Сашко і Шурко - Алексін Анатолій

А насправді — це білі вівці. Отари овець!

Андрій Микитович їхав у гості до брата.

— Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати, — сказав він. — А я на полювання та на риболовлю більше сподіваюся. Ось і їду…

Я, почувши, що Андрієві Микитовичу треба лікуватися й вухам своїм не повірив. Навіщо, думаю, такому силачеві лікуватися? Адже він миттю упорався з вікном, котре, як казали провідники, "заїло" і вони ніяк не могли його відчинити.

Він помітив моє здивування і сказав:

— Так, зовні ніби все нове, не зносилося ще, а мотор капітального ремонту потребує.

— Який мотор? — здивувався я.

Андрій Микитович поплескав себе по бічній кишені — і я зрозумів, що у нього хворе серце.

— Якщо не вилікуюсь, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашуньо, у відставку, дуже не хочеться…

Андрій Микитович заходив по коридору. Кроки у нього раптом стали повільні й важкі-важкі, ніби він на протезах ступав.

Потім він зупинився біля вікна, занурив усі десять пальців у свій густий, хвилястий чуб і почав з усієї сили куйовдити його, ніби сумні думки відгонив.

— А я ж на наступній станції за Білогорськом виходжу, — сказав Андрій Микитович. — Отже, сусідами будемо.

Я дуже зрадів:

— Приходьте до нас у гості! Гаразд? Адже вам, певно, гуляти корисно? І дідусь мій якраз лікар…

Я дістав нарисований мамою план містечка. Там була і дорога, яка вела від станції до дідусевого будиночка. Це мама для мене намалювала, щоб я не заблукав. Андрій Микитович довго роздивлявся план і чомусь усміхався.

— Гаразд, — пообіцяв, — якось нагряну.

Увечері Андрій Микитович дістав із бічної кишені кітеля маленькі, ніби іграшкові, дорожні шахи, і ми почали змагатися. Я не виграв жодної партії. Але Андрій Микитович не пропонував мені фору, не давав ходів назад і довго обмірковував кожний хід. Мені це дуже подобалося, і я програвав з таким радісним виглядом, що Веникові здалеку, мабуть, здавалося, ніби я весь час здобуваю найблискучіші перемоги.

Венику теж захотілося зіграти у шахи. Але я помітив, як Ангеліна Семенівна наступила йому на ногу, він злякано закліпав очима і втупився у книгу.

А вночі я раптом прокинувся через те, що спалахнуло верхнє синє світло. Я розплющив очі і побачив, що Андрій Микитович шукає щось у бічній кишені кітеля, який висів у нього над головою на гнутій алюмінієвій вішалці. Нарешті він витяг з кишені шматочок цукру. Від синьої лампи білосніжний цукор, і срібляста вішалка, і зелений кітель, і обличчя Андрія Микитовича — все здавалося синім.

"Зголоднів він, чи що? — здивувався я. — От дивно: дорослий, а солодке любить. У бойовому кітелі цукор носить!" Але тут я побачив, що Андрій Микитович дістав з-під подушки маленьку пляшечку, почав капати з неї на цукор і ворушити губами — відраховувати краплі. Потім він сховав пляшечку назад під подушку, а цукор поклав у рот — і раптом важко задихав. Я згадав, що так ось приймала ліки моя бабуся, коли у неї, як вона казала, "судини лопалися".

Я звісився з полиці й тільки тепер розгледів, що обличчя у Андрія Микитовича дуже бліде (здалеку мені синя лампа заважала розгледіти), а на лобі виступили великі краплини.

— Андрію Микитовичу, вам погано? — тихенько прошепотів я. — Може, потрібно щось?

— Ні-ні… Нічого не треба, — пошепки відказав він і над силу посміхнувся. — Спи… Адже тобі завтра вставати рано.

