Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Білле, навіть після всього, що трапилося, мені здається, що можна зателефонувати до поліції.

— О-о-обдзвони реш-шту, — повторив він. — П-п-побач-чимо, що вони с-с-скажуть.

— Гаразд.

Спершу вона зателефонувала Річі, потім Бенові. Обидва сказали, що зараз будуть. Жоден не спитав, у чому справа. Вона знайшла в довіднику телефон Майка й набрала його. Відповіді не було. Після дюжини гудків вона поклала слухавку.

— На-на-набери бі-бі-бібліотеку, — сказав Білл.

Він зняв з меншого з двох вікон у кімнаті фіранки, вийняв металеві стрижні й саме сильно примотував їх до руки Едді поясом від халата й шнурком із піжамних штанів.

Перш ніж вона знайшла номер, у двері постукали. Бен із Річі прийшли одночасно: Бен був у джинсах та сорочці, яку навіть заправити не встиг, а Річі у вузьких штанах із сірої бавовни та піжамній сорочці. Його очі з-за окулярів насторожено обвели кімнату.

— Ісусе Христе, Едді, що трапилося з…

— О Господи! — зойкнув Бен, побачивши Генрі.

— Т-т-тихо! — гримнув Білл. — І за-за-закрийте двері!

Не зводячи очей із трупа, Річі зробив, як він сказав.

— Це Генрі? — спитав він.

Бен ступив три кроки до тіла, а потім закляк, наче злякавшись, що мрець його вкусить. Він безпорадно поглянув на Білла.

— Ро-ро-розказуй т-ти, — сказав той до Едді. — К-к-кляте за-за-заїкання чи-чимдалі г-г-гіршає.

Едді коротко переповідав, що трапилося, а Беверлі тим часом знайшла номер Деррійської публічної бібліотеки й подзвонила туди. Вона подумала, що Майк, певне, ліг там спати — у його офісі могла бути канапа. Та вона не очікувала того, що трапилось далі: слухавку взяли після другого гудка, і почувся незнайомий голос:

— Алло.

— Алло, — відказала вона й махнула іншим, щоб затихли. — Можна до слухавки містера Хенлона?

— Хто ви? — спитали на тому кінці.

Вона облизала губи. Білл пронизливо дивився на неї. Бен і Річі озиралися навкруги. Усередині в неї ворухнулася тривога.

— А ви хто? — відрізала вона. — Ви не містер Хенлон.

— Я шеф деррійської поліції Ендрю Редімахер, — відповів чоловік. — Містер Хенлон зараз у Деррійському міському шпиталі. Зовсім недавно його тяжко поранили. А тепер назвіться. Мені треба знати ваше ім'я.

Та ледве вона почула його останні слова, як її охопив шок і почав здіймати її свідомість — вище й вище, аж поза межі її тіла. М'язи в шлунку, ногах та паху розслабилися, вона їх, не відчувала. "Певне, так усе й відбувається, коли всираєшся з переляку. Точно. Просто втрачаєш контроль над м'язами…" — відсторонено думала вона.

— Його сильно поранено? — почула вона свій паперовий голос, і наступної миті Білл уже був поряд, його рука на її плечі, і Бен був там, і Річі, і вона відчула до них вдячність. Вона простягнула вільну руку, і Білл ухопив її. Річі поклав свою долоню на Біллову, а Бен — на долоню Річі. До них підійшов Едді й поклав зверху свою здорову руку.

— Назвіться, будь ласка, — повторив, карбуючи кожне слово, Редімахер, і маленька миршавенька боягузка, яку виростив її батько, яку потім доглядав Том Роган, мало не прожебоніла: "Мене звуть Беверлі Марш, я зараз знаходжуся в деррійському "Таун Хаусі". Будь ласка, пришліть сюди містера Нелла. У нас тут мертвий чоловік, схожий на хлопчика, і ми дуже налякані".

— Я… Боюсь, що не можу назвати вам своє ім'я, — мовила вона. — Поки що не можу.

— Що вам про це відомо?

— Нічого, — шоковано відмовила вона. — Хто вам таке сказав? Господи Боже!

— Ага, ви завжди телефонуєте в бібліотеку о третій тридцять ночі, — гмикнув Редімахер. — Давайте без цього лайна, юна леді. У нас тут справа про напад, і, судячи з вигляду цього чоловіка, до світанку ми можемо мати на руках уже справу про вбивство. Тож я спитаю у вас ще раз: хто ви така й що вам про це відомо?

