На кого вкаже палець - Крісті Агата
Він подивився на Еймі Гріффіт і сказав:
– У чому річ, Еймі? Коли сталося щось, то ти маєш право на адвоката. Хочеш, я…
Ось тут вона й не стрималася. Затулила лице руками і припала до крісла.
– Йди звідси, Діку, прошу тебе, йди. Не ти! Тільки не ти!
– Тобі потрібен адвокат, моя люба, розумієш.
– Тільки не ти. Я… Я цього не переживу, – ридала вона. – Я не хочу, щоб ти все знав.
Напевне, зрозумівши про що вона каже, Сіммінгтон мовив поволі:
– Я зв'яжуся з Майлдмеєм з Ексхемптона. Це підійде?
Вона кивнула головою і розридалася дужче. Сіммінгтон вийшов з кімнати. У дверях він стрівся з Оуеном Гріффітом.
– Що це? – несамовито закричав Оуен. – Моя сестра?..
– Мені дуже шкода, докторе Гріффіт. Далебі, дуже шкода. Але, повірте, у нас немає іншого виходу.
– Ви думаєте, це вона писала листи?
– Боюся, сер, у цьому немає сумнівів, – сказав Неш і обернувся до Еймі.
– А тепер ви підете з нами, міс Гріффіт. Запевняю, ви матимете змогу дістати адвоката.
– Еймі! – закричав Оуен.
Вона пройшла повз брата, навіть не подивившись на нього, й лише кинула:
– Не розмовляй зі мною! Нічого не кажи! І, ради бога, не дивися на мене!
Вони вийшли. Оуен стояв приголомшений. Я почекав хвилину, потім підійшов до нього.
– Гріффіте, якщо я можу чимось зарадити, скажіть мені, – звернувся я до нього.
– Еймі? Не можу повірити, – розгублено мовив Оуен.
– Може, це помилка? – сказав я непевно.
– Якби помилка, вона б не так це сприйняла. Не можу повірити, – сказав він поволі і впав у крісло.
Все, що я міг зробити, це дати йому випити чогось міцного. Оуен проковтнув напій одним духом, і, здається, йому стало краще.
– Зі мною тепер усе гаразд, Бертоне. Дякую. Але ви мені нічим не зарадите. Та й ніхто не зарадить.
Відчинилися двері, й до кабінету увійшла Джоанна. Вона була бліда. Підійшовши до Оуена, подивилася на мене і сказала:
– Вийди, Джеррі. Я сама дам раду.
Коли я виходив, то помітив, як вона стала біля нього навколішки.
8
Не можу послідовно пригадати, що відбувалося наступної доби. Перед очима постають події, не зв'язані між собою. Пам'ятаю, як повернулася Джоанна, бліда, розгублена, як я намагався заспокоїти її і жартома сказав:
– Хто ж тепер буде його управителькою?
Вона скрушно посміхнулася і відповіла:
– Він не хоче мене, Джеррі. Він дуже гордий і справжній сухар!
А я сказав Джоанні, що моя дівчина теж мене не хоче. Ми помовчали. Потім Джоанна сумно мовила:
– Бертони зараз нікому не потрібні!
– Дарма, моя люба, ми потрібні одне одному, – підбадьорював я сестру, але тепер її це не втішало.
Наступного ранку прийшов Оуен і заходився розповідати про Джоанну: яка вона чудова, як втішала його і сказала, що одружиться з ним негайно ж, коли він того захоче. Та він не хотів, бо вона, бач, надто хороша для такого невдахи, як він.
Я був у захваті від Джоанни і знав, що вона з тих жінок, які гідно тримаються в скруті, але мене дратувала його пихатість, і я порадив Гріффітові не бути таким.
Потім пішов на Хай-стріт. Хотілося почути останні плітки. Емілі Бартон запевняла, що вона ніколи не вірила Еймі Гріффіт. Дружина бакалійника зі смаком доводила, що завжди почувала непевне за Еймі.
Від Неша я довідався, що поліція закінчила справу Еймі Гріффіт. Обшук у її будинку виявив вирізані сторінки з книжки Емілі Бартон. Їх знайшли у шафі під сходами в сувої старих шпалер.
