Крадіжка в готелі "Гранд Метрополітен" - Крісті Агата

— Я їх навіть жодного разу не бачила.

— .Обшукайте її! — лементувала служниця. — Ви знайдете все, що пропало.

— Ти брехуха, розумієш? — кричала покоївка, наступаючи на неї. — Сама все украла, а тепер хочеш звалити вину на мене. Я була в кімнаті усього яких-небудь три хвилини до приходу леді, а до цього ти весь час сиділа тут, як завжди, наче кішка, що підстерігає мишу.

Інспектор запитливо глянув на Селестіну.

— Це правда? Ви не виходили з кімнати?

— Я дійсно не залишала її тут одну, — неохоче визнала Селестіна, — але я двічі виходила в свою кімнату — раз за клубком шерстяних ниток і вдруге за ножицями.

Мабуть саме цим вона й скористалась.

— Ти виходила не більш як на хвилину, — сердито відрізала покоївка. — Вискочила і зразу ж назад. Я була б рада, якби 'поліція обшукала мене. Мені нема чого боятися.

У— двері постукали. Інспектор відчинив, і обличчя його прояснилось.

— Ну от! — сповістив він. — Все складається якнайкраще. Я посилав за нашою співробітницею, що проводить обшуки, і ось вона з'явилась. Сподіваюсь, ви не відмовитесь пройти в сусідню кімнату?

Він . кинув погляд на покоївку, і та переступила поріг суміжної кімнати з високо піднятою головою. Слідом за нею вийшла жінка-інспектор.

Француженка, схлипуючи, сіла на стілець. Пуаро оглядав кімнату, план якої зобразив на малюнку.

— Куди ведуть ці двері? — спитав він, кивнувши на двері біля вікна.

— Гадаю, у сусідній номер, — припустив інспектор. — У кожному разі, вони замкнені на засувки з цього боку.

Пуаро підійшов до дверей, посмикав їх, відсунув засувку і знову посмикав.

— Вони замкнені і з того боку, — зауважив він. — Здається, цей варіант можна виключити.

Він оглянув усі вікна, визираючи з кожного по черзі.

— І тут глухо. Немає навіть балкона.

— Якби там навіть були балкони, — роздратовано зауважив інспектор, — не розумію, що б це змінило. Адже служниця не виходила з кімнати.

— Evidemment, — анітрохи не збентежившись, сказав Пуаро. — Якщо, як нас запевнила мадемуазель, вона не виходила з кімнати...

Він урвав мову, бо в кімнату повернулася покоївка в супроводі жінки-інсцектора.

— Нічого, — лаконічно доповіла інспектор.

— Цього слід було сподіватися, — чеснотливо озвалася покоївка. — А оцій французькій шльондрі мало б бути соромно, що вона хотіла зганьбити чесну дівчину!

— Годі вже, годі, заспокойся, — обірвав її інспектор, відчиняючи перед нею двері. — Ніхто тебе не підозрює. Йди працюй!

Покоївка з явною неохотою попрямувала до дверей.

— К теж обшукаєте? — запитала вона, вказуючи на Селесгіну.

— Так, так! — Він зачинив за нею двері і замкнув їх ключем.

Селесгіаа теж пішла в сусідню кімнату у супроводі жінки-інспектора. Через кілька хвилин вона повернулась: у неї теж нічого не знайшли.

Інспектор спохмурнів.

— Боюся, що мені усе ж таки доведеться попросити вас пройти зі мною.

І вій звернувся до місіс Опалсен.

-На жаль, мадам, усе свідчить про те, що розшуки слід вести саме в ньому напрямі. Хоч перли в неї не були знайдені, але,— можливо, вони заховані десь у її кімнаті.

Селестіна пронизливо зойкнула і припала до плеча Пуаро. Той нахилився і прошепотів щось дівчині на вухо. Вона глянула на нього, вагаючись.

— Так, саме так, mon enfant, запевняю вас, що краще не чинити опору.

Потім він звернувся до інспектора.

— Ви дозволите, мсьє? Маленький експеримент — виключно, щоб задовольнити мою цікавість.

— Це залежить від того, що він являє собою, ваш експеримент, — сказав поліцейський. Пуаро знову звернувся до Селестіни.

— Ви казали, що виходили у свою кімнату, щоб узяти клубок шерсті. Де був той клубок?

— На комоді, мсьє.

— А ножиці?

— Теж там.

— Вас не утруднить, мадемуазель, якщо я попрошу, щоб ви повторили свої дії? Ви казали, що сиділи ось тут із своїм плетивом.

Селестіна сіла, а потім за сигналом Луаро встала, перейшла у сусідню кімнату, взяла з комоду клубок шерсті і знову повернулась.

Пуаро пильно стежив за її діями, одночасно поглядаючи на великий старовинний кишеньковий годинник, який тримав на розкритій долоні.

— Будь ласка, ще раз, мадемуазель. Після повторного експерименту він зробив позначку в блокноті. і поклав годинник назад у кишеню.

— Дякую, мадемуазель. І вам дякую, мсьє, — він уклонився інспекторові, — за вашу люб'язність.

Така надзвичайна чемність здалася інспекторові потішною. Проливаючи потоки сліз, Селестіна вийшла з кімнати у супроводі жінки-інспектора і чиновника поліції в цивільному одязі.

Інспектор, коротко вибачившися перед місіс Опалсен, почав обшук кімнати. Він витягував шухляди, відчиняв стінні шафи, перерив усе ліжко і простукав паркетну підлогу. Містер Опалсен скептично стежив за його діями.

— Ви справді думаєте, що вам удасться їх тут знайти?

