Ведмідь - Фолкнер Вільям

І

Тепер уже не тільки чоловік, а й собака був той, що треба. Звірів стало двоє — у тому числі й Старий Бен, ведмідь,— і людей двоє — у тому числі й Бун Хогенбек, який мав у жилах трохи тієї самої індіанської крові, що й Сем Фазерс, тільки Бунова належала до плебейського її різновиду, отож лише Сем, Старий Бен та мішаної породи пес, названий Левом, були бездоганні й справдешні.

Хлопцеві повернуло на сімнадцятий рік. Уже шість років він їздив на полювання разом з дорослими. Уже шість років прислухався до розмов, найцікавіших на світі. До розмов про незайману пущу, про великі ліси, більші й давніші за будь-які писані документи; про білу людину, настільки самовпевнену, щоб повірити, ніби вона спроможна придбати у власність якусь частину пущі, про індіанця, настільки зухвалого, щоб удавати, ніби йому й справді належить якась частина тієї пущі; про ліси, з величчю яких годі змагатися майорові Де Спейну разом з тією ділянкою лісу, що він купив у старого Сатпена, про ліси, з давністю яких не зрівнятись ні старому Томасові Сатпену, ані навіть старому Ікемотубе, ватагові племені чикасо, що у нього придбав ту саму ділянку Сатпен, хоч кожен з них трьох чудово розумів: ліси не підвладні купівлі-продажеві. До розмов про чоловіків — не про білих, чорних або червоних шкірою, а просто про чоловіків, мисливців, які мали завзяття й волю, щоб витривати, смиренність і вміння, щоб вижити, і про собак, ведмедів та оленів, що виразно поставали поряд з ними, покликані до життя у глибині пущі і волею пущі, і виступали вони одні проти одних у прадавній нещадній боротьбі, згідно з прадавніми й безжальними правилами, які виключають будь-яке милосердя і не допускають ніякої поблажливості. Найбільша втіха в житті, найкраще з усього, що будь-коли можна почути,— оті голоси, які спокійно, повагом і задумливо поринають у спогади, щоб передати і цілу картину, й усі її деталі, поруч містяться реальні докази — рушниці в стояках, трофеї у подобі рогів та шкур,— а розмова відбувається в кабінеті міського будинку, або в плантаційній конторі, або (і це найкраще) в самому таборі, де висить ще тепла необбілована туша, а чоловіки, що забили звірину, сидять біля розпаленого каміна (це якщо там є будинок і камін) або ж довкола димного жаркого вогнища перед брезентовим наметом (якщо будинку нема). І завжди при тому бувала пляшка: хлопцеві навіть здавалося, що ті розкішні хвилини, коли людина виявляє всю свою силу духу, розум, мужність, спритність і жвавість,— що вони ущільнюються й перетворюються в самий цей рудуватий напій, призначений не для жінок, підлітків та дітей, а лише для мисливців, які причащаються через нього не кров'ю, що вони пролили, а своєрідною квінтесенцією дикого й безсмертного духу. І пили вони помірковано й навіть смиренно, не маючи поганської ницої і никлої надії розжитись таким чином на хитрощі, силу та жвавість, а навпаки — пили за ці чесноти. Отож хлопцеві здалося цілком природнім, що того грудневого ранку все мало початися з віскі. Інакше ж і бути не могло!

Згодом він зрозумів, що насправді все почалося куди раніше. Власне, ще того дня шість років тому, коли він уперше зміг позначити свій вік двома цифрами і коли його родич Маккаслін уперше привіз його до табору, у великий ліс, щоб хлопець здобув у незайманій пущі ім'я і гідність мисливця,— якщо, звичайно, він виявить достатню міру смирення й витривалості. Вже тоді успадкував він, ще й не бачивши того спадку, великого старого ведмедя з покаліченою в пастці лапою, ведмедя, що на площі мало не сотні квадратових миль прославився і заслужив собі ім'я, так, наче був людиною. З цим ім'ям пов'язані були цілі історії — про порозбивані й спустошені засіки з кукурудзою, про затягнених у ліс і роздертих поросят, свиней і навіть бичків, про потрощені капкани й пастки, про скалічених і загризених собак, про постріли мало не впритул з дробовиків або навіть і гвинтівок, такі марні, наче це дитина горохом стріляла з пукавки,— ця колія нищення й руйнації почалася задовго до того, як хлопець народився, і волохатий здоровезний звір сунув цією колією з безжальною і невідпорною силою локомотива.

Ведмідь увійшов у свідомість хлопця ще до того, як він побачив його наяву. Цей звір громадиною підносився й нависав над хлопцем у снах ще до того, як він побачив на власні очі не зайнятий сокирою ліс, де ведмідь полишав свій кривулястий слід,— сам волохатий, здоровезний, червоноокий, не злостивий, а просто великий, занадто великий, як на собак, що пробували його зацькувати, як на коней, що пробували його наздогнати, як на людей, що посилали в нього кулі, занадто великий навіть як на сам той край, що ним обмежувався його життєвий простір. Хлопець наче підсвідомо вже бачив те, до чого ще не дійшов ані чуттям, ані розумом: цей приречений праліс, що його по шматочку безнастанно надгризали своїми плугами та сокирами люди, які боялись його, бо то була дика пуща, люди, незліченні й безіменні навіть одне для одного на тій землі, де заслужив собі ім'я старий ведмідь, де він проносився навіть не як смертний звір, а як неприборканий і нездоланний анахронізм із давно мертвих часів, фантом, символ і апофеоз давнього дикого життя, в яке цілими юрмами врубувалися пройняті шалом відрази й ляку, дрібненькі й мізерні двоногі створіння, неначе пігмеї, що метушаться біля стіп сонного слона,— старий ведмідь, одинокий, усамітнений і неприборканний, бездітний удівець, непідвладний смерті, старий Пріам, що втратив свою стару дружину й пережив усіх своїх синів.

