Сашко і Шурко - Алексін Анатолій
Адже він не знав, що це була моя давня мрія, щоб за п'ять помилок ставили четвірку.
Я зітхнув так полегшено, як зітхав у класі, почувши рятівний дзвоник, що позбавляв мене виклику до дошки. "Слава богу, перший урок закінчився!" — подумав я.
Та де там! Сашко раптом заходився випитувати у мене, чому важкі слова пишуться не так, як вимовляються. Почав він зі слова "поцілуйтеся".
У школі вчителька часто говорила мені: "Петров, ти зовсім не вмієш аналізувати слова". Проте вмів я чи не вмів, а зараз треба було аналізувати. Спершу я намагався змінити слово так, щоб на перший склад "по" падав наголос. "Поцілунок, поцілуватися…" — шепотів я про себе. Та наголос ніяк на "по" не потрапляв. Тоді я подумав: "А що таке, власне, оце "по"?" І раптом мене осяйнула думка: та це ж префікс! Авжеж, звичайнісінький префікс. Але ж префікса "па" взагалі не існує на світі. То лише в танцях бувають різні па, а префіксів таких не буває. Значить, усе дуже просто. Я пояснив це Сашкові.
— Угу… Цікаво, — сказав він. І щось записав у зошит, нібито оцінку мені виставив. — А скажи, будь ласка, чому пишеться "свиня", а не "свеня"? Не знаєш?
— Таких запитань учні не ставлять! — обурився я. — Схоже, що я тільки-но з дитячого садка прийшов, а ти вже десятикласник і екзамен мені влаштовуєш.
Сказавши про дитячий садок, я одразу пригадав вірші Маяковського, які ми там вчили напам'ять: "Виросте із сина свин, коли син свинятко…" Ці вірші я одразу ж прочитав Сашкові.
— Якщо "свин" — значить, "свиня", — пояснив я.
— Угу, — знову промовив він і знову записав щось у зошит.
Одне слово, недарма я напередодні зубрив правила. І зовсім не з самих лише винятків наша мова складається. Дарма Сашко про неї такої думки!
Відтоді мені дуже сподобалося "аналізувати" слова.
Тільки-но почую якесь важке слово, одразу ж починаю розбирати його. І дуже часто воно виявляється зовсім не таким-то уже й важким.
Але й на розборі слів той перший урок не закінчився. Адже у нашому "класі", на жаль, розпоряджався не вчитель, а учень.
— Давай-но тепер я подиктую, — сказав Сашко і підвівся зі стільця, поступаючись мені місцем.
Але я сідати на це місце зовсім не хотів.
— Ти? Мені?! Будеш диктувати?!
— Ага. Я! Тобі! Буду диктувати! — передразнюючи мене, відповів Сашко.
— Навіщо ж марнувати час? Адже його не повернеш!
Та мої педагогічні напучення на Сашка не вплинули.
— Диктувати теж дуже корисно, — пояснив він. — Це мені сама Ніна Петрівна радила. Хто-хто, а вона краще від тебе розуміє. "Коли, — каже, — диктуєш, дуже уважно вдивляєшся в кожне слово". Зрозуміло?
Сперечатися з Ніною Петрівною було небезпечно. І я, мов потопаючий за соломинку, схопився за уривок з Гоголя. Адже я знав його напам'ять.
— Гаразд, заспокойся. Ніхто з твоєю вчителькою не сперечається. Диктуй мені, — будь ласка, перший-ліпший уривок. — Я взяв томик Гоголя. — Ось, наприклад, зі слів: "Поцілуйтеся зі своєю свинею…"
— Що це тобі весь час одне й те ж місце випадково трапляється? — здивувався Сашко.
"Зараз про все здогадається!" — злякався я і з найнезалежнішим виглядом промовив:
— Диктуй звідки хочеш. Хоч з "Носа"! Хоч із "Записок божевільного"!
— Справді, одне й те ж двічі читати нецікаво, — сказав Сашко. — Я щось інше знайду.
Він почав гортати сторінки, а я від передчуття свого цілковитого краху, здається, зблід, сів на стілець і тремтячими пальцями взявся за ручку.
