Клошмерль - Шевальє Габріель

То що там, кажете, коїться в завулку Ченців?

— А ви зовсім нічого не знаєте, пане мер? Бартелемі П'єшю звів догори руки.

— Люба моя панно, мене' не вистачає на всі справи! Адже це мерія, всілякі папери. То один поради просить, то інший. Там за щось не помирилися, а тахм ще щось... А виноградники, а погода, а збори, а виїзди... повірте, мене не вистає на все! Я знаю ще менше, ніж найпереоб-тяженіший своїми клопотами клошмерлянин... Розкажіть мені всо до ладу, щоб я знав.

Засовгавшись на стільці й цнотливо втупившись у кахлі підлоги, стара панна відповіла:

— Це важко пояснити...

— Про що ви, не розумію?

— Та про вбиральню, пане мер.

— Про вбиральню? А в чім річ? — допитувався П'єшю, втішаючись подумки її ніяковістю.

Нарешті Жюстина Пюте зібрала всю свою відвагу.

— Є чоловіки, пане мер, що стають збоку.

— Справді? — спитав П'єшю.— Звісно, треба щоб вони ставали за загородкою. Але послухайте, що я вам скажу. В ті часи, коли вбиральні не було, всі чоловіки робили це назовні. Тепер більшість заходить досередини. А це вже поступ.

Проте Жюстина Пюте не підводила очей і сиділа як на голках. Нарешті вона знову наважилась:

— Та це що по все. Є чоловіки, які показують...

— Кажете, показують, панно Пюто?

— Так, показують, пане мор,— з полегкістю відповіла стара панна, вважаючи, що її зрозуміли.

Але П'єшю і далі тішився про себе, аби допекти до живого цнотливість відвідувачки. Він пошкріб собі голову під капелюхом.

— Я вас не зовсім зрозумів, панно Пюте... Що саме вони показують?

ЖюСтині Пюте довелось гірку чашу свого сорому спорожнити до щирця.

— Все своє причандалля! — бредливо скрививши уста, відповіла Жюстина Пюте.

Мер розреготався отим гучним незлобивим сміхом, що його викликає розкриття якоїсь справді нісенітної речі,

— Ну й насмішили ж ви менеї —— мовив він, ніби перепрошуючи за свій сміх. І відразу! споважнівши, спитав: — А ще що?— і

— Як — ще що? — промимрила стара панна.— Це все]

— Ага, все! Гаразд! Ну то й гцо, панно Пюте? — незворушно спитав П'єшю. і

— £Гк це "ну то й що?". Я прийшла зі скаргою, пане мер. Це неподобство. В Клошмерлі чиняться зазіхання на доброчесність.

— Стривайте, панно! Нумо розберімося, що й до чого,— поважним тоном мовив мер.— Адже ви не скажете, що геть усі клошмерльські чоловіки поводяться непристойно? Мабуть, ідеться про ненавмисні, випадкові жести?

— Навпаки, все це робиться нароком.

— Ви цього певні? Хто це робить, скажіть? Старі, молоді?

— Молоді, пане мер. Це шатія Фаде — урвиголови з "Ластівки". Я їх знаю. їх усіх треба посадовити до тюрми.

— Як у вас усе так просто виходить, панно! Щоб заарештувати людей, треба, щоб вони спершу вчинили злочин, а тоді ще довести, це. Завважте собі, я не проти суворої покари. Але дайте мені докази. У вас в свідки?

— Та свідків повно. Але люди надто задоволені...

Тепер П'єшю вирішив трохи помститись, слушно розраховуючи на те, що його слова буде переказано там, де треба. 4 .

— Що ви хочете, панно... Кюре Поносе он перший каже, що я "чудова людина", з якою можна залагодити будь-яку справу. Перекажіть йому від мене, що я жалкую...

—— Виходить,— гостроч урвала його Жюстина Пюте,— неподобства триватимуть і далі?

— Послухайте-но, панно,— порадив їй П'єшю.— Вийшовши від мене, загляньте до жандармерії. Розповісте про свою справу Кюдуанові. Може, він знайде за потрібне встановити нагляд.

