Ведмідь - Фолкнер Вільям

Таки знайду. Одного з них ми вже загубили. Але її я таки знайду".

І він знайшов. Пригнувшися під безугавним крижаним дощем, сам верхи на знеможеному найнятому коні, забрьоханому по груди й вище, він побачив її — самотню рублену хатину з глиняним бовдуром, що під дощем наче розповзалась на якесь плескувате купище розпаду, безіменне й безвартісне серед цієї пустки диких чагарів і неогороджених піль, де ні шляхів, ні стежин, де не було ні повітки, ні стайні, ні бодай мізерного курника, тільки дерев'яна хатина, поставлена своїми руками, й до того не дуже вмілими, невеликий стосик абияк нарубаних дров, запас десь так на день, і ані навіть тобі схудлого пса, що вискочив би, захлинаючись гавкотом, із-під хати, коли він під'їхав,—ферма тільки в зародку, може, добра ферма, може, навіть плантація, але не тепер, а колись у майбутньому, через багато років, сповнених тяжкого тарування, виснажливої і безнастанної праці й самопожертви; хлопець штовхнув хиткі двері в кривій проймі і вступив у крижану понурість кухні, де навіть і не топилося, і за хвильку побачив втулене в кут за столом з неотесаних дощок те кавового кольору обличчя, знане йому з самого дитинства, але тепер уже незнайоме, ту дівчину, що народилася за сто ярдів від кімнати, в якій він народився, і що в жилах її текла частка тієї самої крові, яку й він мав,— тепер, однак, та дівчина була спадкоємиця лише тих поколінь, що для них кожен самозваний білий прибулець верхи на коні був присланий білими поліцай, часом з пістолетом і завжди з натаєм; хлопець вступив у другу кімнату, єдину тут, окрім кухні, і застав самого господаря в кріслі-гойдалці перед коминком — він сидів у цьому єдиному на весь дім кріслі перед нужденним вогнем, для якого не було запасу дров навіть на добу, вдягнений у те саме проповідницьке вбрання, в якому він з'явився у плантаційній коморі п'ять місяців тому, на носі маючи окуляри в золотій оправі, але без скелець, що хлопець зауважив, коли він підвів погляд, а потім звівся на ноги,— він сидів собі й читав книжку посеред цього розору, цієї багнистої пустки, де ні огорожі, ні стежки, де не було навіть повітки для худобини, а над усім, просякши навіть його одежу, випріваючи з самої його шкіри, стелився той всепрониклий задушний дух порожньої і маячної химери, незмірної захланності й глупоти, притаманний рвучким до скорої поживи загрібачам, які йшли вслід за переможною північанською армією.

— Хіба ти не бачиш? — скрикнув хлопець.— Хіба ти не бачиш? Уся ця земля, увесь південь проклятий, і на всіх нас, породжених і вигодуваних цією землею, як на білих, так і на чорних, лежить це прокляття. Я згоден, що це моє плем'я принесло прокляття на цю землю; то можливо, тому саме нащадки білих можуть не опиратись цьому прокляттю, не збороти його, а може, бодай тільки витримати й вижити, поки воно буде знято. Тоді надійде черга твого племені, бо ми свою нагоду проґавили. Але не тепер. Ще ні. Хіба ти не бачиш?

Той, другий, уже підвівся, все в тому самому проповідницькому вбранні, не дуже потертому, хоч, може, й не такому пристойному, як тоді, пальцем заклав те місце у згорнутій книжці, де читав, другу ненатруджену руку з окулярами без скелець підніс угору, немов диригент паличку, і почав товкти свою розмірену пишномовну маячню, породжену незмірною глупотою і порожнім сподіванням.

— Ви помиляєтесь. Те прокляття, що ви, білі, принесли на цю землю, вже знято. Його усунуто і скасовано. Ми вступаємо в нову еру, коли запанують, як і намірялися творці нашої незалежності, свобода, воля й рівність усіх, для кого ця країна стане новим Ханааном, землею обіцяною...

