На кого вкаже палець - Крісті Агата
З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.
Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму. Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:
– Погасіть!
Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.
– І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.
– Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, – пробурмотів я.
– Ви кого-небудь бачили?
Я повагався, а потім сказав:
– Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.
– Слушно, – кинув Неш. – Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона – не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.
Я знову вибачився і спитав:
– А що вас привело сюди?
– Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману – наркотики.
Я кивнув головою.
– Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я" писати од руки.
– Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? – скептично зауважив я.
– Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був – доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.
– Міс Гінч? – спитав я.
– Можливо.
– Хіба ви цього і досі не знаєте?
– На жаль, ні.
– Ну хоча б підозрюєте?
– Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.
Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.
Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.
– Тепер не вернеш, – сказав Неш по-філософському. – Наступного разу бажаю вам успіху.
Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.
– Привіт! – сказала вона, як завжди. – Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?
– Правильніше було б спитати, що ви тут робите?
– Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.
– Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.
– Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.
– Як ви себе почуваєте? – спитав я.
– Та ніби гаразд.
– Міс Холланд піклується про вас?
– Елсі як Елсі, кращою не стане.
– Сердито, але справедливо, – погодився я. – Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.
Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.
– Привіт, Мейган з вами? – спитав він.
– Так, я привіз її.
– Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, – сказав він сердито. – Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.
Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.
– Доросла дівчина – такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, – сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: – Сподіваюсь, це ви брали її кататися?
Я вирішив не виводити його з цієї омани.
7
Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.
Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.
– Привіт, що ви тут робите?
– Гуляю.
– Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.
– А куди мені поспішати?
– Коли так, то проведіть мене на станцію. – Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.
– А куди ви їдете? – спитала вона.
– До свого лікаря.
– Почала боліти спина?
– Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.
Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.
– Ви не позичите мені пенса? – раптом спитала Мейган. – Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.
– Прошу, дитино, – сказав я, даючи їй монету. – Може, вам ще медяника купити?
– Я більше люблю шоколад, – відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.
Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:
– Чому ви носите ці жахливі панчохи?
Вона здивовано подивилася на них і відказала:
– А чим ці панчохи погані?
– Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.
– Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.
– Воно й видно. І як вам не…
У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.
– Чому ви такий сердитий? – спитала вона.
– Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.
– Гарнішою я не стану, як би не одягалася.
– Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.
– Я вам вірю, – сказала вона лагідно.
Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у купе. Почувся сердитий крик чергового по станції, але він тільки й міг зробити, що миттю зачинити двері.
– Навіщо ви це зробили? – спитала вона, потираючи коліно.
– Замовкніть! Ви їдете зі мною у Лондон, і я покажу вам, на кого можна бути схожою, якщо захотіти. Мені набридло бачити вас обшарпаною.
– О! – тільки й спромоглася Мейган.
Увійшов кондуктор, і я купив їй квитка. Вона принишкла у кутку й побожно дивилася на мене.
– Я бачу, ви запальний, – сказала вона, коли кондуктор вийшов.
– Навіть дуже. Це в нас родове.
Я не міг пояснити їй душевного поруху, що спонукав мене вчинити саме так. Коли вона стояла під вікнами вагона, у неї був вигляд цуценяти, яке господар залишив дома. Тепер на лиці в неї малювався нестямний захват цуценяти, що його господар узяв на прогулянку.
– Ви, мабуть, не дуже добре знаєте Лондон? – спитав я.
– Та ні, знаю. До школи я їздила через місто, була у зубного лікаря і в дитячому театрі.
– Я покажу вам інший Лондон.
Ми прибули в Лондон за півгодини до часу, призначеного для візиту до мого лікаря. Я зупинив таксі, і ми поїхали до "Міратін", Джоанниного ательє. Мері Грей, що тримала ательє, у свої сорок п'ять років була незвичайною жінкою, енергійною, розумною, з нею приємно спілкуватися. Мені вона завжди подобалася. Коли ми увійшли, я попередив Мейган:
– Ви моя кузина, пам'ятайте.
– А то чому?
– Так треба.
Мері Грей саме поралася біля повної, жінки, що приміряла тісну вечірню сукню. Я підійшов до неї і відвів убік.
– Послухайте, я привів до вас свою маленьку кузину. Джоанна теж збиралася з нами, але останньої миті їй подзвонили. Та вона запевнила, що я цілком можу покластися на вас. Подивіться лишень, на що схожа ця дівчина!
– Та бачу! – з почуттям мовила Мері Грей.
– Так ось, я хочу, щоб ви одягли її з ніг до голови. У вас повна свобода дій. Панчохи, туфлі, білизна – все! До речі, чоловік, що робить Джоанні зачіску, десь поблизу?
– Антуан? За рогом. Я сама коло цього заходжусь.
– Ви просто знахідка, – похвалив я Мері.
– О, я з радістю все зроблю. І не тому, що за це платять гроші, хоч із цим тепер і доводиться рахуватись. До речі, половина моїх клієнток не платить за рахунками. Але, як я сказала, з радістю все зроблю.
Мері Грей професійним поглядом окинула Мейган, що стояла біля входу, і сказала:
– У неї приємна фігура.
– У вас не очі, а рентген, – похвалив я її. – Як на мене, то вона безформна.
Мері Грей посміхнулась і пояснила:
– Ось вам теперішні школи з їх вихованням. Схоже, вони хизуються тим, що відбили у дівчаток охоту чепуритися і перетворили їх на казна-що. У них це називається: бути милою і незіпсутою. Бог знає скільки часу збіжить, поки дівчина знову стане схожою на людину. Звіртеся на мене і можете бути цілком спокійним.
– Гаразд, – погодився я. – Близько шостої я приїду по неї.
Маркус Кент був дуже задоволений моїм здоров'ям і сказав, що я перевершив усі його сподівання.
– У вас воляче здоров'я, коли ви так швидко зуміли вичухатися.