Утопія - Мор Томас
І вони пояснювали їх собі під впливом забобонного страху: мовляв, це сталося не випадково, а було карою божою,— начебто божество, з культом якого вони поривають, мстить за нечестивий намір проти нього. Від нас дізнались вони про ім'я Христа, його вчення, святе життя й чудеса, про не менш дивовижну непохитність стількох мучеників, добровільно пролита кров яких привела до їхньої віри силу-силенну народів на широкому світі. Важко повірити, з якою охотою вони приймали християнську віру: чи сталося це внаслідок якогось таємного божественного навіяння, чи через те, що релігія виявилась дуже близькою до тої єресі, в якої там найбільше прихильників. Щоправда, на мою думку, неабияке значення мала також розповідь про те, що Христос схвалив спільне життя своїх учнів, яке ще досі зберігається у справжніх християнських общинах. Усе ж, які б не діяли тут причини, чимало утопійців прийняло нашу віру й обмилось святою водою. На жаль, серед нас чотирьох (стільки залишилось із шести, бо двоє померло) не було жодного священика. ТИМ-ТО утопійці, хоч і були посвячені в інші таїнства, не удостоїлись тих, які в нас здійснюють виключно священики. Вони розуміють ці таїнства й сильно прагнуть прилучитися до них. Мало того, вони із запалом обговорювали між собою питання, чи може хтось, вибраний з їхнього числа, дістати сан священика без направлення до них християнського єпископа. І вони, мабуть, хотіли обратп такого, але, коли я покидав острів, ще не обрали. Навіть ті, кому не до душі християнська віра, нікого від неї не відстрашують і не переслідують її прихильників. Лише одного з ревнителів нашої віри покарали, коли я там був. Цей чоловік, який тільки-но прийняв хрещення, всупереч нашій пораді, почав з більшим запалом, ніж глуздом, привселюдно розводитися про віру Христову. Причому він до такої міри розпалювався, що нашим обрядам давав перевагу перед їхніми, та й взагалі засуджував їхні. Він кричав, що всі вони поганські, а їх прихильників називав нечестивцями й святотатцями, яких треба покарати вічним вогнем. Він довго проповідував таке, поки його не спіймали, обвинувативши не в зневазі релігії, а в підбурюванні народу, і засудили на вигнання. Примітно, що серед найдавніших утопійських законів в такий, згідно з яким ніхто не повинен зазнавати переслідування через свої релігійні погляди. Річ у тім, що Утоп, дізнавшись на самому початку про те, що до його прибуття тубільці вели між собою безперервні релігійні війни, і помітивши, що розсварені секти нарізно воювали за батьківщину, скористався розбратом і переміг їх усіх. Здобувши перемогу, він насамперед видав закон про те, що кожному дозволяється сповідувати релігію, яка йому до вподоби. Якщо ж хто-небудь задумає навертати на свою релігію інших, хай це робить, аби тільки робив це спокійно й лагідно, за допомогою переконування, не підриваючи при тому поваги до інших релігій; якщо ж не зуміє переконати умовлянням, то не сміє вдаватися до насильства й брудної лайки. Того, хто надто зухвало сперечається в релігійних питаннях, утопійці карають вигнанням або рабством.
Закоп про релігійну свободу Утоп запровадив не лише з уваги на необхідність підтримати внутрішній мир, який, як він бачив, дуже підривали безупинна боротьба й непримиренна ворожнеча, а також тому, що вважав таку постанову корисною для самої релігії. Що стосується релігії, то він не зважився винести якусь необдуману ухвалу, неначебто сумніваючись, чи бог часом не підказує людям різні релігійні вірування, бажаючи, щоб вони в різний спосіб йому поклонялися. У всякому разі, Утоп вважав недоречним і нахабним погрозами та силою змушувати інших, щоб вони визнавали правдивим те, в що ти віруєш. Коли допустити, що тільки одна релігія правдива, а всі інші фальшиві, то, за передбаченням Утопа, істина зрештою випливе й виявиться сама собою; а станеться це, якщо діяти розумно й помірковано. Якщо ж боротпся за істину із зброєю в руках і за допомогою бунтів, то найкраща й найсвятіша релігія загине від найбезглуздіших забобонів, як пропадають посіви серед тернів та кущів (адже най-підлішим людям властива найбільша впертість). Через це релігійне питання Утоп залишив невирішеним і дозволив, щоб кожний мав право вірувати, в що захоче. Проте він суворо й беззастережно заборонив будь-кому втрачати гідність людської природи до такої міри, щоб думати, начебто душа гине разом з тілом71 і що світ існує без втручання з боку провидіння. Тому утопійці вірять, що иісля земного життя за провини призначено кари, а за доброчесність встановлено нагороду. Того, хто має протилежні погляди, не вважають навіть за людину, бо він принизив високу природу своєї душі, зрівнявши її з нікчемною звірячою плоттю. Такому відмовляють у праві називатися громадянином, бо він, якби його не стримував страх перед карою, зневажав би всі звичаї й порядки. Адже хто може сумніватися, що людина, яка не боїться нічого, крім законів, і не визнає нічого поза своїм тілом, догоджаючи лише своїм самолюбним пристрастям, не спробує тайкома обійти хитрощами державні закони своєї батьківщини або силоміць їх переступити. Людині з такими поглядами утопійці не виявляють ніякої пошани, не висувають її на жодну посаду, не дають ніяких громадських доручень, а всюди нехтують нею як створінням нікчемним і бездарним. Зрештою, її не карають, оскільки утопійці переконані, що почуття не підвладні волі людини. Разом з тим вони нікого не змушують погрозами приховувати свої погляди й не допускають лицемірства та брехні — пороків, яких вони страшенно ненавидять. Усе ж вони забороняють такій людині захищати свою думку, щоправда, лише перед юрбою, зате не тільки дозволяють, а й заохочують висловлювати свої погляди перед священиками і поважними мужами, впевнені, що безумство нарешті відступить перед доказами розуму.