— Свобода від чого? Від праці? Землею обіцяною?

Хлопець широко, мало не рвучко вимахнув рукою, і враз у цій відданій протягам, вогкій, холодній жалюгідній кімнаті, просяклій негритянською затхлістю й негритянський смородом, вони мовби наяву побачили весь цей край в усій його повноті й незайманості — голі поля без плуга й без зернини, щоб обробити їх і засіяти, і без огорожі, щоб уберегти їх від худоби, якої теж тут не водилося ні в оборах, ні поза ними, бо й обор самих не було.

— І що це за закуток землі обіцяної?

— Ви побачили її невідповідної пори. Тепер зима. О цій порі року ніхто не працює на полі.

— Ясно. І що Фонсібі треба їсти й у щось одягатися — це теж має зачекати, поки земля лежить облогом.

— Я одержую державну пенсію,— пояснив господар. Він сказав це таким тоном, як хтось міг би сказати: "Я маю благодать" або "Я маю золоту жилу". І додав: — Крім того, я одержую пенсію по батькові. Першого числа кожного місяця. Сьогодні яке число?

— Одинадцяте,— відповів хлопець.— Ще двадцять днів чекати. А до того часу?

— У мене є ще в домі трохи запасів з тих харчів, що я беру в кредит від крамаря в Міднайті,— він обмінює на готівку мої надходження. Я виписав доручення на його ім'я щоб він залагоджував для мене цю справу на засаді взаємовигідного...

— Ясно. А якщо цих харчів не вистачить на двадцять днів?

— У мене, крім того, є кабан.

— Де?

— Десь там,— пояснив господар.— У цих місцях так заведено, щоб узимку живність сама собі добувала їжу. Він показується вряди-годи. А як і не покажеться, теж не біда: я, мабуть, зможу вистежити його по слідах, коли треба...

— Атож! — скрикнув хлопець.— Бо яка ж тут біда, коли ти маєш державну пенсію. І той чоловік у Міднайті отримає її й сам собі заплатить з неї за ті харчі, що ти вже з'їв, і якщо лишиться після того якась дещиця, то вона твоя. А якщо до того часу кабана хтось з'їсть або ти не зможеш його вистежити, що тоді?

— Тоді вже буде майже весна,— відповів той.— А навесні я планую...

— Буде ще січень,— сказав хлопець.— А потім лютий. А потім ще більша половина березня...

і коли він знову затримався в кухні, Фонсіба сиділа все так само непорушно, вона мовби й не дихала, і взагалі наче не виявляла ніяких ознак життя, лише очі її зорили за ним; коли він підступив на крок ближче, вона все одно не ворухнулася, бо їй і нікуди було вже відступати, і тільки її великі, бездонні чорнильної барви очі на змізернілому, схудлому, занадто схудлому кавовому обличчі зорили за ним, не виказуючи ні тривоги, ні впізнання, ні надії.

— Фонсібо,— промовив хлопець.— Фонсібо. З тобою все гаразд?

— Я вільна.

Міднайт виявився харчівнею, стайнею, де винаймали коней, двома крамницями — більшою (це мала бути та, в якій чек сам собою розмінювався на готівку на засаді взаємовигідного уникання клопоту й роздратування,— подумав хлопець) і малою,— салуном і кузнею. Але знайшовся там і банк. Директор його (а насправді й власник) був родом міссісіпець, який до того ж і воював у війську Форреста, отож хлопець уперше за вісім днів, відколи з дому, скинувши тяжкого череса із золотом, засів з олівцем і клаптем паперу в руках за розрахунки: він помножив три долари на дванадцять місяців і на одержаний добуток поділив тисячу доларів; вийшло майже двадцять вісім років, тобто що Фонсіба принаймні протягом цих двадцяти восьми років не помре з голоду, причому з банкіра він узяв обіцянку, що той п'ятнадцятого числа кожного місяця через довірену особу вручатиме їй особисто по три долари, і після цього повернувся додому

і це було все, бо в році 1874-му його батько й дядько були вже небіжчики і давніх гросбухів ніхто більше не знімав з полиці над столом, куди їх востаннє поклав хлопців батько того дня у 1869 році. Але він, хлопець, міг би доповнити той запис:

Лукес Квінтес Керазерс Маккаслін Бічем.