Ще дитиною, змушений чекати спершу три роки, тоді два, тоді рік до того часу, коли він зможе стати одним із них, мисливців, дивився хлопець, як щолистопада вибиралися фургоном з собаками, постіллю, харчем та зброєю до Великої Улоговини, до великого лісу його родич Маккаслін, Джім тітки Тенні й Сем Фазерс (поки той не перейшов назовсім жити в табір). Йому здавалося, що вони їдуть не полювати на ведмедів та оленів, а на щорічне побачення з тим ведмедем, якого й не збираються вбивати. Через два тижні вони поверталися — без трофею, без шкури. Він цього й сподівався. І не боявся, що серед інших шкур та голів може котрогось разу бути й та шкура. І не тішив себе думкою, що ось за три роки, за два, за рік він теж поїде з ними і що, може, то саме його рушниця завершить усе. Він вважай, що йому тільки тоді дозволять вистежувати той кривулястий слід, коли він відбуде свій термін учнівства в лісі і доведе, що гідний бути мисливцем; але й тоді протягом двох тижнів у листопаді він ні на що не спроможеться, так само, як і Маккаслін, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, і Волтер Юел, і Бун, і собаки, що боялися затримати того ведмедя, і дробовики та гвинтівки, нездатні його хоч би поранити,— всі ці щорічні шанувальники неймовірної безсмертності старого ведмедя.

Нарешті його день настав. Він сидів у бричці разом з Маккасліном, майором Де Спейном та генералом Компсоном і крізь мляву листопадову мжичку, майже подібну до снігу, дивився на незайману пущу — йому здавалося, що він завжди бачив її такою, принаймні назавжди запам'ятав: висока нескінченна стіна густого листопадового лісу в присмерку надвечір'я у прикінцеву пору року, похмура й неприступна (навіть не вірилося, щоб можна було якось в'їхати в цей ліс, хоч він і знав, що десь там чекає на них Сем Фазерс із фургоном); бричка пропливає поміж сухих стебел бавовнику та кукурудзи на останніх оброблених ділянках перед лісом, на цих останніх слідах жалюгідного людського вгризання в правічну лісову пахвину; на тлі пущі бричка стає до кумедного маленькою і наче зовсім перестає рухатись (цей образ теж довершиться пізніше, через багато років, коли він виросте й побачить море) — так, ніби одинокий човник застиг самотньо й непорушно у безкрайньому просторищі океану, що погойдує його вгору-вниз, тоді як вода, а. потім, здавалося б, зовсім недосяжна земля (що поволі, майже непомітно, ближчає) легенько погойдуються, і, врешті, відкривається й дедалі ширшає рятівна бухточка. В'їхали в ліс. Сем, закутавшись в укривало, чекав на передку фургона, позад терплячих мулів, над якими здіймалася пара. Сем був з ним поруч, коли він вступав тепер послушником у справжній праліс,— так само, як давніше був поруч з ним, коли він у дні свого мисливського учнівства полював на кроликів та іншу дрібну звірину: обидва закутані вогким, теплим укривалом, від якого відгонить негритянським духом; хащі, впустивши хлопця, зразу й замкнулися. І так було й далі: ліс розступався попереду й замикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина — дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.

Хоч йому було десять років, він ніби аж тепер тільки на світ народжувався. Та це зовсім його не вражало. Він уже познайомився з цим усім раніше, і не тільки в снах. Він побачив табір, нефарбований шестикімнатний будинок, поставлений на палях, щоб не заливала весняна повінь,— але вже наперед знав, як той будинок має виглядати. Він допомагав навести сякий-такий лад у безладному їхньому влаштуванні в таборі — і навіть власні рухи були йому знайомі, наперед відомі. А потім два тижні він споживав просту, нашвидку зготовлену їжу: безформні кислуваті плескачі, незвичну дичину, якої раніш ніколи не куштував,— оленину, ведмежину, м'ясо дикого індика та єнота, що споживали й дорослі чоловіки,— їжу, яку зготовили ті, для кого мисливство важило більше, ніж куховарство,— і спав без простирадел під шорсткими укривалами, так само, як і мисливці спали.

Перші проблиски світанку він і Сем Фазерс зустрічали в засідці, яку приділили для хлопця. То було найгірше місце, найбезнадійніше. Але цього він і сподівався — навіть у глибині душі хлопець не смів надіятись, щоб цього першого для нього року бодай почути собак на сліду. Однак він почув їх. Сталося це на третій день — шемріт, не знати звідки й ледь чутний, але він розпізнав, що це, хоч ніколи перед тим не чув водночас стількох собак у гонах; шемріт погучнішав, розбився на гавкіт окремих собак, і врешті він розчув поміж іншими собаками тих п'ятьох, що належали Маккаслінові.

— Тепер трохи підніми рушницю й зведи курки,— сказав Сем.— І стій непорушно.

Але це було не для нього, ще ні.