Беверлі заплющила очі, міцніше стиснула Біллову руку й промовила:

— Він може померти? Ви ж не просто кажете це, аби мене залякати? Справді може померти? Будь ласка, скажіть.

— Його дуже кепсько поранено. І якщо вас це не лякає, то даремно. А тепер назвіться і скажіть, чому…

Наче уві сні вона побачила, як її рука пливе повітрям й кладе слухавку на важіль. Вона озирнулася на Генрі й відчула такий гострий шок, наче її ляснули холодною рукою. Одне око Генрі заплющилося. Друге, виколоте, так само сочилося каламутною рідиною.

Здавалося, наче Генрі їй підморгує.

4

Річі зателефонував до лікарні. Білл посадив Беверлі на ліжко, поряд з Едді, і тепер вона дивилася у простір перед собою. Вона гадала, що заплаче, та сліз не було. Єдине, що билося в її голові — це бажання, аби хтось накрив Генрі Баверза. Той його погляд-підморгування їй геть не подобався.

За одну шалену мить Річі став репортером "Деррі Ньюз". Йому стало відомо, що на містера Майка Хенлона, міського бібліотекаря, сьогодні вночі було скоєно напад. Чи могла лікарня надати якісь відомості з приводу стану містера Хенлона?

Річі слухав і кивав.

— Так, розумію, пан Керпаскян — як правильно пишеться, з двома "к"? О, справді? Окей. А ви…

Він слухав, настільки поринувши у власну вигадку, що почав рухати пальцем, наче писав у нотатнику.

— Ага… ага… так. Так, розумію. Ну, в таких випадках ми зазвичай посилаємося на "джерела". А пізніше ми можемо… ага… точно! Те, що треба! — Річі добродушно засміявся і змахнув з лоба піт. Знову почав дослухатися. — Гаразд, містере Керпаскян. Так. Я… так, записав — К-Е-Р-П-А-С-К-Я-Н, точно! Це ж чехо-єврейське прізвище, так? Справді?! Дуже… незвичне. Так, авжеж. Добраніч. Дякую.

Він поклав слухавку й заплющив очі.

— Боже! — крикнув він грубим, низьким голосом. — Боже! Боже! Боже!

Річі замахнувся на телефон, наче хотів скинути його зі столика, та потім просто опустив руку. Він зняв окуляри й протер їх сорочкою.

— Він живий, та становище важке, — повідомив він. — Генрі розпанахав його, як різдвяну індичку. Один з ударів розрізав йому стегнову артерію, і в Майка ледве лишилося стільки крові, аби вижити. Він спромігся накласти джгут, і якби не це, медики знайшли б його вже мертвим.

Беверлі розплакалася. Вона ревіла, як дитина, затуливши обличчя обома руками. Деякий час у кімнаті чулися лише її хрипкі схлипи та часте, з посвистуванням, дихання Едді.

— Але Майк не єдиний, кого розрізали, як індичку, — врешті сказав Едді. — Генрі мав такий вигляд, наче побував у дванадцятираундовій м'ясорубці з Роккі Бальбоа[761].

— В-все ще хочеш зв-зв-звернутис-ся до по-по-поліції, Бев?

На нічному столику лежала упаковка "Клінекс", та зараз серветки злиплися й перетворилися на білу вогку масу посеред калюжі "Пер'є". Широким півколом оминувши Генрі, вона зайшла до ванної кімнати, взяла рушник і підставила його під холодну воду. Мокра тканина приємним дотиком зволожила її розпашіле, набрякле обличчя. Вона відчула, що знову може ясно мислити — не раціонально, проте ясно. Зненацька їй сяйнула впевненість, що раціональне мислення може виявитися для них смертельним. Той коп. Редімахер. Він був підозрілим. Та й чому б ні? Ніхто не телефонує до бібліотеки о пів на четверту ранку. Він подумав, що їй щось відомо про напад. І що б він вирішив, якби дізнався, що вона дзвонила з готельного номера, в якому лежав мрець із пляшкою, устромленою в кишки? Що вона й четверо інших незнайомців приїхали до Деррі за день до цього на зустріч старих друзів, а цей чувак раптом вирішив приєднатися? А вона б повірила на його місці? Хоч хтось повірив би? Звісно, вони могли б присмачити свою байку, додавши, що повернулися сюди, аби прикінчити монстра, який жив у каналізаційній системі під містом. Це б точно додало оповідці суворого, переконливого реалізму.

