон Григорович напнув віжки, неспокійно й вижидально жуючи губами. Німці підійшли. Рослий вгодований прусак, іскрячись білозубою усмішкою, сказав товаришеві:

— Ось справдешній козак! Диви, він навіть у козацькій "формі. Його сини, певне, билися з нами. Відпровадьмо його

живцем до Берліна. Це буде прецікавий експонат.

— Нам потрібні його коні, а він хай забираються к чорту! — без усмішки відказав клишоногий, з каштановою бородою.

Він боязко обійшов коней, підійшов до брички.

— Злазь, старий. Нам потрібні твої коні — перевезти

он з того млина до вокзалу партію борошна. Ну бо, злазь, тобі кая уть! По коні прийдеш до коменданта,— німець показав очима на млин і жестом, який не допускав сумніву щодо призначення його, запросив Мирона Григоровича злізти. . .

Двою , інших пішли до млина, оглядаючись, сміючись. Мирон Григорович вкрився сірожовтим рум'янцем. Намотавши на полудробок колиски віжки, він молодо зскочив З брички, зайшов поперед коней.

"Свата немаю,-—мельком подумав він і похолов.— Заберуть коні! Ех, ускочив! Чорт поніс!"

Німець, щільно стиснувши губи, взяв Мирона Григоровича за рукав, показав знаком, щоб ішов до млина.

— Облиш! — Мирон Григорович потягся вперед і зблід помітніше.— Не чіпай чистими руками! Не дам йоней!

З голосу його німець здогадався про зміст відповіді. В нього враз хижо ощирився рот, оголивши синясто — чисті зуби, зіниці загрозливо розширились, голос заляскав владно й крикливо. Німець взявся за ремінь почепленої на плечі гвинтівки, і в цю мить Мирон Григорович згадав молодість: боюцьким ударом, майже не замахуючись, гахнув його по вилиці. Від удару в того з хряском мотнулась голова і лопнув на підборідді ремінь каски. Упав німець крижем і, намагаючись підвестись, випустив з рота бордову галку згустілої крові. Мирон Григорович вдарив ще раз, вяее по потилиці, зиркнув навкруги і, нахилившись, ривком вихопив гвинтівку. В цей момент думка його працювала швидко і неймовірно чітко. Повертаючи коні, він вже знав, що в спину йому німець не стрельне, і боявся лише, щоб не побачили, бува, зза залізничного паркану або з колій вартові.

Навіть на перегонах не мчали вороні таким шаленим чвалом. Навіть на весіллях не діставалося так колесам брички. "Господи, винеси! Визволи, господи! Во ім'я отця..."—подумки шепотів Мирон Григорович, не здіймаючи з кінських спин батога. Природжена скнарість мало не згубила його: хотів заїхати на квартиру по покинуту повсть ; але розум переміг, — повернув геть. Дванадцять верстов до слободи Оріхової летів він, як потім сам казав, швидше, ніж пророк Ілля на своїй колісниці. В Оріховій заскочив до знайомого українця і, ні живий, ні мертвий, розповів господареві про пригоду, попрохав заховати його й коней. Українець — заховати заховав, але попередив :

— Я сховаю, та як будуть дуже питати, то я, Григоровичу, вкажу, бо мені ж рації нема. Хатину спалять, та й на мене накинуть шворку.

— Ти вже сховай, рідненький! Я ж тобі віддячу, чим хочеш ! Тільки від смерті увільни, заховай десь,— овець прижену гурт! Десятка найкращих овець не пошкодую! — упрохував та обіцявся Мирон Григорович, закочуючи бричку під сарай.

Гірш від смерті боявся він погоні. Простояв у дворі українця до вечора і змився, ледве смеркло. Всю дорогу від Оріхової гнав, як оглашений, з коней по обидва боки сипалось мило, бричка торохтіла так, що на колесах спиці зливались, і опам'ятався лише під хутором Нижньо — Яблу-нівським. Не доїздячи до нього, спід сидіння дістав відбиту гвинтівку, подививсь на ремінь, списаний зсередини чорнильним олівцем, полегшено крекнув:

А що — наздогнали, чортові сини ? Мілко ви плавали!

Овець українцеві так і не пригнав. Восени побував проїздом., на вижидальний погляд господаря відповів:

— Овечки в нас чисто виздихали! Погано щодо овечок... А от груш з власного саду привіз тобі по добрій пам'яті!—

Висипав з брички мір зо дві побитих за дорогу груш, сказав, відводячи шельмівські очі набік: — Груші в нас добрі —предобрі... влежані...— і попрощався.

В той час, як Мирон Григорович скакав з Міллерова, сват його стирчав на вокзалі. Молодий німецький офіцер написав пропуск, через перекладача розпитався Пантелея Прокоповича і, закурюючи дешеву сигару, поблажливо сказав:

— їдьте, тільки пам'ятайте, що вам потрібна розумна влада. Вибирайте президента, царя, кого завгодно, лише при умові, що ця людина не буде позбавлена державного розуму та зумід вести лойяльну відносно нашої держави політику.

Пантелей Прокопович поглядав на німця досить неприязно. Він неохочий був провадити балачки і, діставши пропуск, зараз же пішов купувати квитка.

В Новочеркаську вразила його сила молодих офіцерів: вони юрбами походжали по вулицях, сиділи в ресторанах, гуляли з панночками, тинялися біля отаманського палацу та будинку судових установ, де мав відкритися Круг. ,

В гуртожитку для делегатів Пантелей Прокопович зустрів кількох станичників, одного знайомого з Уланської станиці.