Ведмідь - Фолкнер Вільям

Ліс був усе такий самий, незмінний, він потребував змін не більше, ніж літнє зело, ніж осінні пожежі й дощі, ніж зимовий холод, а деколи, бува, й сніг...

того дня, того ранку, коли він уперше забив оленя і Сем помастив йому лице гарячою оленячою кров'ю, вони повернулись до табору, і йому й досі не забулося, як старий Еш недовірливо мружив до нього очі, бурчав і навіть почував себе ображеним, поки врешті Маккаслін підтвердив, що малий справді-таки сам забив оленя, а Еш того вечора сидів за пічкою набурмосений і неприступний, тож подавати вечерю мусив Джім, а потім він, Еш, розбудив їх спозаранку снідати, мовляв, сніданок уже на столі, хоч було тільки пів на другу ночі, і майор почав сердито лаятись, а Еш буркітливо й насуплено відповідав щось, і нарешті з'ясувалося; що Еш хоче піти на полювання й забити оленя, не тільки хоче, а й твердо вирішив, і майор сказав:

"А нехай тобі, як його не пустимо, то доведеться самим і варити!"

І Волтер Юел додав:

"Або вставати опівночі і їсти, що він наготує".

Тоді хлопець подумав, що він забив уже свого оленя і більше йому не дозволять у це полювання, хіба м'яса не вистачить,— тож він віддасть свою рушницю Ешеві; але майор звелів інакше, віддав на цей день хлопцеву зброю Бунові, а Ешеві дав Бунову магазинну рушницю, відому своєю норовистістю, доклавши до неї два картечних набої; однак Еш сказав:

"У мене є набої".

І показав їх, усі чотири: один картечний набій, другий — номер три на кролів і ще два на птицю, і розповів історію кожного з них, котрий звідки; хлопцеві запам'яталося, з яким виразом на обличчі Еш розповідав, а майор Де Спейн, Волтер і генерал Компсон слухали, і як звучав Ешів голос:

"Чи вистрелять? Ще й як! Ось цей (він показав на картечний набій) генерал Компсон дав мені вісім років тому — це до тієї самої рушниці, що з неї він забив отого здорового оленя. А ось цей (він урочисто показав на третій номер) — старший навіть за нашого хлопця!"

Хлопець сам того ранку зарядив йому рушницю, дотримуючись зворотного порядку: набої на птицю, на кролів, а тоді картечний, щоб цей останній першим увійшов до патронника, і так вирушили в ліс — хлопець без рушниці, вони обидва з Ешем ідуть пішки обік майора й Джіма — ті на конях, поруч собаки, і ось — тоді саме падав сніг — собаки винюшили слід і помчали, дзвінкий дужий гавкіт розлігся в обважнілому густому повітрі й відразу ж завмер, мовби незліченні й невагомі сніжинки, спадаючи без угаву й без шелесту, встигли поховати під собою і звук, і ще не народжену луну; майор та Джім, горлаючи, теж помчали в ліс, залишилися вони вдвох з Ешем, і було вже все гаразд — хлопець зрозумів це так виразно, наче Еш сказав йому, що він, Еш, свого оленя вже вполював і навіть його, Айка, простив, що той у такому молодому віці забив оленя, і вони повернули назад, у бік табору, а сніг усе Падав, і Еш спитав:

"Тепер куди?"

І він відповів:

"Сюди".

Він ступав попереду, бо знав, що хоч до табору не було й милі, Еш, який уже двадцять років щороку по два тижні проводив у таборі, все одно не міг зорієнтуватись, де вони, але Еш так ніс рушницю, що скоро не на жарт занепокоїв хлопця, і він сказав Ешеві йти попереду; Еш простував широкою ходою і, балакучий тепер, завів по-старечому невпинний монолог — почав про те, що було навколо, потім про ліс, про табір у лісі, про їжу в таборі, про їжу взагалі, про готування страв, розповів, як готує їжу його жінка, тоді коротко про свою стару і майже відразу докладно про нову няньку-мулатку в майорових сусідів, мовляв, коли вона й далі так вихлятиму хвостом, то побачить, що хоч він і старий, але ще ого-го!, одне біда, що його стара не спускає з нього ока; — вони пробиралися звіриною стежкою крізь хащі очерету й ожини, які кінчалися за чверть милі від табору, підходили до великої колоди, що лежала поперек стежки; Еш, не перестаючи говорити, підніс ногу, щоб переступити, коли раптом з-за колоди підвівся ведмідь-одноліток, сів на задні лапи, а передні підняв на рівень грудей, наче збирався молитись, і збігла ціла хвилина, поки Ешева рушниця якось непевно звелася вгору; хлопець підказав:

"Набій! Спершу набій у патронник!"

Але рушниця вже клацнула, і він знову сказав: "Спершу набій у патронник!"

Еш зробив це, трохи згодом рушниця застигла і знову клацнула, тож він сказав:

"Другий!"

І побачив, як картечний набій перекидьки полетів у зарості. "Тепер на кролів", подумав він, рушниця так само загнулась і у нього в голові майнуло: "Це вже на птицю", але не встиг він нагадати Ешеві, як той уже перезарядив, тож він закричав:

"Не стріляй! Не стріляй!" — але й те було пізно, легке і сухе зле "щек!" випередило його слова, ведмідь обернувся, впав на всі чотири й уже його не стало, тільки колода, очерет, пухнастий безупинний сніг, і Еш каже: "Тепер куди?"

І хлопець відповідає:

"Сюди. Ходім".

І вже повернув стежкою, але Еш озвався:

"Ні, мені треба позбирати набої".

Тоді він гукнув:

"Біс із ними, ходім, чуєш!"

