Ведмідь - Фолкнер Вільям

Бавовну давно вже зібрали й очистили, і цілий день між полем та клунями рухались вози, навантажені кукурудзою, снуючи один за одним по цій витривалій землі.— Що ж, можливо, Бог цього й хотів. У всякому разі, це те, що Він дістав.

Але тепер уже не прийшла в рух ніяка низка зникомих і нешкідливих аркушів у гросбухах. Ці події були занотовані в іншій, суворішій книзі, і Маккаслін, якому минуло чотирнадцять, а потім п'ятнадцять і шістнадцять років, бачив їх на власні очі, і сам хлопець їх успадкував,— так само, як Ноєві онуки успадкували потоп, дарма що не жили ще тоді, як він заливав землю,— ті похмурі, криваві й руїнні часи, коли три окремішніх народи пробували порозумітся не тільки один з одним, але й з цією новою землею, яку вони створили й успадкували і на якій мусили жити, оскільки ті, що втратили цю землю, так само не могли покинути її, як і ті, що нею заволоділи,—

той народ, котрий дістав волю й рівність якось воднораз, без попередження, чи підготовки, чи будь-якої поради, як ними скористатися чи бодай хоч витримати їх, і тепер не знав, що з тими правами робити — не так, як діти не знають, і не тому, що вони довго перебували в неволі й несподівано були звільнені, а так, як взагалі люди не знають, що з волею робити, отож хлопець подумав: "Певне, є ще й якась інша мудрість поза тією, здобутою у стражданні, коли людині треба навчитись розрізняти, де свобода, а де розбещеність";

той другий народ, котрий боровся чотири роки і програв у спробі зберегти такий стан речей, при якому виборче право становило аномалію і парадокс,— боровся не тому, що він був проти свободи як такої, а з тих прадавніх мотивів, які завжди спонукають людей (не генералів і політиків, а просто людей) іти на війну й гинути: або щоб зберегти статус кво, або щоб домогтися кращого, стерпнішого майбутнього для своїх дітей;

і нарешті, наче й без того не досить було підстав для гіркоти, й ненависті, й страху, третє плем'я, ще чужорідніше тому племені, з яким воно мало однаковий колір шкіри і ту саму кров у жилах, ніж тому, з яким воно не мало цих спільних прикмет,— триєдине і порізнене між собою, хіба що йшлося про властиву всім їм запеклу жадобу грабувати й плюндрувати,— плем'я у складі синів пристаркуватих інтендантів, маркітантів і підрядників, що, закутані в армійські укривала й узуті в армійські черевики, на запряжених мулами возах їхали вслід за битвами, в яких вони не брали участі, хоч саме їм у спадок діставались перемоги, що їх вони не допомогали здобувати, самі перебуваючи під санкцією і опікою, якщо вже не благословенням, закону,— вони полишили свої кістки на цій землі, і вже наступне їхнє покоління, ставши власниками невеликих занехаяних ферм, точило запеклу конкурентну боротьбу з чорними, яким вони нібито принесли визволення, та з нащадками тих білих, які взагалі ніколи не мали ніяких рабів, хоч усе-таки рабів у них нібито було відібрано, а третє їхнє покоління знову опинилося в глухих провінційних закутинах у ролі перукарів, автомеханіків, заступників шерифів, підручних на тартаках та заводах, кочегарів на електростанціях, які спершу в цивільній одежі, а згодом у покривалах з каптурами, і справді визнаних як законні регалії влади, і з гаслами та вогненими християнськими символами ставали на чолі юрб, що лінчували людей з тієї раси, яку їхні предки прийшли сюди визволити; далі, уся та безіменна орда жирунів на людському нещасті, махінаторів грішми, політикою і землею, які завжди з'являються слідом за катастрофою і, мов сарана, самі собі є охороною, і які нічийого благословення не потребують, і не скроплюють власним потом ні плугів, ні топорищ, а тільки жиріють, а потім навіть кісток по них не лишається — вони зникають так само безслідно, як і з'являються, наче не було у них ніяких предків, і не постали вони з плоті й крові, ані хоча б з акту жаги чи бодай хтивості; і насамкінець той вічний жид, теж прибулий без охорони, бо за дві тисячі років відзвичаївся мати її чи потребувати, і відособлений, незнайомий навіть з тією солідарністю, що сарані властива, і тим якраз по-своєму відважний, бо ж він прибув не з думкою про звичайний грабунок, а з думкою про своїх праправнуків, шукаючи їм якийсь пристанок, де б вони могли вижити, хоч і залишившись повік чужими; — він, що не зажив благословення, парія на лиці західної землі, яка й через двадцять сторіч мститься йому за ті чарівні казки, що ними він звоював її.

