Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Чи не так, Піпе?
— А так, Джо.
Незнайомець знову подивився на мене — усе ще мружачи одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці,— і сказав:
— Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?
— Піп,— відповів Джо.
— Це що, його ім'я?
— Ні, не ім'я.
— То прізвище?
— Ні,— відповів Джо.— Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.
— Це ваш син?
— Та, бачите…— задумливо протяг Джо — не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у "Веселих Моряків" так годилося — глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.— Як вам сказати… Ні, Ні, не син.
— Небіж? — запитав незнайомець.
— Та, бачите…— промовив Джо все в такій самій поважній задумі.— Власне, ні. Правду кажучи, ні, не небіж.
— Тоді хто ж він вам, у лихої години? — вигукнув незнайомець, як мені здалося, з зовсім недоречною гарячковістю.
Аж це до розмови вклинився містер Вопсл. За родом своєї діяльності добре поінформований у питаннях спорідненості, оскільки йому доводилось пам'ятати всіх родичів, з якими не дозволяється брати шлюб, він докладно з'ясував, які саме родинні зв'язки поєднують мене з Джо. На завершення містер Вопсл гаркливо відтарабанив якийсь монолог із Річарда Третього, додавши при кінці: "Як каже поет", чим достатньою мірою (у власних очах) виправдав свою поведінку.
Зауважу, до речі, що містер Вопсл кожного разу, коли заговорював про мене, вважав за доцільне скуйовдити при цьому моє волосся, щоб воно лізло мені в очі. Я й досі не розумію, чому і він, і всі інші, хто бував у нас в гостях, неодмінно мусили піддавати мене цій принизливій процедурі. Здається, не було жодного випадку за моїх ранніх літ, щоб котрийсь довгорукий добродій з нашого кола, завівши про мене мову, не виявляв своєї прихильності в такий спосіб.
Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний.
Словами він нічого не сказав, а просто розіграв цілу пантоміму, адресовану тільки для мене. Він розколотив ром у своїй склянці тільки для мене і для мене ж покуштував його. Але і розколотив, і покуштував ром він не поданою йому ложкою, а напилком.
Зробив він це так, що тільки сам я й побачив напилка, а скінчивши, витер його й сховав у нагрудну кишеню. Я зразу ж здогадався, що це напилок Джо і що цей незнайомець знає мого арештанта. Я втупився в нього, мов зачарований. Але він тепер невимушено відхилився на лавці й уже не звертав на мене уваги, завівши розмову головним чином про ріпу.
Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно. Коли ці півгодини й ром водночас вичерпалися, Джо підвівся й узяв мене за руку.
— Стривайте хвилинку, містере Гарджері,— озвався незнайомець.— У мене, здається, завалявся в кишені новенький блискучий шилінг, і якщо я його знайду, він дістанеться вашому хлопцеві.
Незнайомець вийняв з кишені пригорщу дрібних монет, вибрав з неї шилінга і, загорнувши його в якийсь пожмаканий папірець, вручив мені.
— Це тобі,— сказав він.— Запам'ятай! Тобі особисто!
Я подякував йому, витріщившись на нього поза межі всякої пристойності і міцно тримаючись за Джо. Незнайомець попрощався з Джо, попрощався з містером Вопслом (котрий теж вийшов з нами), а на мене тільки глянув тим своїм прицільним оком — ні, не глянув, бо воно в нього було приплющене,— але хіба мало на що здатне око, коли його примружити!
Дорогою додому, якби мені охота говорити, я міг би вибалакатись уволю, адже містер Вопсл розпрощався з нами на самому порозі "Веселих Моряків", а Джо весь час тримав рота широко розтуленим, щоб якомога більше вивітрився дух рому. Але я був страшенно приголомшений тим, що знову випливли назовні мій давній злочин і давній знайомець, тож ні про що інше не міг і думати.
Джо, підбадьорений тією рідкісною обставиною, що моя сестра виявилась не надто сердитою, коли ми показалися в кухні, вирішив розповісти їй про блискучого шилінга.
— Закладаюся, що фальшивий, — урочисто заявила місіс Джо.— Бо чого б він дарував його хлопцеві! Ану-но покажи.
Я дістав монету з папірця, і перевірка підтвердила її справжність.
— Але що це? — скрикнула місіс Джо, кидаючи геть шилінга й хапаючи папірець.— Дві фунтові банкноти?
Таки й правда: дві замащені пухкенькі банкноти по фунту стерлінгів, здавалося, близько знайомі з усіма скоторинками графства. Джо знов схопив капелюха й побіг до "Веселих Моряків" з наміром повернути банкноти власникові. Поки Джо не було, я сидів на своєму звичайному ослінчику й невидюще дивився на сестру, впевнений, що незнайомця там уже не буде.
Незабаром Джо повернувся й сказав, що незнайомця справді вже немає, але що він, Джо, переказав у "Веселих Моряках", де власник може знайти свої гроші. Тоді моя сестра загорнула їх у шматок паперу й поклала під висушені пелюстки троянди в розписаному чайнику на буфеті у святковій вітальні. Там вони й залишилися лежати, ставши для мене джерелом гнітючих видив ще багато-багато днів та ночей.