— Що треба було б зробити,— люто відмовила стара панна,— так це знести вбиральню. Це ж неподобство — поставити її в такому місці!

П'єшю примружив очі й прибрав суворого вигляду. Цей вигляд поєднувався у нього з непохитною лагідністю в голосі.

4 2—1599

97

— Знести вбиральню? Нема нічого неможливого. Я вам навіть пораджу, як діяти. Напишіть петицію, зберіть підписи. Якщо вас підтримає більшість клошмерлян, то будьте певні, що муніципальна рада стане на ваш бік. Не бажаєте ще трохи наливки, панно Пюте?

Однак попри всі обіцянки Кюдуана нічого не змінилося. Вряди-годи в завулку Ченців з'являвся жандарм, але в жандармерії було обмаль людей, щоб цей захід міг тривати довгий час. Покористувавшись вбиральнею, куди його приваблював плюскіт свіжої води, жандарм ішов собі далі. Завдяки пораді папі Кюдуан, яка зневажала Жюстину Пюте, обурена її аж надто добропристойним виглядом, інструкції Кюдуана не були суворі. Пані Кюдуан не могла припустити й гадки, щоб якась проста неофіційна особа перевищувала чеснотами або громадською дбалістю дружину сержанта жандармерії, котрий був ніби військовий комендант містечка Клошмерль. Отож усе йшло, як і доти,— ватага Фаде. й далі вільно знущалася зі старої панни, послуговуючись поблажливою згодою більшості клошмерлян.

А тим часом переможну годину вибило й для Жюстини Пюте. Другого серпня 1923 року по Клошмерлю розлетілась новина: одна з дівчаток-вихованок —— юна Роза Бівак, якій тільки в грудні мало сповнитись вісімнадцять літ,—— завагітніла. Це була здорова дівчинка, що рано розвинулась тілом і мала чим посуперничати зі ставними двадцятип'ятирічними жінками. Спокійний вигляд, широко розкриті невинні очі, приємна, хоч трохи й дурнувата, усмішка на спокусливих устах — отака була вона. Ця Роза Бівак була не з отих безсоромниць, а, навпаки, зовсім стримана, не балакуча, не зухвала, самий тобі послух і покора, чемна і з говіркими бабусями, і зі скупими на слово старими паннами, справно ходить на сповіді, пристойно поводиться в церкві, співає чистим голосом біля фісгармонії, така гарненька в білій сукенці на свято "тіла господнього" (справді, "перша причащена"!), така до всього вдатна по господарству — шиє, куховарить, прасує, все-все робить,— одно слово, золота дитина, і ще до того й красуня, якою справедливо пишалася вся родина: кого-кого, а тільки не її міг запідозрити Клошмерль у не-

пристойній поведінці. І от саме 'вона, оця маленька Бівак, яку ставили всім за приклад, згрішила!

— Після такого випадку...-[— бурмотіли поналякувані матусі, чиїм донькам ішов п'ятнадцятий рік.

В тютюновій крамничці, куди) при кожній важливій події справно збігались нюхальйиці табаки, пані Фуаш з вельми повчальним сумом порівнювала звичаї двох епох, і це порівняння щоразу було на користь минулого.

— Колись,— мовила, бувало, вона,— щось таке годі було собі навіть уявити: у двадцять два роки я сяяла, мов зірка, дарма що виховувалась у місті, де до цього куди більше всяких зручних нагод. За мною, признаюсь вам зараз, упадали всі хлопці з нашої вулиці. Але ніколи, па-нії мої, ніколи я б нікому не дозволила до себе торкнутись навіть кінчиком мізинця. Мій бідний Адрієн,— а він, знаєте, був чоловік вихований, розсудливий, не простого роду,— то він не раз казав: "Коли я з тобою познайомився, Ежені, тобі неможливо було глянути в лице. Ти була як сонце, Ежені". І він хоч чякий був мастак говорити й гарний собою, то все-таки, пам'ятаю, аж тремтів переді мною, молоденькою дівчиною. Він казав менії "Слово честі, Ежені, я навіть не знав, якими словами й говорити з тобою. Ти була доброчесна як ніхто, Ежені!" Треба вам сказати, панії мої, що я виховувалась так, як це було заведено тоді у вищому світі...