– А місце яке вибрала! – наголосив Неш. – Ніколи не знаєш, чи захоче цікава прислуга зазирнути в шухляди стола або в комод, а ось ці набиті мотлохом шафи коли й відчиняють, то хіба для того, щоб запхнути туди іще якусь непотрібну річ.
– Скидається на те, що в неї особлива прив'язаність до цього місця? – зауважив я.
– Так, злочинці рідко міняють свої звички. До речі, про вбивство дівчини. Нам конче потрібно дослідити один момент. З лабораторії Гріффіта зник великий товкач. Б'юсь об заклад, саме ним і вбили дівчину.
– Досить незручна штука, щоб носити її з собою, – сказав я.
– Але не для міс Гріффіт. Того дня вона ходила з великою сумкою, носила до Червоного Хреста овочі й квіти.
– А рожна ви ще не знайшли? – спитав я.
– Ні, і не знайду. Можливо, вона й божевільна, але не настільки, щоб тримати вдома закривавлене рожно й полегшити нам роботу, коли все, що їй треба було зробити, це вимити його і поставити на місце.
– Не все ж мав знаходитись, – погодився я.
В будинку вікарія новину почули чи не останніми. Стара міс Марпл була приголомшена. Вона говорила зі мною щиро й відверто.
– Це неправда, містере Бертон. Я певна, тут щось не так.
– Боюсь, таки правда. Знаєте, вони зробили засідку і бачили, як вона друкувала листа.
– Все так, все так. Я це розумію.
– І вирізані сторінки з книжки знайдено у неї в домі. Вона сама їх сховала.
Міс Марпл втупилася в мене, потім скрушно мовила:
– Який жах, як це гидко!
Місіс Дейн Калтроп швидко підійшла до нас і нетерпляче спитала:
– Що скоїлося, Джейн?
– О господи, господи, до чого може дійти людина, – безпорадно прошепотіла міс Марпл.
– Що скоїлося, Джейн?
– Щось тут є, – вела далі міс Марпл. – Але я така стара і вже стала нетямуща.
Я почувався ніяково від тих слів і був радий, коли місіс Дейн "Калтроп забрала свою подругу. Одначе коли я повертався додому, мені знову довелося зустріти міс Марпл.
Вона стояла біля містка і розмовляла – не з ким іншим, як із Мейган. Я дуже хотів побачити дівчину, скрізь шукав її, але коли прискорив ходу, побачивши їх разом, Мейган несподівано крутнулася на місці і пішла геть. Я розсердився і вирішив наздогнати її, але міс Марпл заступила мені дорогу.
– Я дуже хотіла поговорити з вами, містере Бертон, – сказала вона. – І не слід наздоганяти Мейган. Повірте, зараз це нерозумно.
Я хотів заперечити, але міс Марпл обеззброїла мене:
– Ця дівчина дуже хоробра.
Я все-таки будь-що хотів наздогнати Мейган, але міс Марпл несподівано заявила:
– Не треба сьогодні бачитися з нею. Довіртесь мені, я знаю, що кажу. Дівчині зараз дуже важливо не розгубити своєї хоробрості.
Ці слова старої леді одразу мене протверезили, здавалося, вона знає те, що мені невідомо. Я навіть злякався і не пішов додому, а повернувся на Хай-стріт, щоб безцільно прогулюватися туди й сюди. Не знаю тепер, що я сподівався побачити, навіть не пам'ятаю, про що думав… Пригадую, мене перестрів старий зануда, полковник Епплбі, і почав розпитувати про Джоанну, вихваляв поліцію, довго розпатякував про те, яка гарна і приємна дівчина ця міс Хол-ланд. Коли мені врешті пощастило спекатися його, я втретє того дня побачив міс Марші. Вона виходила з поліції.