Я погасив синю лампу, але довго ще не наважувався заснути: а раптом Андрію Микитовичу стане погано й необхідна буде термінова допомога? Щоб не злипалися очі, я почав дивитися у вікно.

А за вікном повільно прокидався ранок. Низом стелився білий туман, а понад ним — такі ж білі клуби від паровоза. Між цими димками, як на довгому-предовгому екрані, пролітали поля, села, нерівні, ніби в відбитими краями, блакитні блюдця озер…

Так непомітно я й заснув.

Розбудив мене Андрій Микитович. Вигляд у нього був хвацький, обличчя чисто поголене й приємно пахло одеколоном та ще чимось. Мені здалося, що це запах свіжої крижаної води. Адже то тільки кажуть, що вода не має запаху, а насправді має, і навіть дуже приємний.

Внизу у повній бойовій готовності, оточена своїми численними валізами, клуночками і сумками, урочисто сиділа Ангеліна Семенівна. А Веник читав книгу, тихо забившись у куток лави.

Він узагалі цілісіньку дорогу читав. Говорив дуже мало і все якимись мудрованими реченнями. Наприклад, замість "хочу їсти" він говорив: "я зголоднів", а замість "хочу спати" — "мене щось на сон хилить".

Я швидко зібрав свої речі у маленьку валізу, яку ми вдома називали "командировочною", тому що батько завжди їздив з нею у відрядження. Ми з Андрієм Микитовичем вийшли у коридор. І тут я, пам'ятаю, важко зітхнув. І вагон наш, уповільнюючи швидкість, і собі важко зітхнув, ніби йому не хотілося відпускати мене.

Я взагалі помітив, що у поїзді якось часто змінюється настрій. Ось, наприклад, у перші години шляху мені все здавалося дуже цікавим, незвичайним: і стукіт коліс десь зовсім близько, просто під ногами; і настільна лампа, схожа на перекинуте відерце; і ліс за вікном, який то підбігав до самого поїзда, то відбігав від нього… Та вже невдовзі мене почала розбирати цікавість: а який він, отой самий Білогорськ? А як я там житиму? І дуже хотілося, щоб швидше замовкли колеса і швидше я дістався до дідуся. А от зараз мені зробилося сумно… Я встиг звикнути до всього у вагоні, а надто до Андрія Микитовича, і аж ніяк не хотів з ним розлучатися.

* * *

Покірні паровозному гудку, рушили й попливли вагони. Андрій Микитович стояв біля вікна і махав кашкетом. Він махав мені одному. Я це знав. Знала це і Ангеліна Семенівна, тому-то вона демонстративно повернулася до поїзда спиною і почала порпатися у своєму синьому мішечку, схожому на ті мішки, в яких дівчата здають калоші в роздягалку, але трохи менший. Ангеліна Семенівна ховала цей мішечок під кофтою.

Спершу вона витягла якийсь великий папірець, зробила злякане обличчя і сховала гроші назад. Потім витягла папірець трохи менший і знову злякалася. Нарешті дістала зовсім маленький і почала розмахувати цим папірцем з таким виглядом, немов скарб у руці тримала. Скоро до неї під'їхала підвода. Візник, неголений дядечко з цигаркою за вухом, озирався навкруги, ніби украв щось. І конячка теж злякано косувала своїми великими бузковими очима.

— Тільки скорше, громадяночко, — сказав візник. — Скорше, бу-ласка.

Здавалося, він так поспішає, що навмисне скорочує і перекручує слова. І ще мені здалося, що всі слова, які він вимовляв, складалися з самої лише літери "о".

Ангеліна Семенівна "скорше" ніяк не могла. Вона дуже довго вмощувалася на підводі. Спочатку розмістила речі так, щоб нічого не впало, не розбилося і не забруднилося. Потім довго усаджувала Веника — так, щоб його не дуже розтрусило і щоб ноги в колесо не потрапили.

