На кого вкаже палець - Крісті Агата
Але то тільки збоку. Насправді, я був певен, що Мейган належить мені і мій обов'язок доглянути її, зробити щасливою, вберегти від зла. В цьому і тільки в цьому вбачав я сенс свого майбутнього життя. Я вірив, що вона і я належимо одне одному, і не збирався здаватися! О ні! Мейган моя жінка, і я заволодію нею!
Повагавшись трохи, я попрямував до контори Сіммінгтона. Мені раптом здалося, що Мейган не усвідомлює всієї складності свого становища, і вирішив будь-що допомогти їй.
У містера Сіммінгтона нікого не було, і мене одразу ж провели до його кабінету. По прикушеній губі і підкресленій стриманості я зрозумів, що був небажаним.
– Доброго дня, містере Сіммінгтон, – привітався я рішуче. – Боюсь, у мене не зовсім діловий візит – скорше я прийшов у особистій справі. Почну одразу ж. Сподіваюсь, ви здогадуєтеся, що я закоханий у Мейган. Сьогодні я попросив її руки, але вона відмовила мені. Та на цьому я не спинюся.
Я бачив, як змінився в Сіммінгтона вираз обличчя, і легко міг прочитати його думки. Мейган була небажаним членом його сім'ї. Сіммінгтон, я був певен, людина чесна, добра і, мабуть, ніколи й не думав, щоб відмовити Мейган, дочці покійної дружини, у домівці, але її одруження зі мною стало б для нього полегкістю. Нараз його обличчя пом'якшало, і він обдарував мене стриманою усмішкою.
– Сказати по правді, містере Бертон, я й гадки про таке не мав. Я бачив, що ви дуже прихильні до Мейган, але для нас вона завжди була дитям.
– Вона вже не дитя, – заперечив я.
– Ні, ні, я не про її вік.
– Вона одразу ж подорослішає, досить лише дати їй таку можливість, – сказав я сердито. – Вона не доросла ще свого віку, я знаю, але це питання одного-двох місяців. Про себе, якщо вас цікавить, можу розповісти все, що ви забажаєте. Заможний і маю чисту репутацію. Я піклуватимуся про Мейган і зроблю її щасливою.
– Як це схоже на Мейган, – скрушно мовив він.
– Вона змінить свою думку, я певен. Але мені хотілося спершу обговорити все з вами.
Містер Сіммінгтон оцінив моє ставлення до нього, і ми розійшлися дружньо.
Йдучи від Сіммінгтона, я зустрівся з міс Емілі Бартон.
– Доброго ранку, містере Бертон, – привіталася вона лагідно. – Я чула, що ви вчора їздили до Лондона.
О, звісно, вона все правильно чула! її очі були ласкаві, але не без лукавинки.
– Я їздив до свого лікаря. Міс Емілі усміхнулась.
– Кажуть, ніби Мейган ледь по спізнилася на поїзд і вскочила в купе, коли він рушив.
– З моєю допомогою, міс Бартон. Це я втягнув її туди.
– О, вам просто пощастило. Це дуже небезпечно.
Просто неймовірно, як стара незаміжниця може поставити чоловіка в дурне становище! Від подальших тортур мене врятувала місіс Дейн Калтроп, що надійшла зі своєю гостею, міс Марші. Місіс Дейн Калтроп говорила прямо.
– Доброго ранку, – привіталася вона. – Я чула, ви змусили Мейган купити собі трохи пристойного одягу. Гідний вчинок, містере Бертон. Коли людина так робить, це означає, що в неї дуже практичний інтерес. Мейган завжди мене непокоїла. Адже дівчатка, ніби й недурні, так часто втрачають розум, правда?
З тим судженням вона й пішла до рибної крамнички, а міс Марпл залишилася стояти біля мене. Помовчавши якусь хвилинку, вона сказала:
– Знаєте, місіс Дейн Калтроп незвичайна жінка. Вона майже завжди має рацію.
– Це трохи відлякує від неї, – сказав я.
– Щирість завжди має такий ефект, – пояснила міс Марпл.
