Воно - Кінг Стівен
А потім він згадав, що залишив прочиненими двері до вбиральні й не вимкнув лампу денного світла. Він ніколи не вимикав світла, коли спав у незнайомому місці — так було менше шансів урізатися в щось, якщо вночі захочеться до вбиральні.
Ця деталь заклацнула дійсність на місце. То був лише сон, лише дурнуватий сон. Він перебував у готелі "Голідей Інн". У Деррі, штат Мейн. Він доїхав сюди, переслідуючи свою дружину, а тоді, посеред страшнючого жахіття, впав із ліжка. Ото й усе, ні додати, ні відняти.
"То був не просто страшний сон".
Він підскочив так, наче слова почулися біля вуха, а не в голові. Та той голос зовсім не скидався на голос його думок — він був холодним, чужим… та водночас і гіпнотичним, йому хотілося вірити.
Том повільно звівся на ноги, налапав склянку води на столику коло ліжка, осушив її. Тремтячою рукою він пригладив волосся. Годинник на столику показував десять по третій.
"Лягай спати. Дочекайся світанку".
Та знову прозвучав сторонній голос:
— Але ж уранці з'являться люди, багато людей. Крім того, цього разу ти зможеш взяти гору над ними там, унизу. Цього разу ти можеш прийти першим.
"Унизу?" — і він згадав свій сон — воду, скрапливу темряву.
Раптом йому здалося, що світло стало яскравішим. Том повернув голову; він не хотів цього робити, та не міг зупинитися. З його губ зірвався стогін. До бильця ліжка була прив'язана повітряна кулька. Бона плавала в повітрі на кінці нитки десь три фути завдовжки. Сповнена примарного білого світла, кулька сяяла: вона скидалася на блукаючі вогники, які іноді бачили на болотах — вони плавали між дерев, обважнілих від сірих плям іспанського моху. На ніжній, випнутій оболонці кульки була намальована стрілочка, що пістрявіла криваво-червоним кольором.
Вона вказувала на двері, що вели в коридор.
— Байдуже, хто я, — промовив голос м'яким, заспокійливим тоном, і нарешті Том зрозумів, що він чувся не в його голові, і навіть не біля вуха — голос линув із кульки, з серцевини того дивного, любого білого світла. — Та що справді важливо, Томе, — це те, що я подбаю, аби все обернулося на твою користь. Я хочу побачити, як її відлупцюють, як їх усіх відлупцюють. Надто часто вони ставали мені на заваді… та тепер уже запізно. Тож слухай сюди, Томе. Слухай мене дуже уважно. Нумо, усі разом… слідкуйте за стрибучим м'ячиком…[758]
Том слухав. Голос із кульки пояснював.
Він усе прояснив.
Коли голос завершив свою промову, кулька луснула, спалахнувши наостанок, і Том почав одягатися.
2
ОДРА
Одрі також наснилося жахіття.
Вона рвучко прокинулася й прямо сіла на ліжку, схвильовано відсапуючись — ковдра зіжмакана навколо талії, маленькі груди швидко здіймаються й опадають.
Її сон, як і в Тома, був заплутаним та хворобливим. У неї було відчуття, як і в Тома, що вона стала кимось іншим — точніше, їй здавалося, наче її свідомість перенеслася (або частково занурилася) до іншого тіла, іншої голови. Вона перебувала в темному місці разом з іншими людьми, і на неї давила гнітюча небезпека — вони умисно рухалися до тієї небезпеки, і їй хотілося закричати, аби вони спинилися, хотілося пояснити, що відбувалося… Але здавалося, що особа, з якою вона злилася, усе розуміла й гадала, що так необхідно.
Також вона вчувала, що за ними женуться, що переслідувачі їх помалу наздоганяють.