Сашко тим часом міркував:
— У нас тепер збірники якісь одноманітні виходять. Якщо веселий — то регочи без упину, поки живіт не заболить. А коли вже сумний, то теж до самого кінця… Посивіти можна! А в Гоголя, бачиш, як усе різноманітно. Ось Іван Іванович з Іваном Никифоровичем лаються… Смішно, еге ж? А поряд, на сто дев'яносто першій сторінці, "Вій". Аж мороз по шкірі! Прочитаєш збірник — і посмієшся, і поплачеш… Так цікавіше. Ось я тобі зараз із "Вія" продиктую. Найстрашніше місце!
"Нехай диктує, — подумав я. — Скажу, що від страху помилок наробив. Нічого, мовляв, не міг збагнути від жаху. Затьмарення мозку сталося. Сила художньої літератури!.."
— Отже, описання Вія, — сказав Сашко. — Зрозуміло? Пиши. Тільки я повільно диктуватиму, щоб у кожне слово вдивлятися… "Весь був він у чорній землі… Як жилаві міцні корені, виступали його засипані землею ноги й руки…"
— Ой, невже так просто й написано: "Увесь був у землі"?! — вигукнув я.
— Просто так і написано. Не віриш, подивися!
Мені цього тільки й треба було. Я, ніби не довіряючи Сашкові, схопив книжку й прочитав усе, що там було про землю. Ну, звісно, заразом й ненаголошені голосні розгледів.
— Так, справді так… Ти бач, який жах!
Я усівся на місце й одразу записав прочитані речення.
— "Довгі повіки опущені були до самої землі", — читав далі Сашко.
— Ой, невже просто до самої землі? — знову подивувався я. — Так і написано?
Я знову підхопився зі стільця й зазирнув у книжку.
— "З жахом помітив Хома, що обличчя було на ньому залізне…" — повільно, ніби вивчаючи напам'ять кожне слово, диктував Сашко.
— Ой, невже такий страшний? Обличчя залізне?!
Я підхопився втретє і, тремтячи від жаху, вихопив у Сашка синій томик. А сам з надією подумав: "Так я, мабуть, увесь диктант без єдиної помилочки напишу!"
Та де там, Сашкові мої зіскакування зі стільця набридли.
— Чого це ти весь час ойкаєш, як Липучка? — розсердився він. — А ще казав, що всього Гоголя напам'ять знаєш!
— Певна річ, знаю… — забелькотів я. — Але класика, розумієш, така прекрасна, що кожного разу здається, немов читаєш уперше.
Сашко поморщився: він не любив гучних фраз.
— Гаразд… Сиди сумирно — і годі. Коли іще раз підскочиш, дам по карку! Зрозумів?
Зрозуміти це було неважко. Я продовжував писати диктант.
— Он як Гоголь умів страху нагнати! — не втримався Сашко. — У тебе просто руки трусяться від жаху.
Якби він знав, від чого у мене трусилися руки! Закінчивши читати про страшного Вія, Сашко сказав:
— Ну, оце і все.
"Так, оце і все! Кінець!" — подумав я і простягнув Сашкові свої закарлючки. Але він відмахнувся від мого зошита, схопив бляшаний кухоль і почав постукувати по ньому чайною ложечкою, точнісінько так, як це колись робив я, давним-давно, коли грався з бабусею "у трамвай".
— Дзвоник! Дзвоник! Урок закінчено! — виголосив Сашко. — Перевіряти я тебе не буду. Навіщо?
— Звичайно… не треба… — затинаючись від радості, проказав я. "Врятований! Врятований!!!" І додав: —У мене до того ж почерк жахливий… Адже я внук лікаря! Розумієш? Нічого розібрати не можна!
— Ясна річ, смішно буде, якщо я раптом почну тебе перевіряти, — сказав Сашко.
— Факт, смішно, — погодився я.
Насправді це було б не смішно, а дуже сумно. Я мерщій сховав свого диктанта у шухляду дідусевого столу. "Потім сам перевірю", — вирішив я. А ще подумав про те, що тепер мені необхідно буде щодня визубрювати напам'ять не один, а цілих два диктанти.