Останній живий син і дитя Томіного Террела і Тенні Бічем. 17 березня 1874

тільки що в цьому й не було потреби: не "Лусьєс Квінтес і т. д., і т. д.", а "Лукес Квінтес", хоч він зовсім не заперечував, коли його називано Лусьєсом,— він просто усунув це слово зі свого імені, не відкинув чи відхилив його, бо три чверті таки залишив, але змінив, переінакшив, з імені білої людини зробив собі власне ім'я, сам його скомпонував, сам свій пращур, і предок, і найменувач, яким був усупереч усім давнім гросбухам і старий Керазерс

і це було вже все: року 1874-го — хлопець; року 1888-го — дорослий, що став вільним, зрікшися й відкинувши; року 1895-го — чоловік, але не батько, не вдівець, хоч без жінки, давно вже свідомий того, що жодна людина ніколи не буває вільною, що вона, мабуть, і не витерпіла б тієї волі, якби її мала; він був жонатий тоді і жив у Джефферсоні, в новому нашвидку збитому будиночку, що дав їм двом із жінкою тесть, і ось одного разу раптом на порозі кімнати, де він читав мемфіську газету, постав Лукес — він глянув на дату й подумав: "Сьогодні ж його день народження. Сьогодні йому двадцять один рік", і Лукес сказав:

— Де решта тих грошей, що заповів старий Керазерс? Мені вони потрібні. Всі до цента.

це вже було все. І далі Маккаслін:

— Не тільки вони самі, Ферт і Кумпан, а й інші були такі, що напомацки добиралися до істини, такої бентежної для тих, хто її проголошував, і приголомшливої для тих, хто її чув, і все-таки надійшов рік 1865-ий.

і хлопець:

— Але замало було таких. Замало навіть таких, як батько й дядько Кумпан, що намацували ту істину нехай навіть протягом трьох поколінь, хоча б це були нащадки самого тільки діда, хоча б навіть ніде під Божим оком не було нікого, окрім діда, і Бог не мусив навіть когось там вирізняти чи вибирати. Але Бог пробував вирізняти, і я знаю, що ти скажеш. Що сам сотворивши їх, Він не міг покладати на них більшої надії, аніж ті гордощі та жаль, які вони викликали у Нього. Та Він і не мав надії, Він тільки чекав, бо Він же сотворив їх не просто тим, що дарував їм життя й привів їх у рух, а тим, що так довго клопотався з ними,— клопотався, бо вже бачив, що вони здатні в окремих випадках на будь-які крайнощі: і піднестися незмірно високо, і впасти неймовірно низько з неба, де й пекло було створене, отож Він мусив або признати їх такими, як вони є, або признати, що десь там існує хтось рівний йому і що Він, отже, уже не Бог, що Він повинен відповідати за те, що сотворив, щоб лишитися самим собою на своїх самотніх і верхівних небесах. І Він, мабуть, знав марноту цього, але Він же сотворив їх і знав, що вони здатні на будь-що, бо ж виліплені з первісного абсолюту, який охоплює все, і Він спостерігав за ними, за їхніми захватами й падіннями, як вони самі не усвідомлюють ані чому, ані як, ані навіть коли, аж урешті Він побачив, що вони всі такі, як наш дід, всі вони, і що навіть ті вирізнені й вибрані з них, найкращі з найкращих, яких тільки міг Він сподіватися (то була не надія, розумієш, не надія), будуть такі, як батько й Кумпан, та й тих буде замало, а в третьому поколінні навіть і таких не стане, і лише...

і Маккаслін:

— Отже, так.

і хлопець:

— Авжеж.