— Так, сер. Певна річ. Вона б не встигла їх винести. Те, що ваша дружина виявила пропажу так швидко, порушило всі її плани. Ні, вони, певно, сховані десь тут. Сховала їх одна з цих двох, і навряд щоб це зробила покоївка.

— Не тільки навряд — це— просто неможливо! — спокійно підтвердив Пуаро.

— Як це? — спитав, здивовано глянувши на нього, інспектор.

Пуаро скромно всміхнувся.

— Я вам це продемонструю. Гастінгсе, друже мій, тримайте мій годинник. Тільки обережно — це родинна реліквія! Я тільки-но зафіксував час переміщень мадемуазель — уперше вона була відсутня двадцять секунд, удруге — п'ятнадцять.

Тепер спостерігайте за моїми діями. Ласкаво прошу мадам передати мені ключик від скриньки з коштовностями. Дякую. Гастінгсе, друже мій, зробіть таку ласку, скажіть слово "почали!" — Почали! — сказав я.

Майже з блискавичною швидкістю Луаро висунув шухляду туалетного столика витягнув скриньку і вставив ключик у замкову шпару, відчинив скриньку, взяв одну з коштовних. прикрас, зачинив і замкнув скриньку, поставив її на місце і засунув шухляду. Робив він це дуже прудко.

— Ну як, друже мій? — звернувся він до мене, переводячи дух.

— Сорок шість секунд, — відповів я.

— Бачите? — оглянув нас Пуаро. — У покоївки не було навіть часу, щоб дістати намисто,, не кажучи вже про те, щоб його сховати.

— Отож залишається служниця, — зробив висновок інспектор і пішов у спальню служниці, щоб провадити трус.

Пуаро замислено насупив брови. Раптом він звернувся до містера Опалсена.

— Це намисто, певно, було застраховане? Містер Опалсен, здавалося, трохи збентежився.

— Так, — відповів він нерішуче, — воно застраховане.

— А яке це має значення? — запитала місіс Опал-сен голосом, повним сліз. —

Мені потрібно намисто, а не гроші. Воно унікальне. Гроші його ве замінять.

— Розумію, мадам, — заспокоював її Пуаро. — Я все чудово розумію. Для жінки головне — це п уподобання, правда ж? Але чоловік, якого природа обіднила чутливістю до прекрасного, може втішитися цим фактором.

— Безперечно, безперечно, — трохи невпевнено підтвердив містер Опалсен. — Але все ж...

Його урвав переможний вигук. Вигукнув інспектор, заходячи до кімнати. В руці він тримав низку перлів.

Місіс Опалсен зойкнула і кинулась до нього. Розпач її змінився радістю.

— О-о, моє намисто!

Обома руками вона пригасла перли до грудей. Ми всі оточили її.

— Де ви їх знайшли? — запитав Опалсен.

— У ліжку служниці. Серед матрацних пружин. Мабуть, вона вкрала його і сховала ще до появи покоївки.

— Дозвольте, мадам? — стиха попросив Пуаро. Він узяв з її рук намисто і ' ретельно його оглянув. Потім з уклоном його повернув.

— Вважаю, пані, що нам доведеться забрати у вас це намисто на деякий час, — заявив інспектор. — Воно нам —знадобиться, щоб оформити обвинувачення. Ми повернемо його при першій же можливості.

Містер Опалсен спохмурнів.

— Чи це необхідно?

— Боюся, що так. Для додержання всіх формальностей.

— О, нехай забирають, Еде! — вигукнула дружина. — Мені здається, .що так воно буде в більшій безпеці. Я весь час буду думати, що його захоче ще хто-небудь привласнити, і не зможу заснути. Яке підле дівчиська! Не слід було ій так довіряти.

— Ну-ну, люба, не бери все так близько до серця. Я відчув, як хтось легенько стискає мені руку. Це був Пуаро.

— Вийдемо, друже! Думаю, що в .наших послугах тут уже потреби немає.

Однак, як тільки ми вийшли з номера, він завагався, а потім, на мій великий подив, заявив:

— Мені, все ж таки, хотілося б оглянути сусідній номер.

Виявилося, що двері номера були не замкнені, і ми зайшли. Номер на двох був незаселений. На меблях лежв шар пилюки, і мій охайний приятель скривився, обвівши пальцем прямокутну пляму на столику біля вікна.

-Робота персоналу готелю бажає бути кращою, — сухо констатував вій.

Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні роздуми.

— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?

Пуаро уважно глянув на мене.

— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього боку теж зачинені на засувку.

Пуаро кивнув. . Вигляд у нього був все ще тадчужений.

— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена.

Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності. Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг вибрати хибний шлях розслідування.

Пуаро похитав головою.

— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли ми знайдемо того, хто вкрав перли.

— Це ж справа рук служниці!

— Чому це ви зробили такий висновок?

— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.

— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.

— Як?

— Підробка, друже мій.

Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.

— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але скоро з цього приводу буде великий ґвалт!

— Ходімо! — закричав я, хапаючи його за руку.

— Куди?

— Треба зараз же сповістити про цс Опалсенів!

— Я вважаю, що цього робити не слід.

— Але ж ця нещасна жінка...

— Послухайте, ця нещасна жінка, як ви її називаєте, спатиме цієї ночі набагато спокійніше, коли буде вірити, що її коштовності в надійних руках.

— Але ж злодій може тим часом утекти з ними!

— Ви, друже, як завжди, говорите, не поміркувавши. Звідки ви знаєте, що перли, які місіс Опалсен так дбайливо замкнула ще вчора, вже не були фальшивими, і що крадіжка не була вчинена значно раніше?

— Та невже! — вигукнув я.

— Саме так, — сказав Пуаро, сяючи сонцесяйною усмішкою.