Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Я сказала йому, що це буде ганьба для родини, якщо сукенки не матимуть глибоких шлярок. Я твердила про це від сніданку до самого обіду. Я зіпсувала собі шлунок. І кінець кінцем він зірвався, як то з ним буває, кинув одне недобре слово й погодився: "Роби, як знаєш". І тепер, дякувати долі, я до останніх своїх днів утішатимусь тим, що ту ж хвилину вибралася з дому, хоч була злива, і придбала все потрібне.
— Але заплатив, звичайно, він? — поцікавилась Естелла.
— Це не так важливо, дорогенька, хто заплатив,— відповіла Камілла.— Купила ж бо я. І ще не раз, коли я прокинуся серед ночі, думка про це сповнить мені душу відрадою.
Урвав цю розмову дзенькіт дзвіночка віддалік у парі з чиїмось окриком, що розкотився луною по коридору, яким я прийшов. Естелла кинула мені:
— Пора, хлопчику!
Коли я обернувся йти, всі подивились на мене вкрай зневажливо, і вже на порозі я почув голос Сари Покет:
— Ну й ну! Що ж це далі буде?
До чого Камілла обурено додала:
— От забаганки! І хто б подумав!
Серед темного коридору Естелла раптом зупинилася і, рвучко обернувшись майже впритул до мене, глузливо сказала:
— Ну?
— А що, міс? — відповів я, з розгону ледь не наштовхнувшись на неї.
Вона стояла й дивилась на мене, а я, звісно, дивився на неї.
— То я вродлива?
— Так, дуже вродлива.
— І зла?
— Але не така зла, як того разу,— відповів я.
— Не така зла?
— Не така.
Вона вся спалахнула, ставлячи останнє запитання, і коли я відповів, вимашисто ляснула мене в обличчя.
— А тепер? — спитала вона.— Якої ти тепер про мене думки, злиденя миршаве?
— Я не скажу.
— Бо ти скажеш там, нагорі. Чи не так?
— Ні,— відповів я,— не так.
— Чому ти зараз не плачеш, здихля?
— Бо я вже більш ніколи через вас не плакатиму,— відказав я. Неймовірною брехнею були ці слова: я вже й у ту мить гірко плакав у душі через неї, а ще ж стільки мук вона завдала мені в майбутньому, що й не переказати!
Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.
— А це хто у нас? — запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.
— Один хлопчик,— відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а над глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.
— Хлопчик з села, так? — спитав він.
— Так, сер,— відповів я.
— І як ти тут опинився?
— Міс Гевішем по мене посилала,— пояснив я.
— Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! — мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.— Поводься як слід.
З цими словами він відпустив мене — чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,— і рушив далі вниз. Я подумав — чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.
— Ага! — сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.— Дні збігають, правда?
— Так, мем. Сьогодні вже…
— Ні-ні-ні! — спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.— Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?
Я розгубився, не знаючи, що відповісти.
— Та не дуже, мем.
— А в карти, як тоді? — запитала вона, пильно глянувши на мене.
— Так, мем. Це я можу, коли треба.
— Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,— з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,— і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?
Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.
— Ну, тоді піди он у ту кімнату,— вона показала зморщеною рукою на двері позад мене,— і почекай, поки я прийду.
Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологлому каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,— враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу громаду збентежила звістка про якусь дуже важливу для неї подію.
А за панелями стін я почув шурхіт мишей, немов їх теж стосувалася ця важлива пригода. Тільки таргани не звертали уваги на загальну метушню й по-старечому неквапно пересувались побіля каміна, ніби недочували й недобачали, та ще й були пересварені між собою.
Я стояв і зоддалік зачаровано стежив за цими повзучими створіннями, коли раптом відчув у себе на плечах руку міс Гевішем. Другою рукою вона спиралася на гудзуватий костур і схожа була на справжню відьму.
— Сюди,— сказала вона, тицяючи костуром на довгий стіл, — мене покладуть, коли я помру. А вони прийдуть на мене дивитись.
Підсвідомо побоюючись, щоб вона не надумала тут-таки лягти на стіл і сконати, чим би остаточно довершила свою подібність до тієї моторошної воскової фігури на ярмарку, я аж зіщулився під її доторком.
— Що то, як ти думаєш? — спитала вона, знов тицяючи костуром.— Отам, де павутиння?
— Не можу здогадатись, мем.
