Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Де б пак!
— Нема легше, як думати,— додала поважна леді.
— Що може бути легшого! — підтвердила міс Сара Покет.
— Атож, атож! — скрикнула Камілла, чиї розпаленілі почуття, здавалось, перемістилися з ніг до грудей.— Щира правда! Я винна, що так прихиляюся серцем, але на це нема ради. Безперечно, моє здоров'я було б куди краще, якби я була не такої вдачі, а проте я не стала б інакшою, навіть якби й могла. І хоч страждання мої незмірні, мене, коли я прокидаюся серед ночі, втішає думка, що я саме така.
І вона знов дала волю своїм емоціям.
Міс Гевішем і я ні разу за цей час не зупинилися, а все кружляли й кружляли — то мало не доторкаючись до гостей, то віддаляючись від них у протилежний кінець похмурої зали.
— А цей Метью! — вела далі Камілла.— Щоб ніколи не засвідчити своїх родинних почуттів, ніколи не завітати до міс Гевішем! Я лежу на канапі з розшнурованим корсетом, лежу, бува, годинами без пам'яті, голова схилена набік, волосся розкидане, ноги й не знаю де…
— Далеко вище ніж голова, серденько,— зауважив містер Камілла.
— В такому стані я проводжу буквально цілі години, і все через цю чудну й незрозумілу поведінку Метью, а хоч би слово подяки від кого-небудь почула!
— Нічого дивного в цьому немає! — зазначила поважна леді.
— Бачте, моя люба,— докинула міс Сара Покет (особа солоденька і в'їдлива),— тут уся справа в тому, від кого саме ви сподіваєтесь подяки, голубко.
— Не сподіваючись ані подяки, ані будь-чого,— повела далі Камілла,— я лежу в такому стані цілі години, ось і Реймонд свідок, що я просто задихаюся, вже й імбирна настоянка не бере, а раз мій стогін почули навіть через вулицю у настроювача піаніно, бідні його дітки подумали, що то голубки десь воркують… а тепер мені кажуть…— Камілла раптом приклала руку до горла, і з уст у неї ринули звуки, за своєю складністю порівнянні хіба що з новими хімічними сполуками.
Коли було згадано ім'я Метью, міс Гевішем зупинила мене й зупинилась сама і втупилася в ораторку. Під дією цього погляду звукотворення Камілли враз урвалося.
— Метью прийде сюди, коли я лежатиму на цьому столі,— суворо заявила міс Гевішем.— Осьде буде його місце,— вона стукнула костуром по столу,— в моєму узголів'ї! А ви стоятимете тут! А ваш чоловік он тут! А Сара Покет тут! А Джорджіана тут! Тепер уже ви знаєте, де чиє місце, коли прийдете бенкетувати над моїм трупом. Тож можете забиратись!
Називаючи кожне з імен, вона при цьому стукала костуром по столу в новому місці. А потім сказала: "Веди мене, веди мене!" — і ми рушили знову.
— Гадаю, нам нічого іншого не залишається,— вигукнула Камілла,— як підкоритися й відійти! Це так багато важить — побачити, нехай навіть на хвилинку, того, кого любиш, до кого відчуваєш прихильність. Коли я тепер пробуджуватимусь серед ночі, думка про цю зустріч буде мені сумовитою відрадою. Якби ж то Метью скуштував цієї втіхи! Але він сам себе обкрадає. Я твердо вирішила не виставляти напоказ своїх почуттів, тільки ж це так прикро, коли тобі кажуть, ніби ти жадаєш бенкетувати над тілом своєї рідної… так наче ти велетень-людожер з казки… І коли ще тобі кажуть забиратися! Хто б подумав!
