Великі сподівання - Діккенс Чарлз

У цих їхніх діалогах моя сестра зверталась до мене так, ніби при кожній згадці мого імені видирала мені по зубові, тоді як Памблечук, взявши на себе роль непроханого опікуна, несхвально споглядав мене, наче з сумом пересвідчувався, що його бажання залагодити моє щастя обертається вельми прикрими невигодами.

Джо у цих дискусіях участі не брав. Але згадувалося про нього не раз, оскільки місіс Джо дійшла висновку, що він не дуже прихильно ставиться до наміру забрати мене з кузні. Я вже достатньо був підріс на ту пору, щоб стати підмайстром у Джо, і коли він сидів біля вогню й задумливо ворушив попіл, просунувши коцюбу поміж нижніми ґратками коминка, моя сестра вбачала в цих безневинних діях таку незаперечну ознаку його спротиву, що налітала на нього, шарпала щосили, видирала коцюбу з рук і відставляла вбік. Усі ці розмови закінчувались для мене якнайнеприємніш. Ні сіло ні впало моя сестра уривала себе на півпозіху і, неначе тільки-но помітивши мою присутність, хижо накидалась на мене з криком:

— О, ти ще тут! Ану киш у ліжко! Досить уже з тобою мороки на цей вечір! — Немовби вони робили бозна-яку ласку, доводячи мене до того, що й життя мені було немиле!

Так тяглося протягом довгих місяців і, здавалося, тягтиметься ще довго, коли це одного дня під час нашої прогулянки міс Гевішем раптом зупинилася і, не знімаючи руки з мого плеча, невдоволено зауважила:

— Ти стаєш високим, Піпе!

Задумливо втупивши погляд у далечінь, я тим самим досить переконливо відповів, що це вже від мене не залежить.

Вона більш нічого не сказала того разу, але невдовзі знов зупинилась і подивилася на мене, тоді ще раз, після чого насупилась і спохмурніла. За наступних моїх відвідин, коли ми відбули звичайні свої вправи і я підкотив її до туалетного столика, вона затримала мене нетерплячим порухом пальців:

— Нагадай-но мені, як звати цього твого коваля.

— Джо Гарджері, мем.

— Це той ремісник, до якого ти маєш піти в підмайстри?

— Так, міс Гевішем.

— То краще тобі з цим не баритись. Як ти гадаєш, погодиться Гарджері прийти сюди з тобою і принести ваш договір?

Я висловив упевненість, що він сприйме ці запросини як велику честь.

— Тоді нехай прийде.

— А в який час, міс Гевішем?

— Ні-ні! Про час я нічого не знаю. Нехай прийде, не зволікаючи, і з тобою разом.

Коли я повернувся додому й переказав Джо це доручення, моя сестра розшаленіла дужче, ніж будь-коли раніше. Вона поспитала у нас із Джо, чи не вважаємо ми її за постілку в себе під ногами, і як ми насміли так до неї ставитись, і для якого ж товариства, скажіть на ласку божу, вона в такому разі придатна? Вичерпавши потік цих запитань, вона пошпурила у Джо підсвічником, голосно розридалася, дістала совок для сміття — що завжди було дуже лихою прикметою,— начепила на себе грубого фартуха й люто заходилася наводити в домі лад. Не задовольнившись сухим прибиранням, вона схопила відро й швабру і викурила нас обох з кімнати і взагалі з дому, аж нам довелося стояти й ловити дрижаки надворі. Була вже десята година вечора, коли ми наважилися показати носа в двері, і вона тоді запитала Джо, чого б йому зразу було не взяти собі за жінку негритянку-невільницю. Джо, бідолаха, нічого на те не відповів, а тільки стояв, помацуючи свої баки й понуро дивлячись на мене, так наче думав, що це, може, й справді був би слушніший вибір.

Розділ 13

Мені було просто мукою спостерігати, як через день Джо став виряджатись у свій недільний костюм, щоб супроводити мене з візитом до міс Гевішем. Однак оскільки він вважав парадне вбрання конче необхідним для такої нагоди, не мені було казати йому, що у нього далеко кращий вигляд у звичайній його робочій одежі; до того ж я знав, що він піддає себе цим тортурам виключно заради мене, що це ж задля мене він підтяг іззаду комір сорочки так високо, аж волосся у нього на маківці піднялося сторчака.

За сніданком моя сестра оголосила про свій намір піти до міста разом з нами — ми мали залишити її у дядька Памблечука і забрати по дорозі додому, коли "покінчимо зі своїми вельможними леді", як вона висловилась, з чого Джо зробив висновок, що можна сподіватись найгіршого. Кузню замкнули на цілий день, і Джо крейдою нашкрябав на дверях (як мав звичай у тих рідкісних випадках, коли не працював) коротеньке "ПШОВ", доповнивши цей напис стрілкою, спрямованою в той бік, куди він вирушав.