Місіс Дейн Калтроп вийшла з крамнички, несучи величезного червоного омара.
– Ви коли-небудь бачили щось таке несхоже на містера Пая, – сказала вона весело. – Подивіться, який гарний, правда?
Я дуже зрадів, коли, повернувшись додому, не застав Джоанни. Мені, щиро кажучи, не хотілося її бачити. Джоанна не прийшла й на другий сніданок, що засмутило Партрідж, бо вона приготувала два філе, і коли подавала їх на стіл, сказала:
– Міс Бертон сама замовляла філе і не прийшла! Щоб якось заспокоїти Партрідж, я з'їв обидві порції.
Але від того мені не стало спокійніше за Джоанну. Її відсутність ставала загадковою.
О пів на четверту Джоанна вбігла у вітальню. Спершу я почув, як біля будинку зупинився автомобіль і, сказати по правді, не здивувався б, побачивши Гріффіта, але машина поїхала, і Джоанна вбігла сама. На ній лиця не було. Либонь, трапилося щось неприємне.
– Що з тобою? – спитав я її.
Джоанна розтулила рота і, нічого не сказавши, стулила його знову. Потім важко зітхнула і впала в крісло, втупившись у простір перед собою.
– Це був найстрашніший день у моєму житті, Джеррі, – сказала врешті.
– Та що, на бога, трапилося?
– Що зі мною було, господи, який жах!..
– Та що ж?..
– Я пішла гуляти… Просто гуляти… За гору, далеко-далеко, і йшла кілька миль. Потім у видолинку трапилася забута богом ферма. Мені хотілося пити і їсти. Я вирішила зайти і попросити молока й хліба, та не встигла підійти до будинку, як раптом розчинилися двері і на порозі з'явився Оуен.
– І що?
– Він сказав, що в будинку вагітна жінка, вона не може розродитися. Потрібна була допомога, і він послав по медсестру й ще одного лікаря. Жінці ставало гірше, а вони не приходили.
– Ну-ну…
– І він сказав: "Заходьте, ви допоможете мені краще, ніж будь-хто". Я відмовилася і пояснила, що нічого подібного у своєму житті не робила. Тоді він став просто несамовитий і нічого не хотів слухати. "Ви жінка чи ні?! – закричав. – Не можете перебороти себе, щоб допомогти іншій жінці!" – і почав виказувати мені, як я колись говорила, що хочу стати лікарем, а насправді – лише плескала язиком без жодних реальних підстав. А тепер, мовляв, ситуація реальна і я мушу поводитись, як порядна людина, а не лялечка! Я робила неймовірні речі, Джеррі: подавала інструменти, кип'ятила їх, виконувала всі його накази. Я так стомилася, падаю з ніг! Який це жах! Але він урятував її і дитину. Уявляєш, він навіть не сподівався, що врятує дитя. О господи! – схвильовано закінчила вона і затулила обличчя руками.
Я дивився на Джоанну з неабиякою втіхою і подумки схиляв голову перед Оуеном Гріффітом за те, що він хоч раз у Джоанниному житті поставив її перед реальністю.
– Тобі лист у приймальні. Напевне, від Поля, – сказав я їй.
– Що? – не зрозуміла вона і вела далі: – Джеррі, я навіть не уявляла, що доводиться робити лікарям. Ох і нерви ж у них!
Я вийшов у приймальню і приніс Джоанні листа. Вона розкрила його, переглянула і випустила з рук.
– Він був чарівний. Як він боровся, як не скорявся! Був грубий зі мною, але чарівний!
Я задоволено подивився на "зневажений" Полів лист. Сумнівів не лишалося: Поль для Джоанни більш не існував.
Ніколи не знаєш, що тебе чекає. Я так захопився справами Джоанни і своїми власними, що, коли наступного ранку подзвонив Неш і сказав:
– Ми знайшли її, містере Бертон! – я ледве не випустив з рук трубки.
– Ви маєте на… – хотів спитати і не зміг, бо Неш перебив мене:
– Вас може хтось почути?