Груди місіс Камілли заходили ходором, і вона вже приклала до них руку, коли її підхопив містер Камілла, і ця шановна леді з виразом непохитної витривалості на обличчі,— в якому можна було вгадати намір гепнутись на підлогу, тільки-но вона опиниться за дверима,— послала рукою поцілунок міс Гевішем і дозволила себе вивести. Після цього Сара Покет і Джорджіана якийсь час позмагалися, котра з них покине кімнату останньою. Але Сара була куди спритніша: вона так вихилясто тупцювала навколо Джорджіани, що тій хоч-не-хоч довелося вийти першою. Тоді Сара Покет прорекла на прощання: "Хай вас бог береже, дорога міс Гевішем!", зобразила на своєму горіхово-шкаралупистому личку вибачливий усміх щодо людських слабостей і собі теж вийшла.
Поки Естелла зі свічкою в руках проводила гостей, міс Гевішем усе ще ходила по залі, поклавши руку мені на плече, але дедалі повільніш і повільніш. Нарешті вона зупинилась перед каміном, задумано пробурмотіла щось під ніс і сказала:
— Сьогодні мій день народження, Піпе.
Я вже хотів поздоровити її, але вона піднесла вгору костура.
— Я не дозволяю про це говорити. Не дозволяю ні тим, що зараз були тут, ні будь-кому іншому. Вони приходять сюди в цей день, але згадувати про це не сміють.
Я, звичайно, теж відмовився від такого наміру.
— У цей день задовго до того, як ти народився, сюди принесли цю купу гнилля,— вона тицьнула костуром на павутиння посеред столу.— Ми з нею постаріли разом. Пиріг потрубила мишва, а мене трублять зуби гостріші, ніж у мишей.
Притисши до грудей костура, вона стояла у своїй колись білій, але давно вже пожовклій і вибляклій сукні і дивилась на стіл, що його біла скатертина теж давно пожовкла й виблякла, і все у цій кімнаті, здавалося, ось-ось розсиплеться від першого ж доторку.
— Коли ця руїна довершиться,— сказала вона з моторошним виразом в очах,— і коли мене покладуть у весільній сукні на цей весільний стіл — а це таки буде, і буде як останнє прокляття йому! — я б тільки одного хотіла: щоб це сталося в мій день народження.
Вона дивилася на стіл так, наче вже бачила там саму себе небіжчицею. Я стояв непорушно. Повернулась Естел-ла і теж непорушно застигла. Так ми простояли досить довго. У спертому повітрі зали, у цій загуслій темряві, що визирала з кутків, мене раптом пронизав страх: а що, як і ми з Естеллою ось-ось почнем розкладатись?
Нарешті міс Гевішем — не поступово, а якось так ураз прочнувшись,— сказала:
— Ану-но подивлюсь, як ви граєте в карти. Чому ви не починаєте?
Тоді ми вернулися до її кімнати й засіли грати, як і першого разу. Я все так само програвав, а міс Гевішем неухильно стежила за нами й раз по раз нагадувала мені, яка Естелла вродлива, і прикладала різні прикраси до її грудей та волосся, щоб ця врода ще більш вражала.
Естелла, зі свого боку, ставилась до мене, як і тоді, хіба що вже й озиватись перестала. Коли ми зіграли конів із шість, міс Гевішем призначила день мого наступного візиту, і мене вивели надвір, щоб знов погодувати, як собача. Потім мені, як і за перших відвідин, дозволили самому поблукати по садибі.
Це не так важливо, відчинена чи замкнена була хвіртка в огорожі садка, коли я того разу видерся на неї, щоб заглянути в садок. Досить того, що тоді я її не побачив, а тепер побачив. А оскільки вона стояла отвором і оскільки я знав, що гостей Естелла випровадила — вона повернулася з ключами в руці,— я й подався до садка і обійшов його весь. Він геть здичавів, і у занедбаних парниках, де колись вирощувано дині та огірки, тепер пробивався нужденний проріст старих капелюхів та черевиків, проміж якими подекуди виднів самосійний пагін у вигляді ручки дірявої каструлі.