— То великий пиріг. Весільний пиріг. Мій!
Вона обвела залу запальним поглядом і сказала, міцно вчепившись рукою в моє плече:
— Ходім, ходім, ходім! Веди мене, веди мене!
Зі слів міс Гевішем я зрозумів, що в цьому й полягатиме моя праця — водити її коло за колом по залі. Я відразу ж узявся до роботи: вона сперлась мені на плече, і ми рушили так жваво, немов надумали (згідно з моїм заміром, коли я вперше перебував під цим дахом) наслідувати конячку містера Памблечука.
Проте сил у міс Гевішем було малувато, і невдовзі вона сказала: "Повільніше!" А втім, ми й далі посувалися рвучкою нерівною ходою — вона раз у раз стискувала рукою моє плече, рот її ворушився, спонукаючи мене думати, що ми біжимо, хоч насправді то тільки її думки бігли. Через якусь часину вона сказала: "Гукни Естеллу!" Отож я вийшов на сходи й став на весь голос кликати дівчинку, як і за першим разом. Коли в далині з'явилося світло свічки, я вернувся до міс Гевішем і ми знов почали ходити кружка по кімнаті.
Якби тільки сама Естелла стала свідком цих наших пересувань, то мені й від цього зробилося б дуже прикро. Але ж вона привела з собою ще й тих трьох леді та джентльмена, які були внизу, і я вже не знав, що й робити. З чемності я спробував зупинитись, проте міс Гевішем міцніше стисла моє плече, і ми помчали далі, а мене пік сором, щоб вони не подумали, ніби це все мої витребеньки.
— Дорога міс Гевішем,— озвалася Сара Покет.— Який чудовий у вас вигляд!
— Який там чудовий! — відрізала міс Гевішем.— Жовта шкіра й кості.
Камілла аж просіяла, коли почула, як присадили міс Покет; співчутливо поглядаючи на господиню, вона пробурмотіла:
— Бідолаха! Де тут сподіватися чудового вигляду! І хто б подумав!
— А ви як ся маєте? — звернулася міс Гевішем до Камілли.
Оскільки ми були ту мить поруч з Каміллою, я, природно, спробував пристати, але міс Гевішем потягла мене далі. Я відчув, що в очах Камілли зробився найгидотнішою потворою.
— Дякую, міс Гевішем,— відповіла вона.— Я почуваю себе так, як тільки це можливо в моєму стані.
— Ну? І що ж таке з вами? — не приховуючи різкого тону, запитала міс Гевішем.
— Та нічого такого, про що варто згадувати,— відповіла Камілла.— Я не люблю виставлятися зі своїми почуттями, але я цілі ночі не сплю, думаючи про вас, і це не може не даватися взнаки.
— Ну, то не думайте про мене! — відрубала міс Гевішем.
— Легко сказати! — мало не ридма заперечила Камілла, переповнена дружніми почуттями, і верхня губа у неї смикнулася, а на очах зблиснули сльози.— Реймонд свідок, скільки імбирної настоянки та нюхальної солі я заживаю протягом ночі. Реймонд свідок, що й нервова судома часто зводить мені ноги. Але задишка й нервова судома — звичайна для мене річ, коли я переживаю за тих, кого люблю. Якби я була менш співчутлива, менш прихильна серцем, у мене й травлення було б нормальне, і нерви залізні. Я б і не бажала чогось кращого. Але щоб не журитися за вас ночами!.. І хто б подумав!
І на довершення вона залилася слізьми.
Я вирішив, що згаданий Реймонд — це і є присутній тут джентльмен і що саме його звати містер Камілла. Він зразу ж кинувся на порятунок своєї половини, почавши заспокоювати її запобігливим голосом:
— Камілло, серденько, таж усі знають, що твої родинні почуття так підточують тобі здоров'я, аж одна нога у тебе стала коротшою за другу!
— Я б не сказала, моя люба,— озвалася поважна леді, голос якої я досі чув лише раз,— що, думаючи про яку-небудь особу, ми тим самим можемо сподіватися чогось від неї.
Міс Сара Покет, до якої я тільки тепер придивився,— сухенька зморщена стара жінка з брунатним личком, схожа на шкаралупу волоського горіха, і великим, як у кота, ротом, але без вусів,— підтримала це міркування, сказавши:
— Звичайно ж, не можемо, моя люба, сподіватись.