Є там чимало й інших, яких не переслідують, бо вони пе вважаються людьми поганими й по-своєму не зовсім позбавлені глузду. Ці знову допускають протилежну помилку, бо твердять, що душі тварин існують вічно. Правда, вони визнають, що їхні душі за своїм достоїнством пе можна порівняти з нашими і тварини не призначені для однакового з нами щастя. Майже всі утопійці вважають безперечною істиною, що душі людей після смерті жде безмежне щастя, тому співчувають усім хворим, але смерті нічиєї не оплакують, хіба тільки тоді, коли бачать, як хтось розстається з життям неохоче і з тривогою. Річ у тім, що вони вважають це поганою призвісткою,— мовляв, така душа боїться, бо сповнена докорів сумління, передчуває в якийсь таємничий спосіб близьку кару. До того ж їм здається, що богові не буде милим ирихід того, хто не біжить з радістю на його заклик, а тягнеться проти волі й опирається. Дивлячись на таку смерть, вони жахаються й тому виносять покійників із смутком і мовчки, тіло закопують у землю, помолившись, щоб бог був милостивий для них і в милості своїй пробачив їм їхні провини.
Навпаки, ніхто не оплакує того, хто помер бадьорим і сповненим доброї надії. Похорон таких людей супроводять співом. Гаряче доручають душі померлих богові, нарешті тіло спалюють більше з ознаками пошани, ніж із скорботою, а на місці поховання споруджують колону з викарбу-вапим на ній написом на честь померлого. Повернувшись додому, вони розповідають докладно про вдачу і вчинки покійника, і жодна сторінка його життя не згадується так часто і так охоче, як його радісна смерть. Таке згадування про стійкість померлого служить, на думку утопійців, для живих дуже дійовим заохоченням до доброчесного життя; заодно вони вважають, що такий обряд є вельми приємний для померлих. Померлі, як вопп гадають, беруть участь у цих розмовах, хоч вони незримі через слабий зір у людей. Справді-бо, не лнчпть блаженним душам не мати змоги пересуватися куди завгодно, та й невдячністю з їхнього боку було б відмовитися від бажання побачити своїх друзів, з якими за життя зв'язувала їх взаємна любов та відданість; ці почуття, на погляд утопійців, як і інші властивості характеру, після смерті швидше збільшуються, ніж зменшуються. Отже, вони вірять, що померлі перебувають серед живих, слідкуючи за їхніми словами та вчинками 72. Тим-то, покладаючись на таких захисників, утопійці жвавіше беруться за роботу, а віра в присутність предків утримує їх від таємних ганебних учинків.
Ворожіння та різні забобонні способи пророкування, яким інші пародії надають великого значення, утопійці зневажають і висміюють. До чудес, котрі відбуваються без будь-якої допомоги природи, вони ставляться з пошаною, вбачаючи в них дії, що свідчать про присутність божества. Вопи твердять, що і в їхній країні часто бувають такі чудеса. Іноді у важливих і скрутних випадках утопійці влаштовують публічні молебні з твердою вірою в їх чудодійну силу і домагаються бажаного.
Утопійці вважають, що споглядати природу і потім прославляти її — справа, мила богові. Однак б досить багато людей, які під впливом релігії нехтують науками, не прагнуть до знання; в них немає ніякого дозвілля, вони вирішили заслужити майбутнє блаженство після смерті лише громадською діяльністю та добрими вчинками на благо інших 73. Так, одні з них доглядають хворих, інші ремонтують дороги, чистять рови, лагодять мости, копають дерен, пісок, носять камені, рубають дерева, возять до міст підводами дрова, зерно тощо; коротко кажучи, вони роблять добрі послуги не лише державі, а й приватним особам, виявляючи більшу наполегливість і слухняність, ніж раби. Вони охоче й весело беруться до будь-якої роботи, неприємної, тяжкої і брудної, від якої багатьох людей звичайно відлякує виснажлива праця, відраза та сумнів у її доцільності. Вони турбуються про дозвілля для інших, а самі, віддаючись роботі, працюють, не вимагаючи за це для себе ніякої вдячності, не гудять способу життя інших і не вихваляють свій. Чим більше вони працюють, наче раби, з тим більшою пошаною ставляться до них співвітчизники.
Серед тих, що віддають свої сили громадському добробуту, є дві школи. Одна — це безшлюбні представнпки, які не тільки відрікаються від насолод кохання, а й утримуються від споживання м'яса, деякі — взагалі від тваринної їжі. Знехтувавши утіхами земного життя як шкідливими, вони прагпуть лише до майбутнього 8а допомогою праці в поті чола; в надії на швидке досягнення його утопійці зберігають веселість і життєрадісність.
Інші, не менш працьовиті, віддають перевагу шлюбові, ие гребують насолодами земного життя; природа, за їхніми словами, вимагає від них праці, а батьківщина — дітей.