Обстеживши так садок і теплицю, в якій знайшлися тільки обвисла на землю виноградна лозина та кілька пляшок, я опинився в тому самому похмурому закутку, на який ото недавно дивився з вікна. Не маючи сумніву, що флігель тепер порожній, я сміливо заглянув у друге вікно і, на превеликий подив, побачив просто себе молодого паничика з блідим обличчям, червоними повіками й білявою чуприною.
Блідий паничик зразу ж зник і за мить постав поряд зі мною. Він, певно, сидів за книжками, коли я його угледів, бо весь був у чорнилі.
— Агов, приятелю! — сказав він.
Я його теж привітав цим маловиразним слівцем — "агов", знаючи з досвіду, що воно найвідповідніше в такій ситуації, тільки не додав "приятелю".
— Хто тебе впустив? — спитав він,
— Міс Естелла.
— А хто дозволив тобі тут розгулювати?
— Міс Естелла.
— Ходім битися,— заявив блідий паничик.
Що мені було робити, як не послухатись його? Опісля я не раз запитував себе про це, але ж хіба я мав якийсь вибір? Його поведінка була така рішуча, а я настільки заскочений зненацька, що хоч-не-хоч пішов за ним, немов під дією якихось чарів.
— Проте ні, стривай,— раптом обернувся він до мене, ледве ми пройшли кілька кроків.— Я ж повинен дати тобі привід для бійки. Ось на тобі!
Він задирливо сплеснув у долоні, вишукано одвів одну ногу назад, смикнув мене за волосся, знов сплеснув долонями, нахилив голову й буцнув мій живіт.
Цей останній бичачий випад, окрім того, що нечувано зухвалий, ще й тим був мені неприємний, що я ж тільки-но підкріпився хлібом з м'ясом. Отож я зразу дав йому здачі і ще хотів дати, коли він закричав: "Ага, то ти так?" — і почав якось чудернацько витанцьовувати взад-вперед.
— Правила гри! — заявив він. І з лівої ноги перейшов стрибати на праву.— За правилами! — Тепер з правої він став стрибати лівою.— Ходім на місце і там почнемо все, як годиться! — Він знов почав вихилятися взад-вперед та виробляти всякі фортелі перед моїм розгубленим поглядом.
Я потай душі побоювався, що він такий меткий, але і моральні й фізичні відчуття говорили мені, що його білявій чуприні зовсім не було потреби стикатися з моїм животом і що я маю повне право образитись на таку нав'язливість. Тим-то я без жодного слова подався за ним у глибину садка, де сходилися дві стіни й утворювали закамарок, відгороджений від сторонніх очей ворохом сміття. Спитавши мене, чи задоволений я цією ділянкою, і почувши мою позитивну відповідь, він попрохав дозволу на хвилинку відійти й швидко повернувся з пляшкою води та губкою, змоченою в оцті.
— Обом придасться,— сказав він, поклавши те й друге під стіною. Потім почав роздягатись — скинув не тільки піджак і жилет, а й сорочку, маючи вигляд водночас легковажний, діловитий і кровожерний.
Хоч він і не показував на здорованя — на обличчі у нього були прищі, на губах подряпина,— ці його погрозливі готування нагнали на мене неабиякого страху. Він здавався приблизно мого віку, але був набагато вищий і просто вражав вертлявістю. Взагалі ж вигляд цього паничика у сірому костюмі (паничиком він був, поки не оголився для бою) свідчив, що його лікті, коліна, зап'ястки й стопи у своєму розвитку помітно випередили решту тіла.
Серце у мене тьохнуло, коли я побачив, як він по-знавецькому приміряється до мене поглядом, наче вибираючи, куди дошкульніш буде зацідити. І я ще зроду-віку не був так здивований, як тоді, коли він після мого удару розпростерся горілиць і втупився знизу вгору на мене, а обличчя його якось чудно скривилося і з носа заюшила кров.
Але скоро він підхопився і, спритно обтерши лице губкою, знову напосів на мене.