Ішли ми пішки, і перед вела моя сестра, маючи на голові здоровенний касторовий капор, а в руках солом'яний кошик, подібний до того, в якому носять велику королівську печатку Англії, а також — дарма, що стояла погожа днина,— дерев'яні ступаки, запасну шаль і парасольку. Мені не ясно, для чого вона прихопила з собою всі ці причандалля — на знак покути чи, може, хизування,— але скорше, аби похвалитися своїм майном, як ото і Клеопатра4 чи котрась інша розшаленіла можновладниця могла б винести на оглядини своє багатство під час карнавалу або якої процесії.

Коли ми добулися до Памблечукової оселі, моя сестра прожогом вскочила туди й покинула нас посеред вулиці. Було вже близько полудня, і ми з Джо поспішили до дому міс Гевішем. Хвіртку, як звичайно, відімкнула Естелла, і Джо ту ж мить скинув капелюха, взяв його за криси й став зважувати в руках, так ніби мав серйозні підстави побоюватись, що капелюх не дотягує у вазі на одну восьму унції.

Естелла, не звернувши на нас ніякої уваги, рушила вперед у добре відомому мені напрямку. Я йшов за нею, а Джо за мною. Коли я оглянувся на Джо у довгому коридорі, він усе ще якнайретельніш зважував капелюха в руках, ступаючи широкими кроками, але навшпиньках.

Естелла сказала нам обом увійти, отож я взяв Джо за вилогу і запровадив на очі міс Гевішем. Вона сиділа за туалетним столиком і зразу ж обернулася до нас.

— О! — промовила вона до Джо.— То це ви чоловік сестри цього хлопця?

Я ледве міг собі й уявити, що мій любий Джо може стати таким не схожим на самого себе, а більше схожим на якогось дивовижного птаха, коли він так оніміло застиг з розтріпаним жмутком волосся на маківці і з розтуленим ротом, немов дожидав хробака.

— То це ви чоловік сестри цього хлопця? — повторила своє запитання міс Гевішем.

Як це не прикро, але протягом усієї розмови Джо вперто звертався саме до мене, а не до міс Гевішем.

— Бачиш, Піпе, воно така справа,— почав нарешті Джо вельми розважливим, щиро довірливим і водночас глибоко чемним тоном,— що я таки взяв та й оженився з твоєю сестрою, а до того був, як то мовиться, парубком.

— Ага,— зауважила міс Гевішем.— І ви виховали цього хлопця з тим, щоб узяти його собі за підмайстра? Так я розумію, містере Гарджері?

— Ти ж знаєш, Піпе,— відказав Джо,— що ми з тобою завше були друзями і не раз балакали, як воно тоді чудовно буде. Але я нічого, Піпе,— коли маєш хоч найменшу нехіть до цієї роботи — ну, що, мовляв, бруд, і сажа, і всяке таке,— то ніхто тебе й не силуватиме.

— А чи хлопець,— запитала міс Гевішем,— коли-небудь висловлював свою нехіть? Чи подобається йому це ремесло?

— Ти і сам, Піпе, гаразд знаєш,— мовив Джо ще розважливішим, довірливішим і чемнішим тоном,— що завше про це мріяв, скільки жив.— (Ще й не прозвучали подальші слова, а я вже вгадав з вигляду Джо, що він зараз приточить сюди риму зі своєї епітафії.) — І ні про яку нехіть ти не говорив — ти завше про це мріяв, скільки жив.

Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.

— А договір ви принесли? — запитала міс Гевішем.

— Ну, Піпе, знаєш,— відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,— ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить — хіба ти не знаєш? — З цими словами він дістав і простяг його — знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо — з сорому, де правду діти,— коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.

— То ви не розраховуєте,— сказала міс Гевішем, проглянувши папір,— ні на яку винагороду за навчання хлопця?

— Джо! — докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.— Чого ти не відповіси…

— Піпе,— зупинив мене Джо, аж ніби образившись,— таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

— Піп заслужив на винагороду,— сказала вона.— Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

— Це дуже з твого боку щедро, Піпе,— сказав Джо,— щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,— мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,— а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я — виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…— тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: — І в думках такого не мав! — Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

— На все добре, Піпе,— сказала міс Гевішем.— Випусти їх, Естелло.

— А мені ще приходити, міс Гевішем? — поспитав я.

— Ні. Тепер твій господар — Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

— Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,— знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: "Дивовижа!" Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє "Дивовижа!", Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями.