Воно - Кінг Стівен

Він згадав, як розмовляв про деррійську каналізацію з батьком, і йому здалося, що він знає, в якій вони трубі зараз — вона мала справлятися з перевантаженням системи, яке траплялося під час злив або повеней. Те, що текло над ними, виганялося за межі Деррі й спускалося в ручай Торро та річку Пенобскот. Місту не подобалося зливати власне лайно в Кендаскіґ, бо від нього смердів Канал. Та всі так звані побутові стічні води йшли в Кендаскіґ, а коли труби, якими текли туалетні нечистоти, не справлялися, надлишок зливався в резервну трубу. Як от щойно. А куди вихлюпнули раз, туди вихлюпнуть і вдруге. Він стривожено глянув угору — нічого не було видно, але Білл знав, що зверху в цій трубі мали бути ґрати, і з боків також, тож кожної наступної миті могло…

Він не втямив, що дійшов до краю труби, поки не полетів із неї, відчайдушно розмахуючи руками, безпорадно відновлюючи рівновагу. Він упав на живіт у напівтверду масу, що вкривала долівку за два фути від нижнього краю труби, з якої він щойно вивалився. Щось пропищало й пробігло його рукою. Білл закричав і сів, притиснувши сверблячу руку до грудей — він зрозумів, що то був щур, адже відчув, як його шкірою ковзнув скручений голий хвіст.

Він спробував підвестися й торохнувся головою об низьке склепіння нової труби. Удар був сильним, і Білл знову впав на коліна, а перед очима в темряві вибухнула червона квітка.

— Об-бережно! — почув він власний крик. Його голос загудів у вузькому просторі. — Труба за-закінчується! Е-едді! Т-ти де?

— Тут! — він вимахував рукою перед собою, і його пальці чиркнули Білла по носі. — Білле, поможи мені вилізти, я геть нікого не бачу! Це…

Почувся оглушливий водяний хлюпіт, і Беверлі, Майк та Річі заверещали в унісон. На вулиці, на сонячному світлі звук їхнього тріо міг би видатися кумедним. Але тут, у темряві, у дренажній системі, він був жаским. Раптом усі вони повискакували з труби. Білл схопив Едді у ведмежі обійми, щоб уберегти його руку.

— О Господи, я думав, що втоплюся, — простогнав Річі. — Нас облило з голови до п'ят! Лайно-душ — це офігенно! Білле, треба привести сюди однокласників на екскурсію, можна забити баки містеру Карсонові…

— А після завершення місіс Джиммісон прочитає лекцію про те, як берегти здоров'я змолоду, — сказав Бен тремтливим голосом.

Усі пронизливо засміялися. Коли регіт почав ущухати, Стен зненацька гірко заплакав.

— Гей, чуваче, — мовив Річі, намацуючи липку спину друга. — Чуваче, ми зараз усі рознюняємося.

— Я в порядку! — голосно сказав Стен, досі рюмсаючи. — Страх я ще можу терпіти, але я ненавиджу бруд і просто дурію, коли не знаю, де я…

— Й-як га-га-гадаєш, сі-сірники ш-ще на ш-ш-щось го-годяться? — спитав Білл у Річі.

— Я віддав їх Бев.

Білл відчув, як у мороці його торкнулися пальці, і всунули йому в руку паперову коробочку сірників. Вони здавалися сухими.

— Я тримала їх під пахвою, — мовила Беверлі. — Може, ще сухі. Все одно спробуй.

Білл висмикнув із коробки сірник і черкнув ним об запалювальну смужку. Сірник загорівся, Білл підняв його вище. Друзі стояли, притулившись одне до одного, і мружилися на яскравий, миготливий вогник. Вони були заляпані, вимащені лайном і всі здавалися зовсім юними та вкрай переляканими. Позаду них виднілася каналізаційна труба, з якої вони вигулькнули хвилину тому. Прохід, у якому вони зараз стояли, був іще вужчим — труба розходилася в обидві сторони, а її долівка була встелена шаром екскрементів. А ще…

Він зойкнув і впустив сірника, бо йому обпекло пальці. Відтак прислухався й почув звуки швидких потоків води, лунке скрапування; періодично спрацьовували клапани, випускаючи надлишок нечистот, що ревли, несучись до Кендаскіґ, яка лишилась десь далеко позаду. Генрі та його друзяк було не чутно. Поки що.