Білл також був у тому сні, і, певне, його розповідь про те, як він забув своє дитинство, не полишала її, бо уві сні Білл перетворився на хлопчика десяти-дванадцяти років — він досі мав усе своє волосся! Вона тримала його за руку, і з'явилося непевне усвідомлення того, що вона кохала його і що її готовність іти далі базувалася на міцній, як камінь, вірі в те, що Білл захистить їх, що Білл, Великий Білл, проведе їх крізь це страхіття й виведе назовні, на сонячне світло.
Проте водночас вона була до нестями налякана.
Вони підійшли до розвилки кількох тунелів, і Білл зупинився, переводячи погляд з одного проходу на інший, коли почувся голос одного з них — голос хлопчика із загіпсованою рукою, що сяяла в темряві примарно-білим світлом:
— Туди, Білле. Нижче.
— Т-т-ти в-в-впевнений?
— Так.
Тож вони пішли в той бік, і там були дверцята, мацюпуні дерев'яні дверцята, не більш як три фути заввишки — такі двері можна було побачити у книжці з казками, і на них був знак. Вона не запам'ятала, що то була за позначка… схожа на емблему чи руну. Та цей символ сфокусував увесь її жах, і Одра висмикнула себе з того, іншого тіла, тіла маленької дівчинки, ким
(Беверлі — Беверлі)
би вона не була. Вона прокинулася в незнайомому ліжку, хутко сівши, наче в ній спрацювала пружина; уся спітніла, очі вирячені, важко дихала, немов пробігла кілька кілометрів. Її руки шарпнулися до ніг — Одра злякалася, що вони мокрі й холодні від води, якою вона брела уві сні. Але там було сухо.
Виникла дезорієнтація: то був не їхній дім у каньйоні Топанга або будинок, який вони винаймали у Фліті. Вона зависла десь-інде — у помешканні, умебльованому ліжком, шафою, двома стільцями та телевізором.
— Господи, Одро, ну ж бо…
Вона щосили потерла обличчя, і млосне відчуття мішанини почало зникати. Вона була в Деррі. У Деррі, штат Мейн, де провів дитинство її чоловік, його, як він казав, забуте дитинство. То було незнайоме їй місце, і зовсім не добре, якщо вірити її відчуттям, та все ж звичайне, земне місце. Вона поїхала туди, бо там був Білл, і завтра вона його зустріне, побачиться з ним у деррійському "Таун Хаусі". Щось страшне трапилося в цьому місті, та попри це й дивну таємницю, яка крилася в появі тих шрамів на його руках, вони разом зустрінуться з тим жахом. Вона зателефонує йому, скаже, що приїхала й приєднається до нього. А потім… ну…
Насправді, у неї не було жодного уявлення, що трапиться потім. Потворне запаморочення, враження того, що вона перебувала поза простором і часом, знову тенькало в її голові. Колись таке вже було. У дев'ятнадцятирічному віці вона подорожувала маленькими містечками та селами з невеличкою та вбогою театральною трупою, яка показувала таку само вбогу виставу "Миш'як і старе мереживо". Усе за сорок сім кепських днів. Почали вони з театру "Пібоді Діннер" у Массачусетсі й закінчили "Зіграй іще раз, Семе" в Саусаліто[759]. І десь посеред того турне, можливо, у якомусь містечку на Середньому Заході, на кшталт Амеса в Айові, Ґранд Іля в Небрасці або Джубілі в Північній Дакоті, вона прокинулася посеред ночі в панічній дезорієнтації, не знаючи, що то за місто, що то за день або чому вона була там, де б це там не знаходилося. Навіть власне ім'я здалося їй несправжнім.
Наразі це відчуття повернулося. Нічне жахіття просочилося до дійсності, і її охопив безпідставний страх. Здавалося, місто обгорнулося навколо неї, наче пітон. Вона це відчувала, і ці переживання були геть не добрими. Вона зловила себе на думці, що краще було послухатися Фредді й не влізати в цю справу.