Усівшись ззаду, вона здогадалася нарешті запитати, до кого я приїхав. Почувши, що я приїхав до дідуся і що дідусь мій лікар, вона знову зіскочила на землю, за що візник обізвав її "несвідомою громадяночкою".

— У тебе тут дідусь? — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Та це ж чудово! Сідай до нас! Поїдемо разом. Може, у нього кімната для нас знайдеться, га? І Веник буде під наглядом — адже він такий хворобливий хлопчик. Житимемо однією сім'єю!

Я зовсім не збирався жити з Ангеліною Семенівною "однією сім'єю" і тому сказав, що у дідуся лише одна і дуже маленька кімнатка, хоча насправді й гадки не мав, яка у нього квартира. Ангеліна Семенівна залізла назад на підводу, візник хльоснув свою конячку — заскрипіли колеса, і ноги Ангеліни Семенівни забарабанили об полудрабок.

Я огледівся. За станцією і обабіч неї був глибокий-глибокий, весь у сонячних вікнах, березовий гай. Повітря було якесь надзвичайне — свіже, ніби щойно пролився на землю шумний і світлий літній дощ. Біля річки завжди буває таке повітря. Але самої річки не було видно: вона ховалася за гаєм.

Від усієї цієї краси я так розчулився, що навіть забув притримувати пальцем кришку своєї "командировочної" валізи, як наказувала мені мама. Валіза розкрилася, і щось глухо впало на траву. Я нахилився і побачив, що це книжка, а вірніше сказати — підручник. Так, підручник з російської мови, граматика. Я згадав про те саме, "найголовніше", про що нагадувала з перону мама, — повітря одразу перестало здаватися мені надзвичайним, та й берези вже мали вигляд не кращий від підмосковних.

Я похмуро опустив валізу на траву й поклав підручник назад. Потім дістав намальований мамою план, розгорнув його. Розгорнув — і раптом відчув, що обличчю моєму нестерпно жарко, хоча вранішні промені сонця тільки світили і майже не гріли. У лівому куточку аркуша моєю рукою великими друкованими літерами було виведено: "МОРШРУТ ДОРОГИ, ЯК ІТИ ДО ДИДУСЯ". Чийсь рішучий червоний олівець перекреслив літеру "о" в слові "моршрут", літеру "и" в слові "дидуся" і написав зверху жирні "а" та "і". А трохи нижче стояла червона двійка, з якоюсь дуже єхидною закарлючкою на кінці.

Хто це зробив? Я одразу зрозумів хто. І мені стало ще жаркіше. Але чому ж він так привітно махав мені з вікна кашкетом? Чому? Наздогнати поїзд я вже не міг. Та й не наздоганяти слід було поїзд, а тікати від нього в інший бік, щоб не зустрітися з Андрієм Микитовичем.

Я СТАЮ ШУРКОМ

Письменник Тургенєв говорив, що російська мова "велика і могутня". Це він, звісно, правильно говорив. От тільки чому ж він не додав, що російська мова ще й дуже важка? Забув, мабуть, як у школі з диктантами мучився.

Так міркував я, обходячи березовий гай.

Та, може, думав я, в часи Тургенєва вчителі не дуже вже прискіпувалися і не знижували оцінок за бруд і за всілякі там ненаголошені голосні? А я ось через оці ненаголошені скільки разів прочухана одержував: і в школі, і вдома, і на раді загону!

А взагалі, міркував я, яка різниця — писати "моршрут" чи "маршрут", "велосипед" чи "виласипед"? Адже від цього велосипед мотоциклом не стане. Важливо тільки, щоб було все зрозуміло. А яка там літера всередині стоїть — "а" чи "о" — це, по-моєму, зовсім байдуже. І навіщо тільки люди самі собі життя псують? Колись вони, певна річ, додумаються і скасують одразу всі граматичні правила. Але оскільки люди до цього поки що не додумалися, а додумався я один, мені треба готуватися і здавати переекзаменовку.

Міркуючи таким чином, я обійшов гай і одразу побачив Білогорськ.