Звідки береться в людини страх? Де він зароджується і ховається, перш ніж виявити себе? Коротенька фраза, один раз почута, закарбувалася в пам'яті і стала невідчепною: "Заберіть мене звідси… Тут жахливо… Тут так гидко…"
Чому Мейган сказала саме це? Чому їй було так гидко? Смерть матері не могла викликати огиди. Чому дитині було гидко? Чому? Може, вона якимось чином причетна до цього? Чому вона сказала: "Я не та жінка, яка тобі потрібна. У мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати". О господи! Моя Мейган, моя дитино! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це! І та стара плетуха проти тебе. Вона тебе підозрює. Каже, що ти дуже хоробра. Хоробра, щоб…
Це був лише душевний струс, і він скоро пройшов. Але я хотів бачити Мейган, дуже хотів бачити її. О пів на десяту я вийшов з дому і попрямував до Сіммінгтонів. Була темна хмарна ніч. Почав накрапати дощ. Пройшовши крізь ворота Сіммінгтонового дому, я побачив у одному вікні смужку світла. "Ранкова кімнатинка?" Повагавшись мить, я прочинив вхідні двері, звернув убік і тихо підкрався до вікна, біля якого ріс кущ.
Крізь нещільно запнуті штори було добре видно, що робиться у кімнаті. А в ній панувала домашня і напрочуд мирна атмосфера. Сіммінгтон сидів у великому кріслі, а Елсі Холланд, схиливши голову, зашивала розірвану хлопчикову сорочку. Кватирка була відхилена, і я все добре чув. Говорила Елсі Холланд:
– Далебі, містере Сіммінгтон, хлопчики вже досить дорослі, і їх можна віддати до пансіону. Це зовсім не означає, що я хочу чимшвидше збутися їх. Ні. Вони мені так подобаються.
Потім заговорив Сіммінгтон:
– Я теж думаю, що Брайєну вже пора, міс Холланд, і вирішив цього року віддати його у Вінхейз – мою стару підготовчу школу. А ось Колін іще маленький. Хай почекає до наступного року.
– Справді, Колін іще маленький, як на свої літа… – сказала Елсі, і її золотоволоса голівка схилилася над шиттям.
Потім двері в кімнату відчинились і увійшла Мейган. Вона стала у дверях, рівна, обличчя скривилося від напруження, очі іскрилися рішучістю. Де й ділась її непевність, дитинність. Звертаючись до Сіммінгтона, вона сказала:
– Мені треба поговорити з вами віч-на-віч.
Я раптом помітив, що вона жодного разу не називала його тато або Дік. Сіммінгтон був здивований, і, як мені здалося, неприємно. Він насупився, але не встиг нічого сказати, бо Мейган рішуче обернулася до Елсі Холланд:
– Ви не проти, Елсі?
– О, звісно, ні, – відповіла Елсі Холланд і встала. Вигляд у неї був спантеличений. Вона пішла до дверей, і Мейган відступилася, щоб дати їй дорогу. Коли Елсі вийшла, Сіммінгтон роздратовано спитав:
– Що тобі, Мейган?
Мейган підійшла до столу і стала, дивлячись на Сіммінгтона згори вниз. Мене знову вразила рішучість у її погляді, але цього разу в ньому з'явилася твердість, якої я раніше в неї не помічав. Потім вона розтулила губи і сказала таке, від чого мені стало моторошно:
– Мені потрібні гроші.
Самовладання не зрадило Сіммінгтонові, і він лише сердито сказав:
– Ти не могла почекати до ранку? Що скоїлося? Ти вважаєш, що одержуєш не досить?
– Мені треба багато грошей, – ще рішучіше заявила Мейган.
Сіммінгтон випростався у кріслі і холодно пояснив:
– За кілька місяців ти досягнеш повноліття і одержиш гроші, що тобі залишила бабуся. Їх поверне страхова компанія…
– Ви не зрозуміли. Мені потрібні ваші гроші, – перебила вона і, не даючи Сіммінгтонові розтулити рота, швидко провадила: – Ніхто ніколи не казав мені про мого батька. Люди не хочуть, щоб я знала про нього. Та я все знаю. Він потрапив у тюрму за шантаж. Я його дочка і, напевне, вдалася в нього. Мені потрібні ваші гроші, бо якщо ви не дасте, – вона замовкла на мить, потім озвалася знов, але вже поволі, карбуючи кожне слово, – розкажу, що ви робили того дня з ліками моєї матері.
Запала тиша.