— Правор-руч ві-від ме-мене ле-леж-ж-жить т-т-труп, — стиха проказав він. — П-приблизно з-з-за десять ф-футів од н-нас. Гадаю, ц-це Па-па-па…

— Патрік? — спитала Беверлі голосом, що бринів на межі істерики. — Це Патрік Гокстеттер?

— Т-т-так. За-запалити ще одного с-сірника?

— Маєш запалити, Білле, — озвався Едді. — Якщо я не побачу, куди повертає труба, я не знатиму, в який бік іти.

Білл запалив сірника. У його світлі всі побачили зелену, роздуту штуку, яка колись була Патріком Гокстеттером. Наче старий приятель, мрець страхітливо шкірився до них, та лише половиною обличчя — ним гарно поласували каналізаційні щури. Книги, які Патрік узяв на літнє читання, були розкидані довкола, й тепер вони так розбухли від вологи, що скидалися на товстенні словники.

— Господи, — прохрипів Майк, вибалушивши очі.

— Я знову їх чую, — сказала Беверлі. — Генрі та інших.

Певне, акустика також донесла її голос до забіяк, бо наступної миті Генрі так гучно заволав у лайно-трубу, наче стояв просто перед нею.

— Ми вас упіймаємо-о-о!..

— Ага, ходіть сюди! — крикнув до них Річі. Його очі сяяли, як у лихоманці. — Давай, бананоногий! Тут геть як у плавальному басейні "ХАДЮ"![766] Давай!..

А тоді крізь трубу до них долинуло несамовите, сповнене жаху й болю верещання, що вогник сірника затріпотів і згас у Білла в руках. Його обгорнула рука Едді, і Білл обійняв друга (його тіло тремтіло, як гілочка в бурю), а з іншого боку до нього притиснувся Стен. Крик наростав, гучнішав… а потім почулася лайка, гучний тріск, і волання обірвалось.

— Щось схопило одного з них, — задихаючись, промовив у темряві настраханий Майк. — Щось… якась потвора… Білле, нам треба забиратися звідси… благаю…

Білл чув, як трубою до них дерся, біг, спотикався хтось з уцілілих задирак — один або двоє, через відлуння важко було вгадати точно.

— Ку-куди, Е-едді? — випалив Білл. — У й-який б-бік?

— У якому боці Канал? — перепитав Едді, здригаючись у його руках.

— Так!

— Праворуч. Повз Патріка… або через нього, — раптом його голос посуворішав. — Мені байдуже. Разом із тими покидьками він зламав мені руку. А потім харкнув мені в обличчя.

— П-пішли, — сказав Білл, озирнувшись на трубу з нечистотами. — П-по одному! Т-тримайтесь од-дин за одного, як ми-минулого р-р-разу!

Він почав намацувати дорогу, зціпивши зуби й черкаючи правим плечем слизьку керамічну поверхню труби, тримаючись подалі від Патріка, щоб не наступити на нього… або в нього.

Тож вони занурювалися в чорноту під шум води, поки на поверхні гуляла й гула буря, даруючи Деррі передчасну темряву — темряву, яка ревла вітром, стріляла електричними іскрами й тріщала деревами, які валилися додолу з передсмертними криками доісторичних тварин.

З

ВОНИ / ТРАВЕНЬ 1985 РОКУ

Вони знову наближалися до Нього, та хоча все йшло приблизно так, як Воно передбачало, повернулося те, чого Воно не очікувало — страх, що зводив з розуму, болючий страх… відчуття Іншого. Воно ненавиділо цей жах, накинулося б і зжерло його, якби могло… та боязнь танцювала поза межами Його досяжності, знущалася з Нього, і Воно могло вбити його, лише позбувшись їх.