Отже, ми почали вчитися. Вчилися за будь-якої погоди і навіть у такі дні, коли зранку, начебто випробовуючи нашу волю, щосили сліпило сонце. У невеликій кімнатці було душно, і просто смертельно хотілося скупатися. Мою волю сонце, звичайно, розтопило б ураз, та, на щастя, поряд був Сашко. А він навіть визирати у вікно не дозволяв, щоб не спокушатися виглядом Білогірки.
Якось, не витерпівши, я запропонував учитися вечорами, після п'ятої години. Та Сашко обізвав мене "ганчіркою" і сказав, що у Стародавній Спарті таких, як я, скидали з кручі в річку. (Я б, чесно кажучи, не відмовився, щоб мене в ту хвилину скинули з пагорба в Білогірку.) І ще він сказав, що працювати треба тільки вранці, тому що вранці голова ясна. Сперечатися зі своїм учнем я не наважувався.
Усі хвалили мене, говорили, що я "справжній піонер", бо жертвую своїм відпочинком заради товариша. "Ой, ти дуже благородний! Справжній лицар!" — хвалила мене Липучка, по доброті душевній забувши, як ми з Сашком зовсім не по-лицарськи виставили її з кімнати. І навіть тітонька Кланя якось оголосила мені подяку.
Взагалі я уникав зустрічатися з тіткою Кланею, бо вона, бувало, побачить мене, й одразу починає порівнювати з Маришкою, тобто з моєю власною мамою. "Так-то воно так, — говорила вона, — а все-таки Маришка здоровшою була…", "Так-то воно так, а Маришка мов очманіла вулицями не гасала!"
Я, звісно, розумів, що не вартий маминого мізинця, що всі чудові мамині якості, на жаль, не перейшли мені у спадок… Та ось я дочекався похвали і від тітоньки Клані.
— Так-то воно так, — сказала вона, — Маришка теж завжди добре вчилася. У цьому ти схожий на неї… ("Якраз найменше", — подумки закінчив я речення тітоньки Клані.) Якщо витягнеш мого Сашка, спасибі тобі скажу. І Сашко скаже.
"Хто кому має спасибі сказати, це ще з'ясувати треба", — подумав я. До речі, Сашко був єдиний, хто жодного слова не говорив про моє благородство і далі командував мною так, ніби вчителем був не я, а він.
Сиділи ми завжди години до п'ятої. В цей час якраз приходив Веник. Сашко мастив йому живота йодом, і ми всі разом бігли до свого плоту на Білогірку. Там на нас уже чекали Липучка і старий, завжди сонний шпіц Берген.
А втім, наш пліт був уже не плотом і не океанським пароплавом, а рятівним судном і мав дуже оригінальну назву — "Хузав". Назву цю придумав Сашко, у розшифрованому вигляді вона означала: "Хапай утопаючого за волосся". Ми всі називалися тепер "хузавами". Слово це звучало досить-таки незвично і було схоже на назви древніх викопних тварин — усіляких там іхтіозаврів і бронтозаврів.
Сашко ще в перший день нашого знайомства сказав, що на плоту необов'язково плисти кудись далеко, за тридев'ять земель, що пліт може бути корисним і тут, у Білогорську. А що Білогірка — підступна річка, то ми вирішили на своєму плоту рятувати потопаючих. Але тонути, на жаль, ніхто не збирався. "Дикуни", налякані розповідями про вирви, ями і холодні течії, купалися дуже обережно. Вони, як правило, заходили у воду по пояс і починали, радісно повискуючи, хлюпатися, немов сиділи у ночвах чи у ванні.
Коли ж хтось усе-таки допливав до середини річки, ми одразу ж мчали на допомогу. Сашко з капітанського містка наказував мені починати рятувальні роботи. Я спускав на воду довгу жердину. Але "потопаючі" замість подяки кричали, щоб ми припинили хуліганити і шпурляти у них брудні палиці.
Лише одного разу нам випало рятувати по-справжньому.