Її розум зациклився на Біллі, хапаючись за думку про нього так, як потопельник хапається за жердину, за рятівний жилет — за будь-що, що може
(тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро)
злинути, втриматися на поверхні.
Мороз пробіг її тілом, і вона схрестила руки на оголених грудях. Одра затремтіла й побачила, як на шкірі виступили сироти. На хвильку їй здалося, що в її голові залунав голос. Наче хтось пробрався в її мозок.
"Я божеволію? Господи, річ у цьому?"
"Ні, — відповів її розум. — Це просто дезорієнтація… порушення добового ритму внаслідок перельоту… хвилювання через Білла. Ніхто не говорить у твоїй голові… Ніхто…"
— Тут, унизу, ми всі злинаємо, Одро, — почувся голос із ванної кімнати. Справжній голос, реальний, як її плоть. І лукавий. Лукавий, всеосяжний і злий. — Ти також злинеш.
Почулося безсоромне, непристойне хихотіння. Його тон поступово спадав, поки смішок не перетворився на густе булькання засміченої труби. Одра зойкнула… й притисла руки до рота.
"Я не чула цього".
Вона повторила це вголос, кидаючи виклик тому глузливому бульканню. Та відповіді не було. У кімнаті стояла тиша. Десь далеко серед ночі засвистів потяг.
Раптом вона відчула таку гостру потребу побачити Білла, що стало неможливим чекати до ранку. Вона була в стандартному готельному номері, такому ж, як і решта тридцять дев'ять кімнат у цьому будинку, та раптово ця обстановка різонула їй по очах. Це вже занадто. Коли починаєш чути голоси, це вже просто занадто. Надто моторошно. Одрі здалося, що вона провалюється в нічне жахіття, з якого була втекла. Вона почувалася наляканою та нестерпно самотньою. "Ні, ще гірше, — подумала вона. — Я почуваюся мертвою". Зненацька серце в її грудях пропустило два удари. Одра хапнула ротом повітря та перелякано кашлянула. Зненацька вона запанікувала від дивної клаустрофобії — від боязні бути пійманою у власному тілі. Одрі подумалось, чи не мав цей страх звичайної фізичної причини: що, коли це передчуття серцевого нападу? Що, коли він уже трапився?
Та серце зловило ритм, хоча все одно продовжувало калатати.
Одра ввімкнула лампу на столику коло ліжка й поглянула на годинник. Дванадцять по третій. Він зараз спить, та пусте — ніщо зараз не мало значення, окрім звуку його голосу. Вона хотіла провести решту ночі з ним. Коли Білл буде поряд, їхні внутрішні механізми синхронізуються і вона заспокоїться. Жахіття не наважиться повернутися. Він "торгував страхом" — така в нього була робота, — але їй він дарував лиш умиротворення. Здавалося, що за винятком того дивного й холодного осердя в його уяві, він був створений зі спокою, спокій був його єством і призначенням. Вона схопила телефонний довідник, знайшла номер деррійського "Таун Хаусу" і набрала його.
— "Таун Хаус".
— Будь ласка, з'єднайте мене з номером містера Денбро. Містера Вільяма Денбро.
— Йому що, телефонують лише вночі? — відказав портьє, та перш ніж вона встигла спитати, що це означає, він перенаправив її дзвінок.
Один гудок, другий, третій. Одра уявила, як Білл лежить на ліжку, вкритий по шию; уявила, як рука вислизає з-під ковдри й намацує телефон. Вона вже бачила, як він це робить, і її губ торкнулася захоплена, легка посмішка. Та вона згасла, коли телефон продзвонив учетверте… і вп'яте, і вшосте. Посередині сьомого гудка з'єднання обірвалося.
— Постоялець не відповідає.
— Справді, Шерлоку? — відповіла Одра, налякана ще дужче, ніж до того. — Ви впевнені, що не помилилися кімнатою?
— Угу, — мугикнув портьє.