– Ні, не думаю, хоча, бог його знає…
Я озирнувся, і мені здалося, що двері на кухню трохи відхилилися.
– Може б, ви краще приїхали до поліції?
– Негайно їду, – сказав я і за хвилину-другу вже заходив до поліційної дільниці. У кімнаті сиділи Неш і сержант Паркінс. Коли я увійшов, по обличчі Неша розпливлася задоволена усмішка.
– Довгенько довелося стежити, – сказав він. – Та нарешті діждалися, – і посунув через стіл листа.
Цього разу лист був надрукований і змістом схожий на попередній, але м'якший:
"Не сподівайся стати на місце померлої жінки. Все містечко над тобою сміється. Забирайся геть, поки не пізно. Це тобі попередження. Пам'ятай, що сталося з тією дівчиною, і геть звідси".
Закінчувався лист словами зовсім непристойними.
– Це одержала сьогодні вранці міс Холланд, – пояснив Неш.
– Дивно, що вона не одержувала їх раніше, – мовив сержант Паркінс.
– Хто написав листа? – спитав я.
На обличчі Неша з'явився тріумфальний вираз. Потім зненацька воно стало втомлене і сумне. Він сказав поволі:
– Шкода, що це зачепить дуже порядну людину, та нічого не вдієш. Можливо, вона й сама здогадується.
– Хто написав листа? – знову спитав я.
– Міс Еймі Гріффіт.
Пополудні Неш і Паркінс збиралися йти до Гріффітів з ордером на арешт і обшук. Неш запросив мене піти з ними.
– Лікар вас дуже поважає, – пояснив він мені. – В нього тут небагато друзів. Я гадаю, ви розрадите його після такої звістки.
Хоча справа була не з приємних, я погодився, бо розумів, що можу бути корисним.
Коли ми подзвонили і попросили міс Гріффіт, нас провели до вітальні, де Елсі Холланд, Мейган і Сіммінгтон пили чай. Неш поводився дуже обережно. Він спитав, чи не змогла б Еймі поговорити з ним віч-на-віч. Вона встала і підійшла до нас. Мені здалося, ніби в її очах на мить з'явився переляк – але тільки на мить. Вона була спокій на і, як завжди, щира..
– Зі мною? Сподіваюсь, не про фари мого автомобіля? – сказала вона і пішла поперед нас через вітальню та передпокій до маленького кабінету.
Коли я зачиняв за собою двері вітальні, то побачив, як Сіммінгтон рвучко відкинув голову. Напевне, юридична практика зводила його з поліцією, і він щось відчув у поведінці Неша. Потім він підвівся.
Це все, що я побачив, перш ніж зачинити двері й піти за іншими.
Неш був дуже спокійний і коректний. Пояснивши суть справи, сказав, що в нього є ордер на її арешт і зачитав його.
Я вже забув, як звучали юридичні формулювання, але пам'ятаю, що їй інкриміновано анонімні листи. Про вбивство не було сказано.
Еймі Гріффіт відкинула голову, розреготалася і сердито випалила:
– Дурниці! Щоб я писала купу цих брудних листів? Та ви збожеволіли. Я нічого не писала!
Неш дістав листа, адресованого Елсі Холланд і сказав:
– Ви заперечуєте, що написали цього листа, міс Гріффіт?
Коли вона й завагалася, то лише на мить.
– Звичайно, заперечую. Ні сном ні духом про нього не відаю, – заявила вона.
Неш спокійно вів далі:
– Мушу вам сказати, міс Гріффіт, що вас бачили, коли ви друкували цього листа на машинці в Жіночому інституті між двадцять третьою і двадцять третьою тридцять позавчора. А вчора ви зайшли на пошту з пачкою листів…
– Я не надсилала цього листа, – перебила вона Неша.
– Справді, ви його не надсилали. Чекаючи, поки проштемпелюють кореспонденцію, ви непомітно впустили листа на підлогу, щоб хто-небудь знайшов його і, нічого не підозрюючи, кинув у поштову скриньку.
– Я ніколи…
Двері розчинились, і ввійшов Сіммінгтон.