— ДоЧого ж, пані Фуаш, вам судилося знайти чоловіка, шляхетно вихованого!

4 — Та й я вже, пані Міша, докладала всіх сил, щоб мій Адрієн мав добрі манери. Звісно, він залицявся до мене не перший. І все ж гарно сказано, що чоловіків виховують жінки!

— Таки правда, пані Фуаш!

— Я можу сказати одне: мене завжди всі поважали!

— Мене також, можете мені повірити, пані Лагусс!

— Ті, хто втратив людську повагу, самі до цього при-старались.

— Певно, що так!

— Щира правда, пані Пуапанель!

— Це просто нікчеми!

— Та ще й розбещені.

— Або ж Надто цікаві! Тільки хтозна, що вони в цьому знаходять...

— І справді — що?

4*

99

—— Про це стільки говорять. А коли придивитись ближче...

—— То зовсім зневіришся!

— Чиста дурниця, та й уже!

— Не знаю, як ви, панії мої, а я в цьому нічого не знаходжу.

— А я й поготів, пані Міша. Якби не потреба вдовольняти чоловіка...

— Та й християнський обов'язок, з другого боку...

— Треба ж чимось утримувати чоловіків, щоб не стрибали в гречку.

—— Безперечно!

—— Але щоб самій було приємно— то вже зовсім ні!

— Хіба вже маєш якесь ненормальне тіло!

— Це наче повинність!

— А ви як гадаєте, пані Фуаш?

— Як-не-як, панії мої, а я без цього чудово обходилась, коли не стало чоловіка. Сказати вам правду, мій Адрієн сам не дуже був до цього схильний.

— То вам пощастило. А є жінки, що аж повмирали від надуживання!

— Повмирали, пані Лагусс? ;і

— Еге ж, пані Пуапанель, можу вам навіть сказати хто! Завважте собі, що чоловіки бувають страх ненаситні! Ви знали таку собі Троньєлон з долішньогр містечка, що померла в лікарні сім-вісім років тому? Вона померла саме від цього, пані Пуацанель, це всяк вам скаже. Лишень уявіть собі: її чоловік міг, як скажений, надсаджуватись цілісіньку ніч! Це їй відбилось па здоров'ї. Врешті-решт, її пойняв страх, і вона все, знай, плакала. ,

— Коли до такого доходить, то це вже хвороба!

— Жах, та й годі!

— Гірше, ніж та звірина!

— Скільки лиха — і все на бідних жінок! Головне, ніколи не знаєш, хто тобі судиться на віку.

— До речі, пані Фуаш, а вам не відомо, хто звів Розу Бівак?

—— Скажу вам, панії мої. Але нікому ні гугу. Це один молодий військовий, що курить тільки пачкові сигарети,— Клодіюс Бродекен.

— З гарнізону, пані Фуаш?

— Він був тут у квітні, панії мої, на відкритті. Завжди брав у мене сигарети "Голуаз". Будьте певні, такого я запримітила. Та й те сказати, що зовсім небагато треба, щоб зводити теперішніх дівчат... То що, по маленькій понюшці, панії мої? Я частую.

Співрозмовниці, яких ми щойно чули,— це все пліткар-ки, вдатні більше до слів, тщ до діла, і особливо ладні стогнати з жаху та бідкатисяі гуртом. Але інші побожні жінки не залишились бездіяльні: їх гуртувала й під'юджувала Жюстина Пюте, ще чорніша, ще жовтіша, ще лютіша й кістлявіша, ніж будь-коли. Бідкаючись, вона ходила від будинку до будинку, з кухні до кухні, і все під'юджувала ближніх. /

— Який жах, господи боже мій, який жах! "Дитя Марії", пані! Яка ганьба для Клошмерля! При всіх отих неподобствах у завулку це могло скінчитись тільки так, я це давно казала! Один господь знає, як там поводяться інші "діти Марії".