Але Еш прихилив рушницю до колоди, повернувся і поліз пригнувшись у гущину, став порпатись між коріняччям, тож хлопець мусив і собі забратися в зарості, нахилитись і познаходити йому ті набої, тоді вони випросталися, і враз рушниця, кроків за шість від них прихилена до колоди, забута обома в цю мить, раптом сама собою гримнула, бухнула, пахкнула полум'ям і змовкла, і потім він уже сам ніс рушницю, спершу розрядивши її і віддавши Ешеві той засохлий останній набій, і вже з розкритим замком, і так до самого табору, де поставив її на місце, в кутку за Буновим ліжком

...Літо, і осінь, і сніг, і життєдайними соками сповнена весна в їхній одвічній послідовності, несмертельні й предковічні стадії буття пущі, що була йому за матір і зробила з нього майже дорослого чоловіка, що була і за матір, і за батька старому Семові, в жилах якого текла кров негрів-невільників та індіанських ватагів і який сам у свою чергу був наче духовним батьком хлопцеві,— він його поважав, шанував і любив, а втративши, оплакував; колись він ожениться, і вдвох з дружиною вони також зазнають ненадовго швидкоплинного раювання, яке самою природою своєю нетривке і тому ще дорожче, і вони обоє перенесуть бодай згадку про зазнані втіхи туди, де плоть уже не промовлятиме до плоті, бо ж пам'ять принаймні тривкіша, але пуща буде йому понад усе коханка і дружина.

Він не йшов у бік камедного дерева — ба навіть відходив далі від нього. Не так давно був час, коли його самого сюди б не пустили, а трохи підрісши й почавши здогадуватись, як мало йому відомо, він би й сам не наважився іти сюди один; ставши ще трохи старшим і вже почасти усвідомивши, хоч і невиразно, межі свого незнання, він би ризикнув піти у ліс із компасом і не заблукав би,— однак не тому, що більше став вірити в себе, а тому що Маккаслін, майор Де Спейн, Волтер та й генерал Компсон навчили його нарешті покладатись на компас, хоч би що він показував. А цього разу хлопець навіть і до компаса не вдавався — ішов, керуючись тільки сонцем, та й то підсвідомо, хоча в будь-яку мить міг би вказати на карті місце, де перебував, з точністю до сотні кроків. І справді, майже там, де він і сподівався, земля почала трохи підвищуватись, і вже він проминув один з чотирьох бетонних стовпчиків, поставлених землеміром лісокомпанії на позначення ділянки лісу, що її майор не захотів продати, і ось він уже стоїть на самому пагорку, звідки видно всі чотири стовпчики, ще білуваті, незважаючи на зимові негоди, такі безживні й разюче чужорідні тут, де самий розклад буяв заплідненням, зачаттям, набряканням і народженням і де смерті просто не існувало. Після двох зим, що покривали землю листям, і двох весен, що розмивали її водою, від обох могил не лишилося й сліду. Але той, хто добувся лісом аж сюди, не потребував ніяких надгробків, щоб знайти могили, бо орієнтувався по прикметах на деревах, як навчав його Сем Фазерс; отож, колупнувши землю мисливським ножем, щоб переконатись, він майже за першим разом натрапив на неї, на круглу бляшанку з-під коломазі, в якій лежала висхла скалічена лапа Старого Бена, закопана над кістками Лева.

Він не зайняв її. І навіть не глянув, де друга могила, в яку він, Маккаслін, майор Де Спейн і Бун того недільного ранку два роки тому поклали Семове тіло разом з мисливським ріжком, ножем і люлькою,— в цьому не було потреби. Він ступив на ту могилу, а може, й перейшов уже по ній. Але це нічого. "Він, певно, знав, що я тут сьогодні буду, ще до того, як я прийшов",— подумав хлопець, підходячи до дерева, що підтримувало один край помосту, на якому лежав Сем, коли в той день застали тут їх двох з Буном Маккаслін і Де Спейн. До стовбура було прибито другу бляшанку, потьмянілу й заіржавілу; теж чужорідна, вона, однак, притерлася до лісового загалу і вже не звучала незграйною нотою в гармонії пущі, і була порожня, давно спорожнена від їжі та тютюну, що він поклав у неї тоді,— так само як невдовзі вона спорожніє і від того, що він зараз витяг з кишені: пучка тютюну, нова барвиста хустинка, маленький паперовий пакуночок м'ятних цукерок, які Сем любив; і таки спорожніла, ледь устиг він одвернутись — воно не зникло, а просто перенеслося в тисячолике життя, яке розписало легкими химерними слідами цю вічно вологу, похмуру й усамітнену землю, куди не пробивається сонце, життя, яке, завмерши, приглядається до нього з-за кожної гілочки й листочка, жде, коли він рушить, піде далі. І він не барився, тільки завагався на мить, сходячи з пагорка, який зовсім не був оселею небіжчиків, бо вони, Лев і Сем, ніякі не мертві — не скуті в землі, а вільні в ній, і не під землею, а разом з нею, роздрібнені на тисячу тисяч живих часток, присутні в кожному листочку й гілочці й зернині, в повітрі, й сонці, й дощі, й росі, в жолуді, в листку дуба й знов у жолуді, в смерку й світанні, в смерку й світанні, що незмінною плетеницею ідуть одне за одним,— роздрібнені й водночас єдині, і Старий Бен, Старий Бен також: вони віддадуть йому його лапу, авжеж віддадуть, а потім знову кинуть йому виклик, і знов буде погоня, але вже без серця, яке розривалося б від натуги, і без тіла, яке б шарпалося й кривавилось...

Коли він так завмер на мить, у пам'яті раптом спливло Ешеве застереження, навіть виразно почувся його голос.