Сашко і Шурко - Алексін Анатолій

І я послухався.

— Послухався? — Андрій Микитович з повагою глянув на Сашка. — Люблю хлопців, яких слухаються. А прохання у мене все-таки до колишнього Сашка, тобто до теперішнього Шурка.

Андрій Микитович сказав це таким тоном, що наш вихований Веник одразу все зрозумів.

— Сашко, Липучка! — сказав він. — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

— Знайшов роботу! Свіжим повітрям дихати! — посміхнувся Сашко. — Давайте краще вже води наносимо. Я помітив у сінях порожні відра.

Вони забряжчали відрами. А в мене, мабуть, був безглуздо гордий вигляд: сам підполковник-артилерист з проханням звертається! Але що ж то за прохання таке?

— Прохання незначне. Дрібниця, — сказав Андрій Микитович. — Листа треба додому написати. А дідусь твій писати забороняє. То я продиктую тобі. Гаразд?

Мені здалося, що з дверей, які хлопці залишили прочиненими, дуже дме і взагалі в кімнаті холодно.

Але Андрій Микитович був усе-таки дуже хороша людина: листа він продиктував короткого, і слова у листі були не такі-то й важкі. Я зараз точно не пам'ятаю, про що саме був лист. Дуже хвилювався, коли писав, тому й не запам'ятав. На зміст я не звертав ніякої уваги, а на самі лише ненаголошені голосні.

І ще добре пам'ятаю, що були в листі такі речення: "Лікар каже, що тепер у мене один маршрут — до санаторію… Мене провідує один хлопчик, який їхав до свого дідуся, і його товариші…"

Слова "маршрут" і "до дідуся" Андрій Микитович, звичайно ж, вставив навмисне. І я написав ці слова так чітко, так ясно, як тільки міг — мало не друкованими літерами! Одне слово, влаштував мені Андрій Микитович попередній екзамен!

— Спасибі, — подякував він. — Тепер поклади в конверт і наклей марку. Я тобі адресу продиктую. І на зворотному шляху вкинеш. Гаразд?

— Як? Просто у конверт? — розгублено пробелькотів я. І почав швидко метикувати: що краще — щоб Андрій Микитович перевірив одразу листа чи щоб не перевіряв?

А він, ніби й не підозрюючи про мої муки й сумніви, сказав:

— Конверти в лівій шухляді столу. А клей на вікні, в пляшечці.

І тут мені смертельно, "до жаху", як говорить Липучка, закортіло дізнатися, скільки я зробив помилок. Допомогли мені хоч трішки заняття з Сашком чи ні?

— Ви, Андрію Микитовичу, краще перевірте. Може, я наплутав щось… Чи пропустив. Через неуважність…

— У тебе вже є неуважність? — здивувався Андрій Микитович. — Це ж стареча хвороба. Та гаразд. Якщо просиш, прочитаю.

Він узяв аркуш із моїх тремтячих, забруднених чорнилом рук. Спочатку все було гаразд. Андрій Микитович спокійно водив очима по рядках. Але раптом він сказав:

— Дай-но сюди перо.

"Так! Перша є!" — подумав я і загнув один палець на правій руці. Ще мені довелося загнути три пальці. Значить, я все-таки дечого домігся: адже раніше, коли я починав лічити свої помилки, мені не вистачало пальців не тільки на руках, а й на ногах.

— Виручив ти мене. Спасибі, — знову подякував Андрій Микитович. — Тепер сам ще раз прочитай. Чи не дуже я рідних розхвилював?

"Усе ясно! Хоче, щоб я на свої помилки звернув увагу", — здогадався я. І просто вп'явся очима в нещасні слова, виправлені Андрієм Микитовичем. А потім, удома, я разів із десять переписав ці слова в зошит.

Моїх друзів притягла в кімнату "жінка з розкуйовдженими косами". Цього ранку волосся її було дуже акуратно заплетене в косу, але прізвисько так за нею й лишилося. Значить, правду кажуть, що перше враження — найсильніше.

"Жінка з розкуйовдженими косами" довго дякувала нам, називала хорошими дітьми, свідомими і добрими, — одне слово, говорила такі речі, які мені чомусь завжди буває соромно слухати. Потім вона глянула на годинника й вибачливим тоном сказала:

— Андрію Микитовичу, розумієте, спати треба…

— Що я, дошкільня, чи що? Вдень спати! — намагався сперечатися Андрій Микитович.

Але жінка сердито струсонула косою, і він одразу ж почав прощатися з нами:

— Приходьте, хлопці, частіше. І ти, Венику, приходь. У шахи з тобою зіграємо. Адже в поїзді не встигли. І мамі вітання передай.

Веник був просто-таки щасливий, що Андрій Микитович забув усі вагонні суперечки й так хороше сказав про його маму. До самого берега наш солідний Веник біг підстрибом.