Маккаслін справді все це бачив, а хлопець, навіть і ставши мало не вісімдесятирічним дідом, не буде спроможний з певністю розрізнити, що він бачив сам, а що йому тільки розказувано — про цю безпросвітню, спустошену й голу землю, де жінки з дітьми замикалися по домах, а чоловіки, озброєні, у покривалах та масках, гасали німотними шляхами, і з однакових гілляк звисали тіла білих і чорних, жертв скорше зневіри й розпачу, ніж ненависті; коли людей розстрілювали у виборчих кабінах з іще непросохлим пером в одній руці й невкинутим бюлетенем у другій; коли один час був у Джефферсоні такий начальник поліції, що на документах підписувався неоковирним хрестиком,— він був екс-раб і звався Платон зовсім не тому, що його екс-власник мав відношення до філософії, а тому, що, бувши рабом, він крав у свого хазяїна-аптекаря спирт, розводив водою і продавав пінтовими пляшками у криївці під платановим деревом за аптекою, а високу посаду він завдячував своїй навпівбілій сестрі, наложниці офіцера федеральної жандармерії; отож цього разу Маккаслін навіть не сказав: "Дивись", а тільки підніс руку, зовсім і не показуючи пальцем, і не так у бік полиці з гросбухами, як радше у бік столу, у той куток, де стояв стіл, де на підлозі було місце, зачовгане впродовж двох десятиріч важкими черевиками, коли білий за столом додавав, множив і віднімав. Проте хлопцеві зовсім і не треба було туди дивитись, бо він і сам це бачив, та й тепер ще, через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після декларації про скасування рабства, дивився на це — на нові вже гросбухи, які швидко заповнювались одні за одними і містили стільки імен, скільки старому Керазерсові, ба й хлопцевому батькові та дядькові і не снилося: поставали нові імена й нові обличчя разом з ними, серед яких давні імена й обличчя, навіть ті, що їх знали батько й дядько, загубилися і позникали — Террел, син Томі, помер, і навіть бідолашний невдаха Персівал Браунлі, який не вмів ні вести конторських книг, ні обробляти землю, нарешті знайшов своє справжнє покликання — він знов об'явився на плантації під час відсутності хлопцевого батька, у 1862 році, прожив з добрий місяць, поки дядько Кумпан його виявив, улаштовував тут імпровізовані релігійні зібрання негрів, виголошував проповіді й вів перед у хорових співах, беручи високі ноти своїм тонким голосом, чистим сопрано, а потім ушився пішки, і то вельми хутко, не вслід за, а перед загоном федеральної кінноти, щоб об'явитися втретє й востаннє у товаристві якогось військового скарбника — двоє їх проїжджало через Джефферсон у бричці саме в ту хвилину, коли хлопців батько (це вже було року 1866-го) переходив Майдан, бричка з її пасажирами шпарко проминала супокійну буколічну місцевину, справляючи, однак, навіть у цю побіжну мить і не тільки на хлопцевого батька враження якоїсь втечі й підозрілої ескапади, як от коли чоловік, поки жінка у від'їзді, вибереться на погулянку з жінчиною покоївкою, аж це нараз Браунлі підвів очі й побачив свого колишнього співвласника — він кинув на нього зухвалий жіночний погляд і зразу ж і занишк, скочив з брички і зник, цього разу вже остаточно — тільки через двадцять років Маккаслін випадком почув про те, що Браунлі, старий уже й досить гладкий, став заможним господарем люксусового борделю в Новому Орлеані; і Джім тітки Тенні зник невідомо куди, а його сестра Фонсіба сиділа в Арканзасі зі своїми трьома доларами щомісяця і вченим чоловіком у сурдуті й окулярах без скелець, що снував плани на весну, і тільки їхній брат Лукес залишився, найменший з трьох, останній, окрім хлопця, з живих носіїв приреченої і фатальної крові старого Керазерса, яка по чоловічій лінії несла згубу всім, до кого доторкалася, і навіть він, хлопець, її зрікався, принаймні сподівався ухилитися від цієї згуби,— Лукес, тепер чотирнадцятирічний підліток, чиє ім'я ще цілих шість років не з'являтиметься на цих швидко заповнюваних сторінках у новеньких і не покритих пилюкою палітурках, оскільки Маккаслін знімав з полиці нові гросбухи вже день у день, ведучи в них далі ту хроніку, на завершення якої замало було двох сторіч і на скасування якої замало буде ще одного сторіччя, той літопис, що становив увесь край у мініатюрі, що в сукупності з іншими такими ж літописами становив увесь південь через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після емансипації негрів,— той повільний витік меляси, борошна й м'яса, черевиків, брилів і комбінезонів, посторонків, хомутів і шворнів, окуття і скоб, які щоосені поверталися назад у вигляді бавовни,— дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник;

і хлопець:

— Справді. Вони ще припнуті, але тільки на якийсь короткий час. На життя цього покоління й наступного, може, ще на життя синів того покоління, може, навіть на життя синів тих синів. Але не назавжди, бо вони витривають. Вони переживуть нас, бо...— Він не замовк, а лиш затнувся на мить, відчутну хіба тільки для нього самого, наче не міг сказати цього навіть Маккаслінові, навіть пояснюючи мотиви свого зречення, оскільки йому теж, навіть у самому акті втечі (і може, в цьому й полягала реальна, правдива причина, що йому треба було втекти), ввижалося відступництво, бо, навіть утікаючи, він забирав з собою більше, ніж сподівався, зла й пам'яті про того нерозкаяного старигана, який міг викликати до себе людську істоту, бо вона була його власністю, бо вона дійшла своїх літ і була жінкою, міг викликати її у свій вдовецький дім, зробити їй дитину і відіслати назад, адже вона належала до нижчої раси, а тоді заповісти своїй дитині тисячу доларів, бо на той час він уже буде неживий і не потребуватиме сам платити, якщо саме цього він остерігався.— Справді.