Та ясна річ, Воно не мусило боятися: вони постаршали, а їхня чисельність зменшилася з сімох до п'яти. П'ять — це число сили, але в нього не було містичної, чарівної потужності сімки. Так, Його попихач не вбив бібліотекаря, та невдовзі бібліотекар помре в лікарні. Пізніше, якраз перед тим як спалахне світанок, Воно пошле санітара з кепською звичкою до пігулок, аби він прикінчив бібліотекаря раз і назавжди.

Жінка письменника була тепер з Ним, жива, та не зовсім — її розум був знищений з першого ж погляду на те, яким Воно було насправді, без масок та блискіток; блискіток, які, звісно ж, були всього лише люстерками, що віддзеркалювали й показували настраханому глядачеві найгірше, що чаїлося в його або її мізках, геліографуючи[767]образи, наче дзеркало, яке відбиває сонячне сяйво прямо у вибалушені, довірливі очі й випалює їхню сітківку.

Зараз розум дружини письменника був із Ним, у Ньому, за межами макровсесвіту; у темряві, поза досяжністю Черепахи; у віддаленому регіоні, поза межами всіх земель.

Вона була в Його оці, в Його розумі.

Вона літала серед смертевогнів.

О, ті блискітки були прецікавими штукенціями. Візьмемо, наприклад, Хенлона. Він, мабуть, не пам'ятає, принаймні не свідомо, проте його мати могла б розповісти йому, звідки взявся той птах на ливарні. Коли він був шестимісячним немовлям, мати полишила його в люльці на подвір'ї біля дому, а сама пішла розвішувати білизну та пелюшки. Вона прибігла, зачувши його вереск. На край колиски сіла велика ворона й клювала малюка Майкі, наче зла потвора з дитячої казочки. Він волав від болю й жаху і не міг прогнати птаха, який почув легку здобич. Вона вдарила ворону кулаком і відігнала її, а потім побачила, що на рученятах Майка в двох-трьох місцях виступила кров, і відвезла його до лікаря Стіллвегона, аби той зробив йому щеплення від правця. Углибині душі Майк завжди пам'ятав це (крихітне дитя, велетенський ворон), тож коли Воно явилося йому, Майк знову побачив птаха-гіганта.

Та коли його лакей, чоловік дівчинки з минулого, привів жінку письменника, Воно не напнуло маски — Воно не одягалося, коли було в себе вдома. Чоловік-лакей глипнув на нього й упав замертво від шоку — обличчя в нього посіріло, очі набрякли від крові, що чвиркнула з дюжини місць у його мозку. Жінка письменника видала одну потужну, сповнену жаху думку — О ЛЮБИЙ БОЖЕ, ВОНО ЖІНОЧОЇ СТАТІ, — а потім усі думки припинилися. Вона запливла в смертевогні. Воно спустилося зі свого сідала й подбало про її фізичні залишки, відклало їх на потім, Воно поласує ними трохи згодом. Зараз Одра Денбро, закутана в шовк, висіла посеред усього — її голова прихилилася до плеча, великі скляні очі дивилися в порожнечу, ноги звисали донизу.

Та в них досі ще лишилося трохи могутності. Вона зменшилася, та нікуди не ділася. Вони прийшли сюди лише дітьми, і якимось чином, усупереч усьому, що мало трапитись, усьому, що могло статися, вони скривдили його, завдали йому великого болю, мало не вбили його, змусили його втекти, сховатися глибоко під землю, і Воно зачаїлося там, поранене, сповнене ненависті й тремтяче в дивній крові, що розтікалася навколо нього.

Тож, коли так просите, ось вам ще одна нова річ: уперше за всю його безкінечну історію Воно мусило скласти план, адже вперше Воно побоялося просто взяти з Деррі, з його особистого загону, те, що хотіло.

Воно завше чудово харчувалося дітьми.