На зворотному шляху Липучка знову причепилася до мене з віршами. А Веник почав ще палкіше захищати мене: в нього був гарний настрій. Він сказав, що я в Москві "узагальню всі свої враження" і напишу "цикл білогорських віршів". І ще він сказав, що в творчості Пушкіна був період болдінської осені, а в моїй буде період білогорського літа. Ця думка мені дуже сподобалася.

— Авжеж! Я все узагальню і пришлю з Москви, — пообіцяв я Липучці.

Та, коли ми підпливли до Білогорська, настрій у Веника одразу зіпсувався: на березі, біля нашого куреня, стояла Ангеліна Семенівна!

— Дрейфувати тут, до берега не підходити! — з капітанського містка наказав Сашко.

Веник безнадійно похитав головою:

— Ви не знаєте моєї мами. Вона не піде звідси до наступного ранку. Вона не вибачить мені цієї втечі!

Та Веник помилився. З берега раптом залунали найласкавіші і найніжніші звуки.

— Веничку, миле моє хлоп'ятко! — кричала Ангеліна Семенівна. — Озирнись по сторонах!

Веник озирнувся.

— Тобі не страшно? Ти не боїшся?

— Боюся… тебе! — вигукнув Веник.

— Мене? Свою маму? Дурненька дитина! А води… води ти не боїшся?

— Не боюся!

— Чесне піонерське?

— Чесне піонерське!

— Отже, ти здоровий? Зовсім здоровий?

Нам нічого не загрожувало, і Сашко наказав пришвартуватися.

Як тільки ми вибралися на берег, з куреня, гавкаючи, вискочив, певно, добре виспавшись і тому, як ніколи, бадьорий шпіц Берген.

— Милий собачка! — сказала Ангеліна Семенівна. Вона з ніжністю гладила Бергена, немов дякувала йому за те, що він виявився не скаженим, а звичайнісіньким псом.

Потім вона почала так само ніжно й навіть іще ніжніше гладити свого Веника. Вона дивилася на нього так, ніби він довго-довго не був удома і ось тільки хвилину тому зійшов із поїзда чи пароплава.

— Як ти засмаг за ці місяці! — говорила Ангеліна Семенівна, просто-таки з цікавістю розглядаючи сина. — Як у тебе мордочка округлилася!

— Мамо, до чого тут мордочка? — раптом посмілішавши, сказав Веник. — Я ж все-таки не шпіц Берген!

— Не сердься на маму. У тебе дуже добрий вигляд. І це, звичайно, радує її!

У найзворушливіші хвилини Ангеліна Семенівна починала говорити про себе в третій особі. Я це ще в поїзді помітив.

— Еге ж, ти погладшав. І змужнів, зміцнів! І Сашко теж… — Ангеліна Семенівна вперше ласкаво глянула на мене. — В Москві вас просто не впізнають!

А мені раптом зробилося сумно. Слова Ангеліни Семенівни нагадали мені, що дні стали помітно коротші, що літо закінчується і що скоро мені доведеться прощатися з Сашком, з дідусем, з Липучкою… І з цим плотом, що похитується на легких річкових хвилях, і з цим зеленим пагорбом… Я раптом нахилився і поцілував Бергена в мокрий шкарубкий ніс.

ДВА ЛИСТИ

"Здрастуй, Шурко!

Тільки-но повернувся зі школи. Здавав переекзаменовку. В класі роботи не перевіряються, та я упросив Ніну Петрівну. І вона перевірила. Звісно, помилки є. Але мало. І Ніна Петрівна поставила мені четвірку.

Мені б не бачити цієї четвірки, як вух своїх, аби не ти, Шурко. Спасибі тобі! Приїжджай наступного року обов'язково. Побудуємо новий пліт і підемо в далеке плавання. Зрозумів? Сашко".

"Дорогий Сашко! Мені соромно писати цього листа. Але я повинен тобі розповісти. Всю правду! Адже у мене також була переекзаменовка з рідної мови. Тільки я посоромився сказати про це. Ти ось не посоромився, а я посоромився…

І ще я про вірші набрехав. Хіба мало на світі Сашків Петрових! От якийсь із них і пише вірші, а зовсім не я. Адже я тепер і не Сашко, а Шурко. Вдома мене теж так називатимуть, бо мама раптом відкрила, що я приїхав з Білогорська "зовсім іншою людиною". Не дуже розумію, що вона цим хоче сказати…

Сьогодні я здавав переекзаменовку. Одержав лише трійку. А ти четвірку! Та нічого! Адже часто пишуть: "Учень перевершив свого вчителя!..* * *

Історія ця сталася три роки тому. Я одразу хотів записати її. Але не наважився: боявся наробити багато помилок. А зараз ось записав.