Того вечора я довго не міг заснути, усе мені не сходило з думки, як незнайомець цілиться в мене з невидимої рушниці та як ганебно й ницо я повівся, вступивши в потаємну змову з каторжниками (про що я вже встиг був і забути). Та й згадки про напилка не давали мені спокою. Мене брав страх, що, коли я найменш цього сподіватимусь, він знов візьме й вигулькне. Зрештою я приспав себе думкою про візит до міс Гевішем наступної середи, але й уві сні не знайшов спокою: мені примарилось, наче з-за дверей насувається на мене напилок, а хто його тримає — не видко. Я аж закричав і прокинувся.
Розділ 11
У призначений час я знову був перед будинком міс Гевішем, і на мій несміливий дзвінок вийшла Естелла. Впустивши мене, вона замкнула хвіртку, як і першого разу, і знов я рушив за нею до темного передпокою, де горіла її свічка. Мене вона ніби й не помічала,— лише взявши в руки свічку, зверхньо кинула через плече: "Сьогодні ти сюди підеш", і повела в зовсім іншу частину будинку.
Коридор був довгий, він наче проходив крізь увесь перший поверх особняка. Але ми пройшли його тільки до половини, бо там Естелла зупинилась, поставила свічку долі й відчинила якісь двері. В них я знов побачив денне світло і вийшов на брукований дворик, по другий бік якого стояв будиночок, де колись, мабуть, мешкав управитель або завідувач закинутої броварні. На зовнішній стіні цього флігеля виднів годинник. Як і обидва годинники у покої міс Гевішем, він показував за двадцять хвилин дев'яту.
Ми ввійшли в розчинені двері флігеля й опинились у похмурій низькій кімнаті першого поверху. Естелла приєдналась до кількох чоловік, що вже були в приміщенні, і кинула мені на ходу:
— А ти, хлопчику, йди й постій он там, поки тебе спитають.
"Он там" означало біля вікна, отож я підійшов туди й став, розгублено втупившись у вікно.
Воно було мало не на рівні землі і виходило на найглу-хіший закуток занехаяного садка, де з грядки стирчали напівзігнилі рештки капустяних качанів та височів одинокий кущ самшиту, колись давно підстрижений у формі пудингу, яку тепер порушували свіжі паростки іншого кольору, так наче з цього боку пудинг прилип до сковороди й підгорів. Ось таке непоказне порівняння виникло у мене, поки я роздивлявся цей кущ. Звечора випав був сніжок, але він уже всюди встиг розтанути і тільки в цьому холодному закапелку залежався — вітер підхоплював його й жменями жбурляв на вікно, немов хотів укарати мене за те, що я сюди прийшов.
Я відчував, що моя поява урвала розмову гостей, і тепер вони всі стали розглядати мене. Кімнати мені не було видно, ото лише як вогонь каміна відбивався в шибці, але від усвідомлення того, що мене пильно роздивляються, я весь аж затерп.
У кімнаті було три леді й один джентльмен. Я не простояв біля вікна й п'ятьох хвилин, як у мене склалось таке враження, що вони всі лизоблюди та ошуканці, тільки кожен вдає, наче не знає цього про інших, бо, визнавши це, він (чи вона) мусив би й себе залічити до числа лизоблюдів та ошуканців.
Знудьговані й похмурі, вони сиділи, дожидаючи, поки хтось сподобить їх своєю увагою, а найбалакучіша з трьох леді силкувалась говорити якомога твердіше, щоб приховати позіхи. Ця леді, на ім'я Камілла, дуже нагадала мені мою сестру, тільки що вона була старша і (в чому я впевнився, приглянувшись) не мала таких виразних рис обличчя.
Хоча, коли я ближче придивився, то подумав: ще добре, що вона взагалі має які-небудь риси,— таке подібне було її обличчя до глухої сірої стіни.
— Бідолаха! — рвучко промовила ця леді таким тоном, як у моєї сестри.— Він тільки сам собі шкодить.
— Було б куди похвальніше, якби він шкодив комусь іншому,— зауважив джентльмен.— Це набагато природніше.
— Кузене Реймонде,— втрутилась друга леді,— ми повинні любити свого ближнього.
— Але, Capo Покет,— відповів їй джентльмен,— кожен насамперед сам собі ближній!
Міс Покет засміялася, і Камілла теж засміялася й сказала (стримуючи позіх):
— І хто б подумав!
Мені, правда, здалося, що їм якраз припали до вподоби його слова. Третя леді, яка досі не озивалась, сказала з поважністю й переконаністю:
— Дуже слушна думка!
— Бідолаха! — трохи перегодом повторила Камілла (увесь цей час — я відчував — вони дивились на мене).— Він такий чудний! Чи ж повірите — коли у Тома померла дружина, його просто несила було переконати, що дівчаткам доконче потрібні жалобні сукенки з найглибшими шлярками! "Та боже мій,— казав він.— Камілло, яке це має значення? Головне, щоб бідні сирітки були в чорному!" Це так схоже на Метью! І хто б подумав!
— В ньому є й добрі риси, є,— сказав кузен Реймонд.— Боже борони, щоб я став це заперечувати. Але він ніколи не мав і не матиме найменшого поняття про пристойність.
— Ви розумієте, що я мусила,— мовила Камілла,— просто мусила виявити твердість. Я заявила: "Я цього не допущу, родинна честь мені дорожча".
