Брати Лев'яче серце - Ліндгрен Астрід

— Спитайте його про Ведера й Кадера, з якими він зустрічався весь час у горах! І спитайте, як він зрадив Урвара!

Йоссі знов хотів накинутись на мене, але опанував себе.

— Ми поїдемо нарешті далі, чи будемо слухати теревені цього брехуна? — Він люто глянув на мене. — А я тебе колись ще й любив!

— І я вас любив, — відповів я.

Я бачив, що під його люттю прихований страх. Тепер він справді квапився, бо хотів, щоб Софію спіймали, поки вона все зрозуміє. Бо йшлося вже про його власне життя.

Яку полегкість він, мабуть, відчув, коли побачив, що Софія не хоче чути ніякої правди. Вона завжди довіряла Йоссі. А я спершу звинуватив одного, а тоді другого. Як вона могла повірити мені?

— Ходи, Карле, — наказала вона, — про це ми з тобою поговоримо потім.

— Не буде ніякого "потім", коли ви поїдете з Йоссі, — сказав я й заплакав.

Нангіяла не мала права втратити Софію, а я стою і не можу її врятувати. Бо вона не хоче, щоб її врятували.

— Ходи, Карле, чуєш? — наполегливо сказала вона. Але тієї миті я щось згадав.

— Йоссі, — сказав я, — розстебніть сорочку й покажіть, що у вас на грудях!

Тепер навіть Софія і Губерт помітили, що Йоссі побілів і притис руку до грудей, наче хотів щось захистити. Запала мовчанка. Потім Губерт озвався:

— Йоссі, чуєш, що хлопець каже?

Софія допитливо дивилась на Йоссі. Але він не витримав її погляду й відвернувся.

— Нам ніколи, — сказав він і кинувся до коня. Очі в Софії посуворішали.

— Не так уже й ніколи, — мовила вона. — Я наказую тобі, Йоссі, розстібни сорочку!

На Йоссі страшно було дивитися. З переляку він тільки сопів, не знаючи, тікати йому чи залишатись. Софія підійшла до нього, але він відштовхнув її ліктем. Цього йому не слід було робити. Вона схопила його за полу сорочки і розпанахала її.

І на грудях у нього ми побачили тавро Катли. Голову дракона, що ятрилась, мов рана.

Софія зблідла ще дужче за Йоссі.

— Зраднику, — мовила вона. — Прокляття тобі і тому, що ти вчинив долинам Нангіяли!

Аж тепер Йоссі заметушився. Він злісно вилаявсь і кинувся до свого коня. Але Губерт переступив йому дорогу. Тоді Йоссі повернувся й почав гарячково шукати, як би ще втекти. І побачив човен. Він миттю скочив у нього, і не встигли Софія з Губертом добігти до берега, як течія віднесла його на чималу відстань.

Йоссі зловтішно зареготав і гукнув:

— Я відплачу тобі, Софіє! Я тяжко покараю тебе, коли повернусь управителем Вишневої Долини!

Дурню, подумав я, ніколи ти не повернешся до Вишневої Долини. Тобі дорога одна — у водоспад Карма.

Йоссі спробував веслувати, але сердитий вир підхопив човна й закрутив його, як тріску. Хвилі вирвали в нього весла. Потім налетіла одна найбільша, засичала й перевернула його у воду. Тоді я заплакав. Я хотів би врятувати Йоссі, дарма що він був зрадником. Проте знав, що йому не було рятунку. Страшно й сумно було стояти в присмерку, дивитись на Йоссі і знати, що він серед того виру й тих хвиль зовсім самітний і безпорадний. Ми ще раз побачили його на гребені хвилі. Тоді він знов занурився у воду і більше не з'являвся. Було вже майже темно. Прадавня Річка забрала Йоссі й понесла до водоспаду Карма.

15

Нарешті настав день повстання, якого всі так чекали. Того дня в Шипшиновій Долині шаленіла страшна буря, що ламала й валила дерева. Проте Урвар мав на думці не таку бурю, коли казав:

— Налетить буря визволення і повалить гнобителів, як ламає і валить дерева. Вона з громом і блискавками прошумить над долиною, змиє наше рабство й нарешті поверне нам волю.

Він казав це в Матіасовій кухні. Туди потай приходили люди, щоб побачити його. Так, його і Юнатана.

— Ви двоє — наша надія і розрада, все, що в нас лишилося, — казали люди. І вечорами скрадалися до Матіаса, хоч знали, як це небезпечно.

— їм хочеться послухати про бурю визволення, як дітям казку, — казав Матіас.

Тепер вони думали тільки про день повстання і тільки на нього чекали. І не дивно. Після Урварової втечі Тенгіл став ще жорстокіший. Він щодня вигадував все нову муку і кару для мешканців Шипшинової Долини, тому вони й ненавиділи його дужче, ніж будь-коли, і тому кували все більше зброї.

А з Вишневої Долини на допомогу їм приходило все більше добровольців. Софія з Губертом влаштували для них табір у глибині лісу, недалеко від Ельфрі-диної хати. Часом уночі підземним ходом до Матіа-сової хати пробиралася Софія, і в кухні обмірковували план повстання — вона, Урвар і Юнатан.

Я лежав і слухав їхні розмови. Я знов спав у Ма-тіасовій кухні, бо в сховку тепер, крім Юнатана, перебував ще й Урвар. І щоразу, приходячи, Софія казала:

— Ось мій рятівник! Я не забула тобі подякувати, Карле?

І тоді Урвар казав, що я герой Шипшинової Долини, а я згадував Йоссі в темних хвилях річки і не дуже тішився тією хвалою.

Софія підтримувала Шипшинову Долину й хлібом. Його привозили з Вишневої Долини і потім переносили через підземний хід. А Матіас ходив по селу з торбою і потай роздавав його людям. Досі я не знав, що шматок хліба може принести людям стільки радості. А тепер бачив, бо ходив з Матіасом по садибах. І бачив, як люди страждали і як говорили про день повстання, що його вони так палко чекали.

Сам я боявся того дня, але врешті й мені захотілося, щоб він швидше настав. Бо дуже тяжко чекати день у день, тільки чекати. І небезпечно, казав Юнатан.

— Не можна так довго вберегти велику таємницю, — казав він Урварові. — Наша мрія про волю може розвіятись в один мент.

І він мав слушність. Якби Тенгілові слуги почали знов перетрушувати кожну садибу, вони могли знайти Юнатана й Урвара. Я здригнувся, коли думав про таку небезпеку.

Але наші вороги, мабуть, осліпли й оглухли, а то б могли дещо помітити. Якби вони бодай трохи прислухалися, то почули б, як надходила визвольна буря. Та вони не прислухалися.

Увечері напередодні битви я лежав на канапі й не міг заснути. Через те, що надворі шаленіла буря і що я хвилювався. Вже було визначено, що завтра на світанку почнеться повстання. Урвар, Юнатан і Матіас сиділи біля столу й говорили про це, а я лежав і слухав. Найбільше чути було Урвара. Він говорив і говорив, і очі в нього палали. Ніхто так спрагло не чекав ранку, як він.

Як я зрозумів з їхньої розмови, план був такий. Найперше належало здобути головну браму й ту, що від річки, щоб їх можна було відчинити для Софії і Губерта. Вони мали приїхати зі своїми загонами — Софія в головну браму, а Губерт на пристань.

— А тоді нам залишиться або перемогти, або загинути, — сказав Урвар. — Діяти треба швидко, — додав він. — Необхідно звільнити долину від Тенгілових вояків і знов зачинити брами, поки з'явиться Тенгіл з Катлою. Адже проти Катли нема зброї. її можна перемогти тільки голодом. її не бере ні спис, ні стріла, ні меч, — сказав він. — А навіть найменшого омаху її вогню досить,, щоб людині відібрало руки й ноги або щоб вона померла.

— Але ж якщо в Тенгіла там у горах однаково залишиться Катла, то чого ми доможемось, як звільнимо Шипшинову Долину? — запитав я. — 3 Катлою він може знов завоювати її.

— Не забувай, що він нашими руками побудував мур, який тепер служитиме нам для захисту, — сказав Урвар. — І брами, які ми замкнемо перед чудовиськом. Гарний зробив нам подарунок, правда ж?

— А втім, Тенгіла вже нема чого боятися, — повів далі Урвар. Того ж таки вечора він, Юнатан, Софія та інші ввірвуться в Тенгілів замок, переможуть варту й покінчать із ним самим, перше ніж він довідається про повстання в Шипшиновій Долині. А Катла сидітиме прив'язана у своїй печері, аж поки так знесиліє з голоду, що її легко можна буде вбити.

— Інакше з чудовиськом не впораєшся, — сказав Урвар. Потім він знов завів мову про те, як швидко треба звільнити долину від Тенгілових вояків, і Юнатан спитав:

— Звільнити від них долину? Тобто повбивати їх?

— Так, а що ж іще? — спитав Урвар.

— Але ж я не можу нікого вбивати, — сказав Юнатан. — Ти сам знаєш це, Урваре!

— Навіть тоді, коли йдеться про твоє життя? — спитав Урвар.

— Навіть тоді, — відповів Юнатан.

Урвар не міг цього зрозуміти, і Матіас також.

— Якби всі були такі, як ти, — сказав Урвар, — то зло запанувало б на віки вічні!

Тоді я не витримав і заступився за брата, сказав, що якби всі були такі, як Юнатан, то не було б ніякого зла.

Більше я того вечора не озивався. Аж до тієї хвилини, коли Матіас прийшов подивитися, чи я добре вкритий. Я прошепотів йому:

— Я боюся, Матіасе.

Матіас погладив мене і сказав, що також боїться.

Юнатанові довелось пообіцяти Урварові, що він буде весь час серед повстанців, щоб надихати інших на те, чого сам не міг чи не хотів робити.

— Мешканці Шипшинової Долини повинні бачити тебе, — сказав Урвар. — Вони повинні бачити нас обох.

І Юнатан відповів:

— Гаразд, якщо я повинен там бути, то буду.

Але навіть при тьмяному світлі єдиної свічки, що горіла в кухні, я бачив, як він зблід.

Того вечора, коли ми верталися з печери Катли, нам довелося залишити Гріма і Ф'ялара в лісі у Ельфріди. Але домовились, що Софія приведе їх, коли в день повстання в'їде зі своїм загоном у головну браму.

Вирішено також, що робитиму я. Не робитиму нічого — сидітиму сам-самісінький у кухні й чекатиму.

Тієї ночі мало хто спав. Нарешті настав ранок.

Так, настав ранок і день повстання. Ох, як того дня боліло в мене серце! Скільки я набачився крові, скільки наслухався крику! Адже битва відбувалася неподалік Матіасового подвір'я. Я бачив, як гасав на своєму коні Юнатан, чуб його майорів на вітрі, а навколо нього кипів бій, гупали мечі, свистіли списи, бриніли стріли, лунав крик і стогін. І я сказав Ф'яларові, що, коли Юнатан загине, я теж хочу померти.

Так, Ф'ялар був біля мене в кухні. Я вирішив, що нікому про це не скажу, але хай він буде зі мною. Я не міг усидіти сам, просто не міг. Ф'ялар також дивився у вікно на те, що робилося за нашим подвір'ям. Дивився й іржав. Не знаю, чи то він хотів приєднатися до Гріма, чи боявся, так само, як я. Ох, як я боявся!

Я бачив, як Ведер упав від Софіїного списа, а Кадер від Урварового меча. І Додір упав, і багато інших, вони падали на всі боки. А Юнатан з'являвся там, де було найнебезпечніше, вітер розвівав йому чуба, сам він ставав дедалі блідіший, і серце моє боліло все дужче.

Потім прийшов кінець!

Того дня в Шипшиновій Долині досить було крику, але не такого, як цей.

У розпал боротьби крізь виття вітру прорвався голос бойового рога й вигук:

— Іде Катла!

А потім пролунало ревіння.