Беверлі вийшла з ванної й поглянула на Білла.

— Ні, — сказала вона. — Ні, я не хочу звертатися до поліції. Гадаю, Едді має рацію: з нами може щось трапитись. Щось смертельне. Та не в цьому річ, — вона обвела всіх поглядом. — Ми присягнули. Біллів брат… Стен… усі інші… а тепер ще й Майк. Я готова, Білле.

Білл подивився на інших.

Річі кивнув.

— Окей, Великий Білле. Спробуймо.

— Шанси в нас гірші, ніж будь-коли, — сказав Бен. — Нас на двоє менше.

Білл промовчав.

— Окей, — Бен кивнув. — Беверлі має рацію. Ми присягнулися.

— Е-е-едді?

— Гадаю, мене знову покатають на ліфто-плечах, еге ж? — слабенько посміхнувся він. — Якщо драбина на місці.

— Цього разу ніхто не жбурлятиметься камінням, — мовила Беверлі. — Вони мертві. Усі троє.

— То як, Білле, йдемо просто зараз? — спитав Річі.

— Т-т-так, — відповів той. — Га-гадаю, ч-ч-час іти.

— Можна дещо сказати? — зненацька поцікавився Бен.

Білл поглянув на нього і широко посміхнувся.

— Д-д-давай!

— Ви, народ, найкращі друзі, яких я тільки мав, — сказав Бен. — І байдуже, як це все обернеться. Я просто… ну, просто хотів, щоб ви це знали.

Він обвів їх поглядом, а вони серйозно, мало не врочисто поглянули у відповідь.

— Я радий, що згадав вас, — додав Бен.

Річі рохнув од сміху. Беверлі захихотіла. Наступної миті вони всі реготали, дивлячись одне на одного, як у старі часи, — попри той факт, що Майк потрапив до лікарні й, мабуть, помирав або вже помер, попри те, що в Едді була зламана (знову) рука, попри те, що надворі стояла темна ніч.

— Скирте, ти такий мастак говорити, що я просто не можу, — ледь вимовив Річі, сміючись і витираючи очі.

— Великий Білле, це він мав стати письменником.

Усміхаючись, Білл сказав:

— І на ц-цій но-но-ноті…

5

Вони взяли позичений Едді лімузин. Річі кермував. Туман пощільнішав і стелився вулицями, наче цигарковий дим, ледь не сягаючи плафонів вуличних ліхтарів. Яскраві зорі сяяли в нічному небі, наче крижані скалки — весняні зорі… Та коли Білл нахилив голову до напівопущеного пасажирського вікна, йому здалося, що в далечині загримів літній грім. Десь там, над обрієм, хтось замовляв дощ.

Річі увімкнув радіоприймач, і з колонок полинув спів Джіна Вінсента[762] — "Бі-Боп-А-Лула". Він натиснув на іншу кнопку й упіймав Бадді Голлі. Натиснув утретє й почув "Літню Нудьгу" Едді Кокрена.

— Хотів би тобі зарадити, синку, але ж ти замалий, щоб голосувати, — промовив низький голос.

— Річі, вимкни, — тихо сказала Беверлі.

Він сягнув рукою до приймача, та вона завмерла на півдорозі.

— Залишайтеся з нами, триває рок-шоу "Річі Тозіер та Трупачки"! — загорлав, зареготав голос клоуна, перекрикуючи овації й гітару Едді Кокрена. — Не чіпай коліща, хай рок грає, ча-ча! Хай співець — не жилець, дорога та сама до ваших сердець! Тож ходіть всі сюди, приєднуйтесь! Тут, унизу, ми крутимо всі-і-і-і хіти! Всі-і-і-і хіти! Та якщо ви не ймете мені віри, просто послухайте нашого гостя, нічного диджея Джорджі Денбро! Тобі слово, Джорджі!

І раптом із радіоприймача почулося рюмсання Біллового брата:

— Ти відправив мене на вулицю, і Воно вбило мене! Я гадав, що Воно сидить у підвалі, Великий Білле, я гадав, що Воно в підвалі, та Воно чигало на мене в дренажному колодязі, і Воно вбило мене, ти дозволив Йому мене вбити, Великий Білле, ти дозволив Йому…

Річі так сильно крутнув вимикач, що він відлетів і впав на килимок для ніг.

— Слухати рок-н-рол у такій глушині — дурне діло, — сказав він. — Я згоден із Бев, не будемо вмикати музику, що скажете?

Ніхто нічого не сказав.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: