Брати Лев'яче серце - Ліндгрен Астрід

Та однаково підсунувся до краю клітки і простяг руку поміж латами.

— Юнатане Лев'яче Серце, — мовив він. — Я багато чув про тебе вдома. А тепер ти прийшов сюди!

— Так, прийшов, — відповів Юнатан, і я почув, що він мало не плаче, так його вжахнув Урварів стан. Але він миттю відчепив від пояса ножа й кинувся до клітки.

— Розбивай її, Хрущику! Допомагай мені! — сказав він. І ми заходилися розбивати клітку. Та що можна було вдіяти ножами? Там треба було сокири й пилки.

Проте ми завзято різали дерево, роздирали до крові руки, різали і плакали, бо знали, що прийшли запізно. Урвар також розумів це, але, мабуть, у ньому жевріла маленька надія, бо він важко дихав і все мурмотів:

— Швидше! Швидше!

Ми поспішали, хоч руки в нас були геть у крові. Кришили дерево, мов навіжені, кожної хвилини чекаючи, що зараз відчиниться брама, з'являться чорні носії і буде кінець Урварові, нам і всій Шипшиновій Долині.

їм випаде нести не одного, думав я. Катлі дістануться цього вечора троє.

Я відчував, що скоро не видержу. А Юнатан кричав з люті на ті міцні лати, що ніяк не піддавалися, хоч скільки ми їх різали. Він штовхав їх ногою, знов різав, знов штовхав, і нарешті почувся тріск. Так, нарешті одна лата зламалася. А потім іще одна. Цього було досить.

— Вилазь, Урваре, вилазь! — гукнув Юнатан, та у відповідь почув тільки важкий віддих.

Тоді він заліз до клітки й витяг Урвара, який не міг навіть стояти на ногах. Тепер уже і я ледве стояв на ногах, але якось почвалав уперед, присвічуючи ліхтарем. Юнатан потяг Урвара до нашої рятівної дірки. Він стомився й також важко дихав, ми всі троє важко дихали, мов зацьковані звірі, і так само себе почували.

Хоч як Юнатан задихався, аж стогнав, а проте зумів перетягти Урвара через усю печеру, самому втиснутися крізь отвір і якимось незбагненним способом просунути крізь нього Урвара, що був майже безвладний. І я був майже безвладний, а теж мусив пролізти крізь отвір. Але я не встиг. Ми почули скрегіт брами, і це відібрало в мене останню силу. Я завмер на місці.

— Швидше, давай світло!-важко дихаючи, сказав Юнатан, і я тремтячою рукою подав йому ліхтаря. Його треба було сховати, бо найменший промінчик зрадив би нас.

Чорні носії були вже в печері. А також вояки з ліхтарями в руках. Стало страхітливо ясно. Але в наш куток їхнє світло не досягало. Юнатан вихилився з отвору, схопив мене під пахви і перетяг до себе. У темний прохід. Там ми всі лягли, відсапуючись, і почули крик:

— Він утік! Він утік!

14

За ніч ми перетягли Урвара через підземелля. Власне, перетяг його Юнатан. Він проніс Урвара крізь пекло, інакше не назвеш нашу дорогу. Мені ледве вистачало сили тягтися самому.

— Він утік! Він утік! — закричали Тенгілові слуги, а коли замовкли, ми принишкли, чекаючи погоні. Та вони не погналися за нами. Тенгілові люди були боягузи, вони нападали на своїх ворогів тільки гуртом, жоден із них не зважився перший полізти у вузький хід, де на нього чекав невідомо хто.

Досі ще ніхто не тікав з печери Катли, і мені було цікаво, як вони тепер виправдаються перед Тен-гілом.

— Це їхній клопіт, — сказав Юнатан, — а в нас і свого більше, ніж треба.

Поки ми не пролізли до кінця той вузький хід, ми не зважились зупинитися і відпочити. А відпочити треба було задля Урвара. Юнатан дав йому скислого козячого молока й розмоклого хліба, і Урвар сказав:

— Ніколи я ще не їв нічого смачнішого!

Потім Юнатан довго розминав і розтирав йому ноги, щоб вони не були такі задерев'янілі. І Урвар трохи ожив. Хоч міг ще тільки лізти рачки.

Юнатан розповів йому, яка в нас буде тяжка дорога, і спитав, чи він спробує йти далі цієї-таки ночі.

— Так, неодмінно, — відповів Урвар. — Якщо доведеться, то я рачкуватиму до самої Шипшинової Долини. Я не хочу лежати тут і чекати, поки Тенгілові гончаки, виючи, поженуться за нами підземними переходами.

Вже з цього видно було, що він за людина. Не зломлений в'язень, а бунтівник і борець за волю. Коли я побачив при світлі ліхтаря Урварові очі, то зрозумів, чого Тенгіл боявся його. Хоч який він був кволий, у ньому горів внутрішній вогонь, і тільки завдяки тому вогневі він витримав таку пекельну ніч. Бо важчої ночі ніколи не було й не буде на світі.

Вона була довга, як вічність, і сповнена жаху. Та коли втома доходить до краю, стає вже до всього байдуже. Навіть до гончаків. Авжеж, ми чули, як вони гналися за нами, виючи й гавкаючи, але в мене вже не було сили боятися. До того ж, вони скоро стихли. Навіть гончаки не зважились заглиблюватися в підземелля.

Довго-довго плазували й лізли ми з нього, а коли нарешті опинилися назовні, біля Гріма і Ф'ялара, подряпані, закривавлені й мокрі, то побачили, що ніч скінчилась і починався ранок. Урвар простяг руки, він хотів обняти землю, і небо, і все, що угледів навколо, проте руки в нього опали, і він заснув. Ми всі троє опустилися на землю і нічого більше не бачили й не чули майже до вечора. Аж тоді я прокинувся. Збудив мене Ф'ялар. Він ткнувся м'якими губами мені в обличчя. Мабуть, подумав, що я надто довго сплю.

Юнатан теж уже прокинувся.

— Нам треба виїхати з Карманяки до смерку, — сказав він. — Бо потім не знайдемо дороги.

Він збудив Урвара, а коли той прочунявся, сів, оглянувся навколо і збагнув, що він уже не в печері Катли, на очах у нього виступили сльози.

— Вільний, — промурмотів він, — вільний! — Тоді схопив Юнатана за руки і довго стискав їх. — Ти повернув мені життя і волю!

Він подякував і мені, хоч я майже нічого не зробив, а тільки плутався під ногами.

Мабуть, Урвар почував те саме, що я, коли звільнився від своєї хвороби і опинився у Вишневій Долині. Я від щирого серця побажав йому також добратися до своєї Шипшинової Долини живим і вільним. Але нам іще було далеко до неї. Ми й досі були в горах Карманяки, де шастали Тенгілові слуги й шукали Урвара. Нам просто пощастило, що вони не натрапили на нашу ущелину, поки ми спали.

Ми сиділи на краю ущелини й доїдали останні крихти хліба. І Урвар час від часу проказував:

— Невже я живий? Невже я живий і вільний? Адже з усіх в'язнів печери тільки він залишився живий. Решту одного по одному віддали Катлі.

— Але Тенгіл свого не проґавить, — сказав він. — Повірте, печера Катли недовго буде порожня. — В нього знов виступили на очах сльози. — О, моя рідна Земле, чи довго ще ти стогнатимеш під гнітом Тенгіла?

Йому кортіло дізнатись, що сталося в Нангіяльських долинах, поки він сидів у в'язниці. І Юнатан розповів йому про все. Навіть про Йоссі. Коли Урвар почув, що це через Йоссі він стільки мучився в печері Катли, мені здалося, що він зараз помре. Минула довга хвилина, поки він заспокоївся і сказав:

— Моє життя нічого не важить. Але те, що Йоссі зробив Шипшиновій Долині, не можна ні вибачити, ні забути.

— Чи ми йому вибачимо, чи ні, а Йоссі, мабуть, уже дістав своє, — сказав Юнатан. — Ти більше ніколи його не побачиш.

Та Урвар ніби знавіснів. Він так заквапився в долину, наче цього-таки вечора хотів розпочати визвольну боротьбу, і проклинав свої кволі ноги. Він раз по раз силкувався встати, і нарешті йому пощастило підвестись і встояти. Він так зрадів і запишався, немов домігся хтозна-якого успіху. А сам стояв і хитався, ніби не знав, у який бік упасти.

— Урваре, — сказав Юнатан, — видно здалеку, що ти втік з печери Катли.

Це була правда. Ми всі троє були закривавлені й брудні, але Урвар найдужче. Тіло його прикривало якесь дрантя, а обличчя майже не видно було, так воно заросло. Тільки світилися очі, в яких палав вогонь.

По дну нашої ущелини протікав струмок, і ми змили з себе бруд і кров. Я кілька разів занурював обличчя в холодну воду, так мені було приємно. Я ніби змивав із себе всі жахи ненависної печери.

Потім Урвар попросив у мене ножа, підрізав собі бороду й чуба і став уже не такий схожий на в'язня, що втік із печери. Юнатан витяг зі своєї торби шолом і плащ Тенгілового вояка, які допомогли йому виїхати з Шипшинової Долини.

— На, Урваре, надягни на себе, — сказав він. — Може, Тенгілові слуги, якщо побачать нас, подумають, що ти теж один із них і ведеш кудись двох в'язнів.

Урвар надяг на себе шолом та плащ, хоч неохоче.

— Це я вперше і востаннє надягаю цю погань, — сказав він. — Від неї тхне гнітом і жорстокістю.

— Нехай тхне чим хоче, аби тільки вона допомогла тобі добратися додому, — заперечив Юнатан.

Більше не можна було гаяти ні хвилини. Лишилося години зо дві до заходу сонця, а як у горах стемніє, ми не проїдемо небезпечними стежками Карманяки.

Юнатан був стурбований. Він знав, що нас чекає, я чув, як він сказав Урварові:

— Мені здається, що найближчі дві години вирішать долю Шипшинової Долини. Ти зможеш утриматися на коні так довго?

— Зможу, — відповів Урвар. — Хоч би й десять. Юнатан підвів Ф'ялара й допоміг Урварові сісти на нього. І Урвар відразу став інший. Ніби виріс у сідлі й набрався сили. Бо він також був з відважних і дужих, як Юнатан. Тільки я не мав ні крихти мужності. Та коли ми сіли на коня і я обхопив Юнатана руками й притулився лобом до його спини, мені здалося, наче в мене переливається трохи його сили, і я перестав так боятися. Хоч усе-таки подумав: було б добре, коли б нам не доводилось раз по раз випробовувати свою силу й відвагу. Чи ми ще колись житимем так, як спершу жили у Вишневій Долині?

Нарешті ми вирушили в дорогу. Поїхали ми в західному напрямку, бо там був міст через прірву. В горах Карманяки було багато втоптаних і покручених стежок. Ніхто, крім Юнатана, не міг би знайти в тому плетиві ту, що треба. Але він якимось дивом угадував, куди їхати, це було для нас велике щастя.

Я пильно озирався навколо, чи немає десь Тенгі-лових вояків, аж у мене в очах пекло. Але нікого не бачив. Тільки Урвара, що їхав позад нас у шоломі й чорному плащі. Я здригався щоразу, коли обертавсь і бачив його, — так я боявся шоломів і всіх, хто їх носив.

Ми довго їхали без пригод. Скрізь було тихо, мирно й гарно. "Оце й є те, що зовуть тихим вечором у горах", — подумав я. Якби він і справді був такий. Бо з цієї тиші і спокою може зненацька вигулькнути хто завгодно. Нас не полишало неприємне напруження. Навіть Юнатана. Він сторожко озирався навколо.

— Аби ми переїхали через міст, — сказав він. — Тоді найгірше лишиться позаду.

— А скільки ще туди їхати? — спитав я.

— З півгодини, якщо все буде гаразд, — відповів він.